Проаналізувати основні напрямки політики директорії унр та її боротьбу за владу в Україні (кін. 1918 – поч. 1921 рр. ).

Директорія була утворена 13 листопада 1918 р. як тимчасовий верховний орган УНР для керівництва повстанням проти гетьмана П.Скоропадського. До її складу ввійшли 5 осіб – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

У діяльності Директорії УНР виділяється три періоди: “київський” (грудень 1918 – початок лютого 1919 р.), “кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення у 1920 р.

“ Київський ” період Директорії УНР: грудень 1918 р. – початок лютого 1919 р. Найбільшого успіху Директорія досягла у грудні 1918 р. 14 грудня 1918 р. влада у Києві перейшла до Директорії. 26 грудня було утворено перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів, яку очолив соціал-демократ В.Чехівський (до складу уряду ввійшли представники всіх партій, які об’єдналися в УНС).

Директорія зробила спробу відновити УНР (вже на іншій основі) та основні революційні досягнення: 8-год. робочий день, передачу земель селянам, широке соціальне законодавство, а також національно-персональну автономію (багато в чому її політика була схожою з більшовицькою). Однак багато з намірів уряду УНР мали непослідовний, половинчастий характер або залишилися нереалізованими: 8 січня 1919 р. “Закон про землю в Українській Народній Республіці” проголосив ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян (не менше 5 і не більше 15 дес.). У березні 1919 р. уряд відмовився від принципу безкоштовного наділення селян землею, запровадивши продовольчу плату за землю (1/3 врожаю ярового хліба, вартість оранки та податки). Проти Директорії виступили деякі провідні отамани, які перейшли на бік більшовиків (Григор’єв, Зелений).

Наміри реформування промисловості (введення 8 год. робочого дня та робочого контролю на підприємствах) виявились непослідовними, самі робітники до них не залучалися. Не дала очікуваних результатів фінансова реформа 6 січня 1919 р., метою якої було введення власних грошей (гривна або карбованець) та вилучення іноземної валюти. Розчарування українського населення підсилили репресії щодо робітників, єврейські погроми, які у період Директорії набули широких масштабів та неконтрольованого з боку влади характеру.

Реальна влада на місцях у період Директорії УНР належала комендантам і отаманам, які не виконували накази командування і діяли на власний розсуд (“отаманщина”). Під час антигетьманського повстання Директорія мала 100 тис. армію, а наприкінці січня 1919 р. – 21 тис.

Зовнішньополітична ситуація наприкінці 1918 – на початку 1919 р. розвивалася досить драматично. У грудні 1918 р. на півдні України висадилися війська Антанти (французький десант), які виступали за відновлення небільшовицької єдиної і неподільної Росії і вороже ставилися до національних урядів. На північно-східних кордонах України боротьбу проти Директорії розпочали більшовицькі війська, які підтримували український радянський уряд (3 січня 1919 р. вони захопили Харків). 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Більшовицький наступ йшов одночасно у декількох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. На південно-східних кордонах України розпочинала наступ майже 150-тисячна Добровольча армія генерала А.Денікіна.

В таких умовах 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Він декларував об’єднання всіх українських земель в єдину державу, а також армій (УНР зобов’язувалася надавати військову допомогу ЗУНР в боротьбі з польською агресією) та зовнішньої політики обох державних утворень. 23 січня Акт злуки був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення Конгресу, носив формальний характер і не справив реального впливу на розвиток подій. 2 лютого 1919 р. Директорія УНР (5 лютого – війська) залишила Київ, владу у якому захопили більшовики.

Спроби Директорії УНР знайти підтримку у зовнішніх союзників, зокрема у країн Антанти, виявились безуспішними. Антанта (від її імені виступила Франція) віддавала перевагу білогвардійському рухові, а перед Директорією висунула низку вимог: вихід з Директорії і уряду В.Винниченка, С.Петлюри та В.Чехівського, зміна соціалістичного курсу, утворення 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками та тимчасова передача під контроль Франції залізниць і фінансів України. Незважаючи на те, що Директорія виконала всі вимоги країн Антанти, вони не змогли надати їй військової допомоги. У березні 1919 р. лідери Директорії зрозуміли помилковість орієнтації на Антанту. У суспільстві все більшого поширення набували більшовицькі настрої, до того ж влада на більшій частині України перейшла до більшовиків.

