Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

1. У ст. 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предме­та доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обста­вин об'єктивної дійсності, що мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактични­ми обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою дока­зування. Аналіз змісту коментованої статті вказує на те, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності або є підставами для закриття кримінально­го провадження. Відтак, поняття складу злочину ширше від поняття предмета доказування. Вони співвідносяться як частина і ціле. Обставини, викладені у ст. 91 КПК, мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримі­нального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального пред­мета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, інди­відуалізація предмета доказування по конкретному провадженню здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті Кримінального кодексу, за якою кваліфі­кується діяння, що підлягає доказуванню. Обставини загального предмета до­казування також конкретизуються у кримінальному провадженні щодо приват­ного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об'єктивне дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму в конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність дока­зування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального судочинства.

2. З поняттям предмета доказування тісно пов'язане поняття меж доказу­вання, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує до­стовірне встановлення обставин. При цьому слід ураховувати кількісні і якісні характеристики доказів, аби вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обгрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за со­бою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.

3. При доказуванні насамперед повинні бути встановлені обставини, які від­носяться до події злочину. Закон не роз'єднує це поняття. Його треба тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені кримі­нальним законом ознаки. Кожен злочин - подія, але не кожна подія - злочин. При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону наслідки діяння для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку. Подія злочину розуміється як елемент об'єктивної сторони складу злочину, що відбувся у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кри­мінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, про співучасть, повторність тощо. Юридич­но значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, слугують орієнти­ром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному про­вадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У конкретних випадках при встановлен­ні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об'єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, че­рез які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

4. У п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвину­ваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчи­нення злочину конкретною особою. Відповідно до ст. 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною у вчиненні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчиню­ваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

5. В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і до­сягнення ним віку кримінальної відповідальності за цей злочин. Факт осудності об-

 

^нуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виник-нні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. З ч. 2 ст. 242 КПК.

6. Поряд з доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив |ета злочину, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації зло­чину, але обов'язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчи-

особи злочинця та при призначенні судом покарання. Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення тощо), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного ха­рактеру. Мотив і мета органічно взаємопов'язані, оскільки відображаються у суб'єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, також як без мотиву неможливо усвідо­мити мету злочину. Відсутність в обвинувальному акті, а потім - в обвинуваль­ному вироку посилання на мотив і мету вчинення злочину ускладнює юридичну кваліфікацію цього діяння й розмежування подібних складів правопорушень.

7. Предмет доказування також включає обставини, які характеризують об­винуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий під­хід грунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні під­лягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання. До обставин, які характеризують особу обвинува­ченого, пом'якшують та обтяжують покарання і підлягають доказуванню, на­лежать такі: а) всі наявні у справі пом'якшуючі та обтяжуючі покарання об­ставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (див. ч. З ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК); б) у разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхід­но встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призна­ченого судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості); в) об­ставини, які складають соціально-психологічну характеристику обвинувачено­го; г) обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реаліза­ції обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).

На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і під­лягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі

-243

Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка рані­ше була судима за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою цього злочину.

8. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальних справах підлягають доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від цього зло­чинного діяння. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодав­стві не розкривається. Водночас, аналіз окремих норм процесуального закону (див. ст.ст. 55, 56, 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати фізичну, моральну і майнову шкоду.

Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізич­на шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страж­дання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною фор­мою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі. Враховуючи роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (див. постанову Пленуму Вер­ховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінального процесуального законодавства, якими пе­редбачені права потерпілих від злочинів» № 8 від 22 грудня 1978 p.; постанову Пленуму Верховного Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 лип­ня 1995 p.), суб'єктом права на відшкодування шкоди у справах такого виду мо­жуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК. Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні ви­знаватися потерпілими. До них належать особи, перелічені в п. 1 ч. 1 ст. З КПК.

Майнова шкода в цивільному праві поділяється на «позитивну» шкоду в майні і неотриманні доходи, тобто на відшкодування витрат кредитора та за неотриманні доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, коли б боржник виконав свої обов'язки, або «юридична можливість шкоди». Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається про­цесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.

Визначення поняття моральної шкоди дається у багатьох нормативних ак­тах. Зокрема, в п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: «Під моральною шкодою слід розуміти втрати

немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб». Серед основних обставин, що впливають на роз­мір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його жит­тєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади тощо).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказуван­ня моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли з'являється проце­суальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкоду­вання моральної шкоди (див. ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршенні стану здоров'я, трива­лості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому знаходиться за межами доказування на досудовому слідстві.

Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого повинно вирішуватись згідно з Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених із винних осіб коштів до відповідного бюдже­ту і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підля­гає відшкодуванню, визначається стаціонарним закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та щоденної вартості його лікування. Строк і об­грунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначаються на підставі даних закладу, де він перебував на лікуванні. Доку­ментом, яким повинні бути підтверджені вказані факти, повинна бути витре­бувана слідством і приєднана до справи довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого. Порядком передбачається також, що витрати, пов'язані з наданням медичних послуг не стаціонарними закладами охорони здоров'я (наприклад, пов'язані з наданням швидкої допомоги, амбулаторним лікуванням тощо), не відшкодовуються.

Отже, у загальному вигляді доказування характеру й розміру шкоди, за­вданої злочином, а також розміру витрат закладу охорони здоров'я на стаці­онарне лікування потерпілого від злочинного діяння, вимагає встановлення таких типових обставин: 1) наявності факту завдання моральної шкоди потер­пілому; 2) виду і розміру майнової шкоди; 3) фізичної шкоди, а також розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого та причинного зв'язку цих видів шкоди зі злочинними діями; 4) оцінки у грошовому виразі витрат закладу охо­рони здоров'я на стаціонарне лікування, протезування, відновлення здоров'я

. 245

потерпілого, а в разі його смерті - на поховання й виплати з підтримання ма­теріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім'ї потерпілого та його неповнолітніх дітей, а також призначених потерпілому внаслідок утрати чи зменшення працездатності грошових виплат.

9. Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або по­карання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

Стаття 92. Обов'язок доказування

1. Обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другої цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом ви­падках, - на потерпілого.

2. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують об­винуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

1. У коментованій статті законодавець визначив суб'єктами доказування обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні слідчого та прокурора, а у випадку відмови прокурора від підтримання державного об­винувачення - потерпілого (п. 4 ч. З ст. 56 КПК). Обов'язок доказування слід­чим та прокурором обставин, вказаних в ст. 91 КПК - це вимога закону. Вона означає, що слідчий та прокурор зобов'язані зібрати, процесуально фіксувати, перевіряти і оцінювати докази, обґрунтовувати ними наявність обставин, пере­рахованих уст. 91 КПК. До обов'язку цих суб'єктів також входить спростування доводів сторони захисту щодо доведення обставин і предмета доказування.

2. Обов'язок доведення винуватості підозрюваного, обвинуваченого (onus probandi) лежить виключно на стороні обвинувачення. Один із канонів пре­зумпції невинуватості встановлює, що обвинувачений не зобов'язаний дово­дити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 17 КПК України).

3. Обов'язок доказування належності та допустимості поданих доказів, розміру процесуальних витрат на обставини, які характеризують обвинуваче­ного, покладаються на сторону кримінального провадження, котра ініціювала необхідність дослідження в суді зазначених питань (див. також коментар до ст.ст. 85, 86 КПК).

С т а т т я 93. Збирання доказів

1. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального прова­дження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом.

і 2. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом про­ведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висно­вків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, пе­редбачених цим Кодексом.

3. Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (роз­шукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (роз­шукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповід­них клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

4. Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в ре­зультаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

1. Коментована стаття наголошує на тому, що збирання доказів здійсню­ється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим. Повноваження щодо реалізації цього припису у сторін не рівнозначні. Так, сторона захисту та потер­пілий можуть лише ініціювати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору. Законодавець підкріплює у самій назві цих процесуальних дій те, що вони при­значені передусім для розшуку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого злочину. Зважаючи на те, що злочини, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, чинний КПК передбачає можли­вість застосування для контролю та виявлення фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі (розшукові) дії (ст.ст. 223-245 КПК) проводяться в жорстко встановленій про­цесуальній формі і мають мету отримання (збирання) або перевірку вже отри­маних доказів у конкретному кримінальному провадженні (показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84 КПК.) Для проведення не­гласних слідчих (розшукових) дій не вимагається дотримання такої процесуаль­ної форми. Вони спрямовані на фіксацію фактів і обставин, що встановлюються

в ході кримінального провадження, які фіксуються у відповідних протоколах і в разі необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами - документами (ст. 99 КПК). Водночас, такі дії мають і розшукове призначення, і їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих (розшукових) дій з метою отримання доказів, зазначених у ч. 2 ст. 84 КПК.

