Проаналізувати соціально-економічний розвиток наддніпрянської України другої половини хіх ст. , визначити особливості промислового перевороту на українських землях.

У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях у складі Російської імперії завершується промисловий переворот. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.

Капіталістам-іноземцям на поч. ХХ ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Франція і Бельгія інвестували в кам’яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість, Німеччина – в машинобудівну, металообробну промисловість.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн. до 23 млн. пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об’єдналися в цукровий синдикат – перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.

Наприкінці ХІХ ст. тут виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими у світі залізничними магістралями. Всі головні залізниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Росії та Прибалтики. В Україні будівництво залізниць йшло бурхливо: перша залізниця Одеса – Балта почала працювати у 1865 р., у 1880 р. – залізниці з’єднали всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, з 1884 р. запрацювала Катеринославська залізниця.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах). Готові товари, що завозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Гужові дороги в Україні у той час набули слави найгірших у Європі. Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше. Частка пароплавів серед суден річкового флоту була не більше однієї шостої. Майже всі несамохідні судна були дерев’яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажувального обладнання. Однак в Україні розвивається річковий та морський транспорт – по річках України ходило 220 пароплавів. У 70-ті роки завершується процес створення телеграфної мережі в Україні.

Все ж, українське суспільство залишалось аграрним. Зросла роль України у експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. На Україні збирали 43 % свіжого врожаю ячменю, 20 % - пшениці, 10 % – кукурудзи. Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам – викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або поміщицьких економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток – 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників.

Для аграрного сектора були характерні два типи господарств, що розвивались за американським та прусським шляхами розвитку. Перший переважав у господарствах півдня України та господарствах державних селян та козаків Правобережжя та Лівобережжя, другий – в селянських господарствах Правобережної та Лівобережної України. Наприкінці ХІХ ст. в 6 з 9 губерній переважала капіталістична система господарювання (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Київська, Подільська, Херсонська та Волинська), у 2 – х – змішана система (Полтавська та Харківська), відробіткова – в одній (Чернігівська).

У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бесарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.

У другій половині ХІХ ст. відбувається умовний поділ України на два регіони: промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Північно-Західний. Українська промисловість розвивалась у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас мала свої особливості.