Наприкінці квітня 1919 р. Директорія фактично втратила контроль над Наддніпрянською Україною (уряд переїхав у окуповану Польщею Східну Галичину). 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію – до Кам’янця-Подільського, де він перебував декілька місяців. Цей період його діяльності, який характеризується певною стабільністю, отримав назву “кам’янецького”.

У травні – червні 1919 р. армію УНР було реорганізовано за регулярним принципом, що посилило її боєздатність. Директорія відмовляється від орієнтації на Антанту і намагається виправити політичне становище власними силами. У червні 1919 р. був підписаний договір про припинення воєнних дій з представниками польської армії. Завдяки цьому було зосереджено основні сили на більшовицькому фронті, де у середині червня більшовики перейшли у контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам’янця-Подільського, і його втрата загрожувала ліквідацією УНР.

У критичній ситуації (у безвихідному становищі знаходився й уряд ЗУНР) у липні 1919 р. відбулося об’єднання армії УНР та Української Галицької армії (УГА). На початку серпня почався спільний похід об’єднаних армій на Київ – Одесу. Він мав успішний характер – українські частини захопили Жмеринку, Вінницю, а 31 серпня вступили до Києва. На вимогу білогвардійських військ вони були виведені з Києва, що означало капітуляцію української армії перед денікінцями та негативно вплинуло на хід осінньої кампанії.

20 вересня білогвардійські війська розпочали наступ проти армії УНР. У вересні – жовтні 1919 р. велись жорстокі бої армії УНР на Правобережній Україні. Контроль Директорії поширювався лише на частину Поділля. Українське військо опинилося затиснутим у “трикутнику смерті”: між російськими білогвардійцями, поляками та більшовиками. Втрати армії УНР досягли 70 % свого складу: до бойових втрат додалася смертність від тифу, епідемія якого розпочалася наприкінці жовтня. Порятунок у цій катастрофічній ситуації УГА вбачала у таємних переговорах з Добровольчою армією. 6 листопада 1919 р. командувач УГА генерал М.Тарнавський підписав угоду про перемир’я та перехід армії під командування Денікіна. 16 листопада Кам’янець-Подільський захопили польські війська.

С.Петлюра перебрав на себе “верховне командування справами Республіки” і переїхав на Північну Волинь. Інші члени Директорії (А.Макаренко та Ф.Швець) і частина уряду виїхали за кордон. Армію УНР було поділено на дві частини: одна мала перейти на територію Польщі, інша – під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка мала на меті вести партизанську боротьбу і зробити рейд по тилах Добровольчої та Червоної армії. Цей рейд відомий як Перший Зимовий похід (тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р.). У порівнянні з більшовиками та білогвардійським рухом, сили Директорії у другій половині 1919 р. були недостатніми для проведення успішної внутрішньої політики та перемоги над більшовицькими військами.

Заключний етап національно-демократичної революції розпочався у 1920 р. – він отримав назву “українсько-польського зближення”. З боку УНР цей компроміс пояснювався необхідністю продовжувати війну з більшовиками та через союз з Польщею отримати допомогу Антанти, а з боку Польщі – досить складними прагматичними розрахунками (зокрема, послабити загрозу більшовизму та розширити кордони).

Для продовження війни з більшовиками дипломатична місія УНР у квітні 1920 р. уклала таємну угоду з Польщею – Варшавський договір. Згідно з нею, Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою верховною владою, а УНР погоджувалася на приєднання до Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і 7 повітів Волині. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак народні маси не підтримали цей виступ, вбачаючи у ньому реставрацію поміщицько-буржуазного ладу. У червні 1920 р. Червона армія звільнила Київ і розпочала похід на Варшаву. У вересні вона зазнала поразки, а у жовтні 1920 р. між польською і радянською сторонами було підписано перемир’я. Польський фронт був ліквідований, військо УНР (17 тис. чол.) розміщене у польських таборах для військовополонених. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну як самостійну державу. Західноукраїнські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя), а також західні райони Волині й Полісся ввійшли до складу Польщі. Підписанням Ризького мирного договору завершилася боротьба за відродження української державності.