У ст. 223 КПК викладаються загальні умови проведення слідчих (розшу­кових) дій, які є обов'язковою складовою процесуальної форми. У цій нормі визначається мета слідчих (розшукових) дій - отримання (збирання) доказів або їх перевірку. Важливо, що дається формулювання підстав для проведення слідчих (розшукових) дій. Ними згідно з вимогами ч. 2 ст. 223 КПК є наявність достатніх відомостей (даних), отриманих в ході провадження, в тому числі роз-шукового характеру, які вказують на можливість досягнення мети слідчої (роз­шукової) дії. Такі відомості повинні бути відображені в матеріалах проваджен­ня. Із тексту цієї дефініції можна дійти висновку, що законодавець дозволяє приймати рішення про проведення слідчих (розшукових) дій у стані професій­ного виправданого ризику. Важливим є також і те, що КПК не зобов'язує сторо­ну обвинувачення збирати виправдувальні докази. Водночас, якщо в ході про­ведення слідчих (розшукових) дій будуть виявлені докази невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов'язані долучити відповідні процесуальні документи та надати їх суду при вирішенні матеріалів провадження по суті (ч. 5 ст. 223 КПК).

2. Характерною особливістю діяльності з формування доказів стороною обвинувачення є те, що при проведенні слідчих (розшукових) дій право на участь у цьому процесі також надається стороні захисту, що забезпечується відповідними гарантіями (ч. 5 ст. 46, ч. 2 ст. 47, ст. 48, ст. 53 КПК). Підозрю­ваному, обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представнику під час проведення процесуальних дій надається право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу (п. 10 ч. З ст. 42, ч. 5 ст. 46, п. 4 ч. 2 ст. 56, ч. 6 ст. 223 КПК). У такий спосіб сторона захисту має можливість впливати на формування доказової бази у кримінальному провадженні. Із цього загального правила у ч. 6 ст. 223 КПК викладений виняток, згідно з яким у разі проведення слідчої (розшукової) дії за клопотанням сторони захисту, потерпілого участь особи, яка її ініціювала або її захисники, чи представника, може бути обмежена через специфіку слід­чої (розшукової) дії. При цьому в КПК не роз'яснюється, що слід розуміти під специфікою слідчої (розшукової) дії. Очевидно, це може бути пов'язано з не­відкладністю чи таємністю проведення відповідної процесуальної дії. На нашу думку, таке положення має бути конкретизоване для уникнення зловживань з боку обвинувачення.

3. Зібрані докази на досудовому розслідуванні не є обов'язковими для суду. Наприклад, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі

обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Такі докази підлягають всебічному дослідженню в су­довому розгляді за участі сторони захисту і можуть за результатами такої пе­ревірки бути виключеними при відповідному мотивуванні в судовому рішенні (ч. З ст. 225, ч. З ст. 358, п.п. 1, 2 ч. З ст. 374 КПК).

4. Збирання доказів є одним із елементів доказування. Структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як урегульовану КПК діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у встановленому криміналь­ним процесуальним законом порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, що мають доказове значення для кримінального провадження. Процесуальне закріплення фактичних даних є необхідним еле­ментом будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Без процесуальної фіксації (закріплення) пізнаних фактичних даних, а також дій з їх виявлення неможливо сформувати доказ. Отримана суб'єктом до­казування інформація у вигляді матеріальних або ідеальних образів може бути використана в доказуванні лише після приведення її у встановлену законом форму. Тому фіксація доказової інформації є обов'язковим елементом проце­су збирання доказів і складається із системи дій з процесуального закріплення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення справи.

5. Слід також визнати слушною думку вчених щодо умовності застосу­вання в законодавстві терміна «збирання доказів». Готових доказів у природі не кчує, тому суб'єкт доказування у ході провадження слідчих (розшукових) дій, відшукуючи інформацію (сліди злочину), що відноситься до предмета доказу­вання, і фіксуючи її у процесуальних актах, формує докази. При цьому треба мати на увазі, що фактична основа доказів може формуватися за межами кри­мінального провадження.

6. Необхідним елементом збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій є також правозабезпечувальні заходи, тобто наділені право­вою формою дії, за допомогою яких слідчий, прокурор забезпечують можли­вість реалізації прав, наданих кримінальним процесуальним законом громадя­нам та особам, що беруть участь у збиранні доказів. Відтак, збирання доказів було б точніше визначати як формування доказів, що складається з виконання органами досудового розслідування пошукових, пізнавальних, посвідчуваль-них та правозабезпечувальних заходів.

