Проаналізувати соціально-економічний розвиток України у складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

До складу Російської імперії у ХІХ ст. входили ≈ 80 % українських земель – Правобережна /Південно-Західний край/, Лівобережна /Гетьманська – Малоросія/, Південна /Новоросія/ і Слобідська Україна. Російський уряд у 1796 р. замість намісництв створює губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У сер. ХІХ ст. Україна була поділена на 9 губерній (у ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі, які входили до складу Російської імперії, називались Наддніпрянською Україною).

Головним сектором економіки в українських губерніях було сільське господарство, а стан аграрних відносин визначав, значною мірою, динаміку всього суспільного розвитку. У першій пол. ХІХ ст. в аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння (в укр. землях ≈ 75 % усієї землі, і 60 % селян). Однак у розвитку с/г спостерігалися такі тенденції:

– занепадають поміщицькі господарства (технічна відсталість, зниження прибутків, заборгованість державі /понад 83 млн. крб. – наприкінці 50-х рр. майже кожен четвертий маєток був оформлений під заставу/);

– посилюється експлуатація селян: поміщицькі (Східна і Правобережна Україна), державні (Лівобережна і Південна Україна), удільні. Панщина становила 4-6 днів на тиждень, додаткові повинності /будівельні дні/, натуральний та грошовий оброки (державні селяни – феодальна грошова рента). На сплату селянських податків йшло майже 40 % селянських прибутків; селянські господарства підривало зростаюче обезземелення (необхідний мінімал. наділ – 5 дес., наявний – 1,2 дес. у Подільській губ.). Рятуючись від обезземелення, селяни переселялися (в Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край) або йшли на заробітки.

У 1847 – 1848 рр. на Правобережній Україні царські власті провели інвентарну реформу (спроба законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків): у кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого залишалася недоторканою. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини. Тому селяни виступили проти інвентарної реформи. Царським властям довелося запроваджувати її силою.

У перш. пол. ХІХ ст. в аграрному секторі зароджуються капіталістичні відносини (Південна і Правобережна Україна) – товарне зернове землеробство (житниця Європи), товарне тваринництво, регіональна спеціалізація (поміщики Правобережної Укр. вирощували цукрові буряки, катеринославські і херсонські – льон, соняшник, картоплю, полтавські – коноплі і тютюн); формується заможна селянська верхівка (підприємців).

У промисловості глибокі капіталістичні зміни сталися у 30-40-х рр.: промисловий переворот на цукрових заводах і суконних мануфактурах (перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, технічний переворот) прискорив розвиток машинобудівної, металургійної і вугільної галузей промисловості. Головними галузями у перш. пол. ХІХ ст. були харчова і переробна (поміщицькі або державні підприємства; конкуренцію їм створювали купецькі – торгівельна фірма “К.М.Яхненко та Ф.С.Симиренко” у 40-х рр. відкрила три великі цукрові заводи у селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губ. – парові машини; Терещенки, брати Болдирєви). Формування національного ринку прискорювали чумаки (за один рік у 40-х рр. перевозили до 600 тис. возів різних товарів; найбільш популярним був Контрактовий ринок у Києві (за один день – тисячі контрактів), через чорноморські порти (Одеса, Херсон, Миколаїв) Україна все більше втягувалася до всеросійського ринку.

Розвиток капіталістичних відносин руйнував класову структуру феодального суспільства, виділяючи клас буржуазії (підприємці виділяються з середовища поміщиків, селян, міщан та купців) та клас найманих робітників (розорені селяни й ремісники). Станова система обмежувала отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах.

Отже, основою суспільного розвитку Російської імперії у перш. пол. ХІХ ст. стали дві суперечливі тенденції: криза феодальних і зародження капіталістичних відносин. Загострення протиріч між цими тенденціями викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії: кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію; розвиток державного управління стримував громіздкий бюрократичний і, до того ж, корумпований апарат; розвитку капіталізму перешкоджав становий устрій; відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр. – навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”)). Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин).