Проаналізувати політику радянської влади в Україні у 1919 – 1920 рр., сутність і зміст “воєнного комунізму”.

Більшовики тричі завойовували владу в Україні: наприкінці 1917 – на початку 1918 р., на початку 1919 р. і на початку 1920 р.

У травні 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії (крім Надзбруччя і західних земель). Одночасно з наступом більшовицьких військ повернувся та активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він був утворений наприкінці листопада 1918 р. З 29 січня 1919 р. уряд очолював Християн Раковський. Місцем перебуванням урядових установ став Харків.

З початку 1919 р. більшовики встановили в Україні радянську форму державності – за декретом від 6 січня 1919 р. Україна стала зватися “Українською Соціалістичною Радянською Республікою” (таким чином було відмінено попередню назву – “УНР”). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив першу Конституцію УСРР. Вона закріпила радянський лад в Україні та перемогу “диктатури пролетаріату”, тобто перехід влади до рук робітничого класу та трудящого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Селяни-середняки, заможні селяни, ремісники, дрібні підприємці, промисловці та інтелігенція були оголошені експлуататорськими класами. Монополія на владу закріплялася за більшовицькою партією. Однак вирішальне значення у формуванні державних структур в Україні належало ЦК РКП(б), що перетворювало КП(б)У у філіал російської більшовицької партії.

В умовах громадянської війни посилюються об’єднавчі зв’язки між радянськими республіками, які прагнули спільними зусиллями відстояти радянську владу. 1 червня 1919 р. Україна, Латвія, Литва, Білорусія та Російська Федерація уклали угоду про об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР військової, державної і господарської діяльності (об’єднувалися республіканські збройні сили, промисловість, фінанси, залізниці, комісаріати праці). Таким чином утворився “воєнно-політичний союз” радянських республік.

Основу соціально-економічної політики радянської влади у 1919 – 1920 рр. склали заходи “воєнного комунізму”, запозичені з практики Радянської Росії. Його основними рисами були: прискорена націоналізація всіх підприємств, заборона свободи торгівлі і згортання товарно-грошових відносин (натомість вводилася карткова система розподілу продуктів), мілітаризація народного господарства, введення трудової повинності для всього населення (у першу чергу для нетрудових елементів), безоплатність комунальних послуг, транспорту і зв’язку. Відмова від ринкових законів, посилення адміністративного втручання прискорили розруху в промисловості та загалом економічний занепад в Україні.

Особливо неприйнятним, болючим для селянства заходом політики “воєнного комунізму” стало запровадження продовольчої розкладки: вводилася державна монополія на хліб, штучне утримання твердих цін і здача селянами “лишків” хліба за твердими цінами. Вилучення хліба набуло характеру примусової хлібозаготівлі. На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 продзагонів чисельністю 1500 осіб, які виконували продрозкладку. У 1920 р. продовольчий тиск на селян був посилений: крім зерна продрозкладка поширювалася на м’ясо, яйця та окремі продукти. Виконувалася продрозкладка з допомогою армії.

Аграрна політика більшовиків у 1919 – 1920 рр. була спрямована на перехід від одноосібного господарства до колективного і часом набувала характеру примусової колективізації.

Проти політики продрозкладки та колективізації в українському селі розпочалися селянські повстання: у квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, а найвищого розвитку повстанський рух досяг влітку 1919 р. (207 виступів). Повстання розпочалися на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині й дуже швидко поширилися на всю територію УСРР. Характерними гаслами повстанців були: “Геть комуну!”, “Геть надзвичайки!”, “За радянську владу без комуністів!”. У середині 1919 р. українські повстанці оволоділи майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Придушити селянський повстанський рух у 1919 р. більшовики не змогли.

Таким розвитком політичної ситуації в Україні скористалися білогвардійські війська, які захопили Лівобережну Україну. 25 червня денікінські війська увійшли до Харкова, а 28-го – до Катеринослава. 31 серпня вони зайняли Київ. Радянська влада на Україні впала. На початку осені 1919 р. більшість української території була окупована військами Добровольчої армії генерала А.Денікіна.

Утретє завоювання влади на Україні більшовики розпочали у листопаді 1919 р. – лютому 1920 р. Червона армія відтіснила Директорію, розгромила білогвардійські війська генерала А.Денікіна. Радянську владу було встановлено майже на всій території України, за винятком Волині і Західного Поділля, які були окуповані Польщею.

У лютому 1920 р. відновили свою діяльність вищі органи державної влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який був вищим законодавчим та контролюючим органом, і Рада Народних Комісарів (РНК) – вищий виконавчий та розпорядчий орган. Замість ревкомів створювалися виконавчі комітети рад – губернські, повітові та волосні. Керівництво ними здійснювали відповідні комітети партії. Однак до кінця 1920 р. ревкоми переважали у структурі влади.

В Україні прискорено йшов процес формування однопартійної системи: у березні 1920 р. саморозпустилася партія боротьбистів (деякі її представники вступили до КП(б)У), а наприкінці року – партія борбистів. Лише незначний вплив зберігала новоутворена боротьбистами і незалежниками Українська комуністична партія (УКП).

У 1920 р. радянська влада деякою мірою врахувала допущені раніше помилки: нею було формально визнано самостійність України, селяни отримали частину радгоспних земель, було зменшено темпи націоналізації підприємств та обсяги продрозкладки. Однак збереження продрозкладки було однією з основних причин селянського невдоволення: віддаючи державі хліб за твердими цінами, вони не могли купити промислові товари, бо ті були дуже дорогими і знаходилися лише у спекулянтів. Продовольче питання мало політичний характер – українські селяни відповідали на політику “воєнного комунізму” активізацією повстанського руху. Навесні 1920 р. він набув загрозливих масштабів. У соціальному плані повстанський рух мав переважно селянську основу.

Найбільшим повстанським формуванням була селянська армія Н.Махна, яка діяла на Півдні України (епіцентром повстанського руху було с. Гуляйполе на Катеринославщині). Своєю метою махновський рух ставив розподіл поміщицьких земель, захист селян від експлуатації державою та містом (досить поширеними серед повстанців були грабунки міст). У політичному відношенні махновці категорично виступали проти союзу з білогвардійцями, однак уклали кілька тактичних угод з більшовиками.

Завершення бойових дій на фронтах громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанських загони (від 20 до 500 осіб.). Армія Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною кількістю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині за даними чекістів діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб.

Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.