7. Система способів збирання доказів, що узагальнена для сторони об­винувачення шляхом слідчих (розшукових) дій, закріплена у ст. 93 КПК і пе­редбачає наступні дії: 1) виклик і допит будь-якої особи (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого) та складання протоколу у встановленому за­коном порядку; 2) безпосереднє виявлення фактів та обставин предмета до­казування, фактичних даних, що мають доказове значення (провадження у встановленому законом порядку обшуку, огляду, пред'явлення особи, речей, трупа для впізнання, проведення допиту, впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування, слідчого експерименту, освідування особи,

проведення експертизи, їх процесуального оформлення); 3) призначення екс­пертизи і отримання висновку експерта (винесення постанови про призначення експертизи і ознайомлення з нею підозрюваного, обвинуваченого; роз'яснення прав підозрюваному, обвинуваченому, прав та обов'язків експерту; отриман­ня зразків для порівняльного дослідження; вивчення висновку експерта, допит експерта тощо); 4) вимога до підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, у тому числі проведен­ня ревізій (повідомлення в усній або письмовій формі, розгляд отриманих до­кументів або предметів, їх процесуальне оформлення та приєднання до спра­ви); 5) отримання предметів і документів учасниками процесу, громадянами, установами, підприємствами і організаціями (отримання даних щодо наданого предмета, документа, їх огляд та процесуальне оформлення). Зауважимо, що використання у тексті ст. 93 КПК терміна «отримання доказів» слід вважати умовним, оскільки докази формуються у ході кримінальної процесуальної ді­яльності; 6) доручення слідчим, прокурором оперативним підрозділам провес­ти відповідні слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії, результати яких за певних умов можуть бути доказами у кримінальному провадженні (п. 5 ч. 2 ст. 36 та п. З ч. 2 ст. 40 КПК).

8. Визначені у ст. 93 КПК способи отримання доказів не підлягають поши­рювальному тлумаченню. Використання як доказів результатів усіх інших дій слід визнати недопустимим у кримінальному процесі. Це, зокрема, стосується використання так званих «нетрадиційних методів» отримання доказів, тобто таких, що не відповідають критеріям наукової достовірності, не є загальнові­домими, не отримали закріплення у нормах КПК, атому не мають і юридичної сили (застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсор­них здібностей людини тощо). Останні за необхідності можуть розглядатись лише як непроцесуальний (тактичний) варіант для пошуку джерел фактич­них даних, які матимуть доказове значення за умови чіткого виконання вимог ст.ст. 84-89 КПК.

9. Серед способів збирання доказів слідчі (розшукові) дії мають найбіль­шу питому вагу. Слідчі (розшукові) дії зі збирання і перевірки доказів - це час­тина процесуальних дій, які відбуваються у повній відповідності з вимогами кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні. Вони спрямовані на збирання та перевірку доказів, а також встановлення обставин, що мають значення для цієї кримінальної справи.

Правова регламентація слідчих (розшукових) дій передбачає систему пра­вил поведінки суб'єкта доказування та інших учасників процесу при збиранні й перевірці доказів. Вказані правила можна поділити на чотири групи: а) умо­ви (підстави), за яких можливо проведення тієї чи іншої слідчої (розшукової) дії; б) правила, що регламентують поведінку учасників слідчої (розшукової) дії (коло осіб-учасників; гарантії прав та законних інтересів учасників процесу­альної дії; сутність пізнавально-пошукових операцій та умови, що забезпечу­ють їх ефективність); в) заходи процесуального примусу, застосування яких є

можливим для того, щоб примусити учасників слідчих дій до виконання покла­дених на них обов'язків; г) правила посвідчення й фіксації результатів та ходу слідчих дій у процесуальних актах.

10. Посвідчення і фіксація не є тотожними поняттями. Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі передбачає складання слідчим протоколів слідчих (розшукових) дій, постанов (див. ст. 104, ч. 5 ст. 110 КПК), застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження (див. ст. 107 КПК). Під посвідчувальним процесом розуміються заходи, що спеціаль­но застосовуються слідчим та іншими учасниками процесу для підтверджен­ня факту, змісту й результатів дій, дійсності матеріальних об'єктів, цілісності упакувань, відсутності доступу в приміщення чи сховище тощо з метою спро­щення і надійності доказування посвідчених даних у ході наступного розслі­дування і судового розгляду справи (накладення пломб, печаток; нумерування матеріальних носіїв інформації; посвідчення ходу і результатів слідчих дій під­писами слідчого і понятих тощо).

