Проаналізувати соціально-економічний розвиток УРСР у 1965 – 1985 рр., обґрунтувати причини наростання застійних явищ.

Становище в економіці України у сер. 1960-х років загострилося. Працівники ряду галузей, в тому числі вугільної, хімічної, нафтопереробної, а також легкої і харчової, не справлялися з виробничими завданнями. Повільно вводилися нові потужності, зривалися плани будівельних робіт. Темпи технічного переоснащення виробництва істотно відставали, зокрема у вугільній промисловості. Значна частина техніки простоювала – виходили з ладу окремі вузли і деталі.

Командна система виявилася нездатною розв’язати проблеми технічного переозброєння виробництва, поліпшення якості продукції. Інтеграція науки і виробництва залишалася надто складною проблемою – цінні нововведення, винаходи і раціоналізаторські пропозиції працівників часто не впроваджувалися.

Чергова спроба розв’язати важливі проблеми економіки припадає на середину 60-х років. На початку свого правління Брежнєв продовжив розпочатий Хрущовим курс реформ. Суперечливий характер мала модель нового механізму господарювання – економічна реформа О.Косигіна 1965 р.: 1) вона мала за мету розширити господарську самостійність підприємств, посилити економічні стимули до праці (дозволялось коригувати на місцях 5-річний план); 2) реформа посилювала позиції центральних відомств (ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались міністерства).

Реформа почалася у січні 1966 р. У цей час на нові методи господарювання перейшли 1,5 % підприємств України, а у 1970 р. – 70 % (спочатку на нову систему планування та економічного стимулювання перейшли 43 великі підприємства із 17 різних галузей промисловості). Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п’ятирічки (1966-1970) /“золота”/ було виконано. Однак перехід більшої кількості колективів на нові методи господарювання бажаних результатів не дав. З 1972 р. реформа гальмується і незабаром згортається. Основна увага переноситься на оборонну промисловість, освоєння Сибіру, збільшення капіталовкладень у с/г.

У 70 – на поч. 80-х рр. економіка СРСР та України розвивалась екстенсивними методами (орієнтуючись на валові показники виробленої продукції при низькій її якості), набирали сили тенденції, які свідчили про низький технологічний рівень промислового виробництва України. Великих втрат зазнали металургія (через недостатню увагу до своєчасної реконструкції виробництва, кращої організації виробничих процесів), вугільна промисловість (відсталість технічного оснащення, нестача робітників) – якщо у 1970 р. в Україні видобуто 207 млн. т вугілля, то в 1980 р. – 197 млн. т, у 1985 р. – 189 млн. т.

Однак на Україну на поч. 70-х років припадало понад 32 % загальносоюзного виробництва тракторів, 23 % виробництва сільськогосподарських машин та запчастин до них. Спрацьованість основних промислово-виробничих фондів у ПЕК у 70-80-х роках набула загрозливого становища (наприкінці 80-х рр. – 43 %). Майже 280 діючих шахт із 400 у середині 80-х років працювали без реконструкції понад 20 років. Продуктивність праці в республіці постійно знижувалася: у 1966 – 1970 рр. вона становила 6,1 %, то за 1976 – 1980 рр. – 3,0 %. Щорічно п’ята частина підприємств (20 %) не виконувала планів науково-дослідних робіт.

Чергову спробу побороти технічну відсталість, домогтися зрушень у технічному переозброєнні зроблено наприкінці 70-х років. Таке завдання містить постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. про удосконалення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Постанова передбачала першочергове виділення ресурсів на модернізацію виробництва. Однак наступні роки засвідчили, що були відсутні комплексний підхід до планування, забезпеченість фінансовими і матеріальними ресурсами. Більшість планів технічного переозброєння в Україні не виконувалась.

Зрівнялівка, безгосподарність, марнотратство призвели до втрати трудящими заінтересованості у творчій, високопродуктивній праці. Лише 1/3 працівників за даними соціологічних досліджень працювали у повну силу. Зазнали невдач і широко розрекламовані програми “Метал”, “Енергокомплекс”, “Праця”, “Матеріалоємкість”.

Керівництво республіки на поч. 80-х років вимушене було визнати наявність серйозних недоліків в організації промислового виробництва, стані НТП. Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький на ХХУІ з’їзді (1981 р.) визнав, що кошти, вкладені у технічне переоснащення шахтного обладнання, очікуваного приросту видобутку не дали, на повну потужність працювала лише 1/3 механізованих і автоматизованих ліній. Майже 1/5 металу на машинобудівних заводах республіки йшла у відходи.

Для поліпшення постачання населення продовольством у 1982 р. було ухвалено Продовольчу програму СРСР.

Загалом, у сер. 80-х років рентабельність підприємств УРСР зменшилася майже вдвічі, виробництво валової продукції с/г – більше ніж у 6 разів (запланованого більш-менш досягали у виробництві електроенергії, цементу, вугілля). Т.ч., економіка України входила у смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, неконкурентоздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер (“Економіка повинна бути економною”).