Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово.

5. Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримі­нальне провадження щодо нього було закрите.

6. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звер­нення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому ви­кладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримі­нального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом.

1. Коментована стаття-засада у вітчизняному кримінальному провадженні вперше знайшла своє закріплення як засада у Кодексі 2012 р. її поява зумовле­на, насамперед, вимогою Конвенці\ чро захист прав людини і основоположних свобод. Ратифікувавши цю Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання га­рантувати кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, закріплені в ній права і свободи. Стаття 6 Конвенції у|;воїй ч. 1 закріпила право кожної людини, проти якої висунуто кримінальне обвинувачення, на справедливий і відкритий його розгляд впродовж-розумного строку незалежним і безстороннім судом.

2. Засада розумних строків у кримінальному провадженні має на меті встановити межу невизначеності підозри і обвинувачення та гарантувати право обвинуваченого від необгрунтованого і надмірного затягування кримінально­го провадження. Для цього КПК встановлені процесуальні строки - проміж­ки часу, в межах яких учасники кримінального провадження мають право або зобов'язані вчинити процесуальні дії чи ухвалити процесуальні рішення (див. коментар до ст. 113 КПК). Розумними прийнято вважати строки, що є об'єктивно необхідними для вчинення процесуальних дій та ухвалення відпо­відних рішень. Такі дії і рішення мають бути виконані без невиправданої за­тримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для них КПК. Забезпечення дотримання розумних строків на досудовому розслідуванні покладається на прокурора та слідчого суддю (щодо питань, віднесених до його компетенції), а під час судового провадження у всіх його стадіях - на суд.

3. Розумні строки - проміжки часу, про які йдеться в коментованій статті, поширюються на всі стадії кримінального провадження. Для досудового роз­слідування її граничні строки встановлені ст. 219 КПК. Судове провадження в суді першої інстанції формально часовими рамками не обмежене, оскільки кожне провадження має свої особливості щодо обсягу доказової бази, яка під­лягає дослідженню, кількості учасників провадження тощо. Проте категорія «розумності» властива і цій стадії. Якщо ж йдеться про розумний строк всього кримінального провадження, то очевидно, що він починає свій перебіг одно­часно з повідомленням особі про підозру і завершується судовим розглядом, включаючи апеляційне і касаційне провадження. В контексті кримінального провадження Європейський суд з прав людини встановив, що період розумного строку розпочинається з моменту «вручення індивіду компетентним органом офіційного повідомлення про обвинувачення його у вчиненні кримінального злочину» (судові рішення у справі «Дьюєр проти Бельгії», 1980 р.; у справі «Єкле проти Німеччини», 1982 р.) і завершується остаточним вирішенням справи, включаючи апеляцію і касацію (судове рішення у справі «Девер проти Бельгії», 1980 р.)

4. Частина 3 коментованої статті перераховує критерії, які дають можли­вість визначити розумність строку провадження щодо кожної конкретної спра­ви про вчинення кримінального правопорушення. Ці критерії, власне, виробле­ні прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та підтверджені рішеннями Конституційного Суду України та вітчизняною судовою практикою.

