Проаналізувати процес утвердження тоталітарного режиму в Радянській Україні, визначити характер та масштаби масових репресій кінця 1920-1930-х років.

Надзвичайні методи вирішення економічних проблем у СРСР у кінці 20-х – в 30-х рр. визначили сутність політичних і культурних процесів в СРСР – зміцнення державної влади і встановлення тоталітарного режиму (вперше слово “тоталітаризм” було вжите у 1929 р. у газеті “Таймс”). Основою тоталітарного режиму стала ідеологія сталінізму, змістом – контроль суспільного життя, характерними рисами: згортання принципів демократії, встановлення однопартійності (монополія на владу ВКП(б)), нагнітання атмосфери страху й істерії, посилення репресивної політики і послідовне знищення цілих соціальних прошарків (“куркулів”).

Форсований перехід від багатопартійності до тоталітарного однопартійного режиму більшовики почали в перші роки існування УСРР: 1920-21 рр. відбулися судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві, у березні 1925 р. саморозпустилася УКП.

У 1921 – 1922 рр. КП(б)У розпочала активну боротьбу із “просвітянством”. В урядовій газеті “Вісті ВУЦВК УСРР” появилося тлумачення цього поняття: “Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий стан так званого “свідомого українця”, що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним”. Спочатку державні органи провели перереєстрацію всіх статутів товариств “Просвіти”, влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. У 1929 – 1930 рр. просвіти були закриті.

Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ було вислано 70 викладачів ВНЗ та професорів. У таємному циркулярі ДПУ до переліку “ворожих” груп і організацій в Україні ввійшло близько 20 категорій населення.

Українізація створила серйозну загрозу контролю Москви над УРСР. З кінця 20-х років після розгрому “ухилів” і “опозицій” та укріплення своїх позицій в партії Й.Сталін різко змінив внутрішньопартійний курс (1929 р.): індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Почалося переслідування інтелігенції: травень – липень 1928 р. “шахтинська справа” у Москві над 53 спеціалістами вугільної промисловості Донбасу (антирадянська, шкідницька діяльність).

У 1928 р. Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві. Так обґрунтовувалася практика формування тоталітарно-репресивного режиму.

В Україні загострення класової боротьби мало національний характер. У березні 1930 р. відкрився процес СВУ – Спілка визволення України (45 осіб, колишні діячі УНР (С.Єфремов, Мих. Слабченко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська). Вони одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу “виявився” зв’язок СВУ з УАПЦ (утворена у липні 1918 р.). Більшовицька влада почала переслідувати церкву ще раніше. У жовтні 1927 р. митрополита В.Зіньківського було усунуто від керівництва УАПЦ (“петлюрівське минуле автокефалістів”, “атеїзм більшості автокефального духовенства”, використання “Спілкою визволення України” автокефальної церкви як “знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи”). Протягом 1926 – 1929 рр. в Україні було заарештовано п’ять ієрархів УАПЦ. “Надзвичайний собор” УАПЦ у січні 1929 р. ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з “СВУ”, про контрреволюційність УАПЦ і про її “самоліквідацію. У 1930 – 1934 рр. було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулися і рядових священників: у 1931 р. залишилося 200 священників (у 1927 р. – 10 тис. священників), а на початку 40-х років – кілька осіб.

У лютому 1931 р. почались нові арешти – Український національний центр /УНЦ/ (керівники М.Грушевський та Всеволод Голубович).

Наступними жертвами репресій стали представники суспільних наук: російські вчені Платонов і Тарле, українські марксистські історики на чолі з Матвієм Яворським.

З 1933 р. почалися багаторічні і періодичні чистки КП(б)У. З червня 1932 р. по травень 1933 р. партія зменшилась майже удвічі – з 520 до 285 тис. чол.

Самогубство у 1933 р. М.Хвильового (13 травня) і М.Скрипника (7 липня) завершили десятирічний період “ українізації ”. Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК ВКП(б).

Репресії в СРСР з 1934 р. мали загальнодержавний характер і були спрямовані як проти великих діячів партії і держави (Г.Зінов’єва, Л.Каменєва – 1936, Г.П’ятакова – 1937, М.Бухаріна, О.Рикова, Х.Раковського та ін. – 1938), так і широких мас населення (письменники, військові, звичайні обивателі).

За підрахунками М.Маскудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УСРР від репресій у 1927 – 1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чол. (десята частина від всієї кількості українців у СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині).

Підсумок суспільного розвитку наприкінці 30-х рр. підвела Конституція 1937 р. (мала всенародний характер, участь в її обговоренні взяли 13,5 млн. чол.), яка закріпила перемогу соціалізму і керівну роль у суспільстві і державі ВКП(б).

Отже, 30-ті роки в Україні характеризуються встановленням тоталітарного режиму, масовими репресіями, які охопили усі верстви населення. Репресії в Україні розпочалися раніше, ніж в інших республіках СРСР та мали національний характер. Їх реалізація деформувала ідею “будівництва соціалізму в СРСР”.