11.3 питанням фіксації результатів проведення слідчих дій пов'язана про­блема так званої «об'єктивізації» доказування і похідна від неї - регламентація використання в доказуванні науково-технічних засобів. В юридичній літературі під об'єктивізацією розуміється діяльність учасників досудового розслідуван­ня, спрямована ня встановлення і закріплення фактичних даних за допомогою засобі?, на які суттєво не впливають суб'єктивні фактори. Особливо важли­вим вбачаться застосовувати в доказуванні такі способи збирання доказів, які б додатково до показань живих осіб (значення яких не слід недооцінюва­ти) забезпечували введення у процес об'єктивної інформації, що не піддається суб'єктивним викривленням. Особливого значення набуває додержання умов проведення об'єктивізації доказування, які у загальному вигляді можна визна­чити таким чином: своєчасне проведення слідчих дій; знання й уміння слідчих застосовувати техніко-криміналістичні засоби і методи; широке залучення до проведення слідчих дій спеціалістів.

12. Використання будь-яких техніко-криміналістичних засобів і методів у кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі загальні умови: а) дотри­мання морально-етичних засад (безпека для здоров'я особи, щодо якої здійсню­ється дослідження; у необхідних випадках - добровільна згода особи на прове­дення такого дослідження; відповідність морально-етичним нормам суспільства); б) дотримання пізнавальних закономірностей (науково обгрунтована можливість і практична результативність випробування; можливість отримання об'єктивних, достовірних, таких, що можна перевірити, результатів); в) дотримання організа­ційно-правових умов (чітка законодавча регламентація порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, прав та обов'язків осіб-учасників та правових наслідків; застосовування цих засобів і тлумачення отриманих результатів тільки компетентними фахівцями, спеціально на те уповноваженими, тощо).

13. Аналіз кримінального процесуального законодавства свідчить, що метою слідчих дій є не тільки збирання (формування) доказів. Зокрема, треба

мати на увазі, що збирання доказів об'єктивно пов'язане з їх перевіркою, що створює передумови для розширення пізнання в кримінальній справі та основу наступної оцінки доказів. Різниця між цими складовими доказування (збиран­ням та перевіркою доказів) полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних дій, так і логічним шляхом. Збирання ж доказів від­бувається здебільшого під час практичних дій. Перевірка доказів відбувається уже в процесі формування їх при проведенні відповідної слідчої (розшукової) дії. Вона передбачає широке застосування таких логічних прийомів, як аналіз та синтез встановлених у провадженні фактів, їх порівняння та співставлення. Тому перевірку доказів не можна розуміти таким чином, що спочатку їх треба зібрати, а потім перевірити. Такий підхід не відповідає дійсності і спотворює реальний процес пізнання в кримінальній справі, оскільки докази перевіряють­ся протягом усього часу їх збирання.

14. У ході слідчих (розшукових) дій можуть бути отримані й інші резуль­тати, безпосередньо не зв'язані з отриманням нових доказів або їх перевіркою. Наприклад, у ході обшуку (див. ст.ст. 234, 236 КПК) може відбуватись пошук і вилучення цінностей і майна обвинуваченого або підозрюваного з метою забез­печення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Водночас, можуть бути вилучені предмети і документи, заборонені законом для обігу, незалежно від їх відношення до провадження. При провадженні слідчих (розшукових) дій суб'єкт доказування також почасти стикається із протидією з боку окремих за­інтересованих осіб: з опором при вилученні предметів, зі спробою їх приховати або знищити, вплинути на позицію слідчого, свідка чи іншого обвинувачено­го тощо. Спостереження цих фактів є побічним (не спланованим) результатом слідчої дії. Слід також мати на увазі, що подібні факти можуть мати доказове значення, а тому вони повинні обов'язково фіксуватись у протоколах слідчих дій.

15. Сукупність вимог щодо допустимих джерел доказів, мети слідчої дії, належності до предмета доказування певного обсягу і характеру відомостей, які необхідно отримати як достатню підставу для логічного висновку про можли­вість досягнення мети, становлять специфічну програму прийняття суб'єктом доказування самостійного рішення щодо обрання найефективнішої слідчої дії й науково-технічних засобів, що за своїми цілями та механізмом проведення найбільш придатні для максимально повного і достовірного отримання потріб­ної інформації.

16. Суттєвим фактором обрання виду та черговості проведення відповід­них слідчих (розшукових) дій є визначення їх невідкладності, і нормативне за­кріплення якої не є можливим. При визначенні першочергових слідчих (роз­шукових) дій необхідно враховувати положення методики розслідування у цій категорії кримінальних справ, характер наявної інформації, динамічний розви­ток слідчої ситуації у конкретній кримінальній справі тощо. Зокрема, передусім необхідно проводити слідчі (розшукові) дії, спрямовані: на фіксацію фактичних даних, які перебувають під загрозою зникнення (допит тяжкопораненого, осо-

би похилого віку, пасажира на шляху переміщення, огляд місця події тощо); на попередження спроб приховати, знищити або викривити відомості, що мають доказове значення; на отримання доказів, що можуть мати більш повний та до