У своєму рішенні від 30 січня 2003 р. (справа про розгляд судом окремих поста­нов слідчого і прокурора) Конституційний Суд України відзначив, що «поняття розумний строк досудового слідства є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупніс酀ڑ⇀菂╇豥䐨鑹ȵс賂Ф䈲ӈ鑕ѷ⢺䓇՘贮䘵啿ٕ减҉ёʭ葠⓿䔗Цᓒڲ仓䔖輠⓴똥⋣퐵▫᜾ꍇ镾ýᒳл‗舩萂䐸逗꒵吡䓇⑿◽ᑈᐂ༅逧혳⑚Э葎ᐃᐮᔨ걠䘓㰔琾萻ᑍ肠䴄Ѷ⃱ࠃ∤ల鐓ҫᖳ蘯’象落ꘞವ呡♒Ѣ〸䲈ٻؠ䲺䲷Ҽ豴᱁ݍ쁨ܾᢒؼȐࡥ渲␖蕤Ӓ氞䲵Г谬艈䰱␻蓠Ʈ๐ᑖ晣ጬ䄀ఴᒈᶿ쁎둇԰摏ᵅ쀺L䒸ᓳૅ镜꒓䀠䖶ࣨф舳搳〤ᐤ곬ᱦ品Ӣ撌ɣՉЏ啄鐠᪢ЮኼꐹֺնП쾏#ᘖ☁唢䀏谂ᓕ┹‑Е耺ᬥ⠤ఄ鑒䓷삍ᐞڨữ₦�䲮亾⒏᐀屴ѐؖѐ౗സ䳤ֈ创ذѢࣕࢼВᄙѻ䙎⊲㡰်ᑿ궵вӱӡѼⰒ␌䁼뛡聂ņと⢗쁄᥺钪䊤蕴ྕƽнщ膣е›蹍겵搻䑒⁃Иѧȼї贄쉩‽谁薥₝䔮䅤阥⊸䑝聠氲㐩蒻ܽ䑮胠̸坃/萊㓒ѵలȯ숸䙤ύԽ؀웽ᑰ萠ط߁또͎ࣵ/頞кᅍ耒Į㒱␁ѐ䐰撚꫻ҟ0ᅂ谦ၢҾ꒲䤰攔Čു׃┤萴ᘺ鵲s嚢qᱤ␻鷎萙ᧀꑔ❪䐓 г᜷耰㜯ؾౚ頺푽䘾㐽䀀ѾЕ䑔倥萃Гტꝶ쀈鑐ؼ딠②脔ᔦ젤汼㚾ᐢс呞ఔؽ萶ᥤ贇㉚ɎЩ启ᔾⱊ汔蕼⌲䒵P圡њ䟞‖ᑁ䉖쐻锶�琸ẲᓲĽޓ鐵䐺䠡⨷ぁ⛐䙥Ӡᘇ␒▾݇䖵ַаּ萷聈䂠鶲ᗮж넵֮攃袢㉅җᡚX蔦�䀠ð쌷┺ꩿ梺♁ꓙ粵ոЭᑗ֓夏鐘␥舷䦴ဠ撍䑥䠀؅㑩൨0఼ҍФгജĒ′閭hртᐇ␮쐢/芻 䙀晾鐳ٱ᰹⑆䐤脳᱖⎠&Ⓟ週橚А腉鐽䗴Ġ╵ꑌʤ桀ᐡ쐶␹ḹ쀫ᄢႷఠԁധ쒰Сఱ瘪뵅蕰Ё䑊쵃옮ࠐꙍꐞƩဿ⍵裄వ䴽వ뻸Ҧ․ᐘ攻س跁弢䐨쓳ф꣤Ŷ졾,⠢±䤫愦іꔖ圴⌿йල蔶⡦ŶЧꕣЯ鱈⒎좠鰀Ѥh小偀⨤鐫ы阒ᒲ⠆〹зㅰⴹ䰈腠葒艠᱾蔃尽ࠬ䢦кᐪ䘲ᑓ⠾⑆Ქи䱼䄣♓ѳా˳䰾વ腱ࠡ蔐߱Хはᨠࡳࢌİ傺༨쀵خ䈲‘䠼䘟ޭℸ쀲蕴堙سò蝻ॅ逍غӥ䁀❡蘤Ӛ⁂ᐺ鐽墸䠩^∌蘓ࢢ䕰⛖ᐪ⾵➹荖Ⴈౚꐊ൭䐁⁃䒜ÐËфҩ˘᠜ꓳ谺 Щ⓳䔱ٖ䋠ಪ虞ꀗ耄䐡“쑮轁Ьੇᐵً적䂰唠ၨ蒰Š蓆䠏ဤ耸䱘瑼蓀㘪޼蒥䀢␸࣠Цನ䀲ᶯ㙜՘ั⑺ᔼΟԿ鐱ᔱ☷ⲯ蒑؜Ӥ䘶⣸儕Յ蒂࣓ࣤ吴‽聻䱻傮͈凲悦萟ზⳍ䑸ⷃᘼឨᘲ撣Tၺ昲Ҙ㸡貵聀Ѐ䑽裸ହӴ怢ԛ݉к軬ٞ␋а肫葏蠩唎恿ذ襁ҿᙁ蚖숻沱䣨聨쐥䑂␾젡ೂ䐰䈚䴳蔹Ц≡཭ҡ耀ᚾ⒮ѝ␸ѥ㞱Ȃŵ䘺␞ᐣ졨촴ᒪ逿0Ҵў䅴䜵ݐؾ鈒ȀӬῤ㱡¥䇧ꀁꂢц攐旀鐆␡䐀ᅴӴ䰶ሑ聅ึ㕗摙ࡨᄺД쳵ӄ䍘ⴸ$ⰼ鴪⁨耫҄Ꜿ⒱ᑍğ耹薮橙䔓(≤畉鱳ՠ䳾╲ђꊿࢩ䐢7ᑨṋ晶⒡IJⱸ扴Ũ⤘钮ᅡՑ삾¢鱀䔬葷䑇軐ЭÓ'ﱫꐐՀ뚺̚ب肪ꢿ蛀ᐺ⃨쐾꒧ﳡ҃༱䘾Զ债屧ᐴ⺽乿쉣Ѹ許ᝡ}搋茾匤ᰧ䔷⠸怾ᐹ陞낹ࡆ€Ӡ萡챵䘙癡䐫ݨ啲ࣰᐇǪجᘠ䍀☵╁ᑖЀ涳〠ꐜ䘸ƀ䲱јᑸꀽ葀Ӌ鰗䔩䁿⹷ᒾ䔠ࣄ氎܇葁ěᑔТ董ᔲٲℵ䱍ō嘷倬ԀĹ䚊еᐕ Қ㴮ꀿ৹쐦㕕а쓂㐲сཏ␒⺾~َ䰓ὖ谽ࠊ䁁搿ьܱᠶු餰షذ້Ե큖ٿ␮=вบဖ䆹ࡨБീ쩏г߃⩨贰⚈嚝׀ᣟБᜳɖ吲䍮老䊯铩ఘ萲优ؤJШTۧⳋ⃱摉胷⚳┵苼阽뱞䁁ᑊ⸗䀼甂{傎Ԏ倖ȼᙠ蒂剖꒬灜䜳進㐽ɕ耒쐴ಇ㮑䘾࠮⑍媮〸ꐶ㑖ࢹㄴҴ腱䐾ʦⅻลึ ੿ա∞〄ྼ㐷ᱼն萤࠼‫脞޲ٙꐰꑗ۽愲෢チ鮩鐮␑൲೸萭仃䘢⨴܄಴⌹閲ᱳ4ℰಳ䘴鋠Ҝ⡾Ѳ퀻؃ܿ‰ʷG蒼섐䄝Ⴘ〪ر
쐻఺Ҡ䐼ᒵڷ⒠ป䀳艶Ἵ됀ᑔₒ䀺ࠗ 蒕☮堛푂腨Ќԡ耪沨踐␁䕦␸透⠵䐽낾်䲚搥♝鐛ᠤᔸ䒙⌱ؾĤ展␰᳁Ѹૡ༭м♞⑳Àф吜༽蒸聨찼偒蘢⢈ᜈ啽钰耮耨擼鐾䖐䅴୍줩▥ʲ薳噂ഴбռ聃Үҍ䨵〮䰡좏鑮萵휁᠕ࡺᙖ㘳þа☽๗葰钹ӕ岴괹Յ蒻⃰�ၬḲ均萚֭ಽ┷쐯⃔ჷ谺賌ֽöᴔ蓬ᐰ䑫ш䓭咎踹оᤉఋ乐Ұ䁲־۷萺٤쑃Ո顁艹葩ꑎɭѤ氨0䉠耻虈꙰阸Ъᘥ䆀㙉咮▫ 苞儣䕰Ꞙ蜠湂搒攢摣㜱Ჹ尽撂䆀᳝ӿ䰰ļၠ䅸чⓩ䙳�腰䁕ࡠґ耷᰸ݳ䲦ᲂ‾❂ᱝ᜺ꂥ`Ӂ䁃ⓃꙬ۸ҨԠ䕙═ⱷᓞ 됞엨᰷ᒴн䔵j圪ℌ⎠؁ѳфᲶ‒ಽ씟䐥䅠Ӏ؞䰷蘣⨼汫䘼ോ䄂աУ萾À衝娟킳倬虺ј܈됝⑖ြᑲ費㒌਻е渊Ъ?虶ᐿ☪⑴託䁱␻ɽ䓋‡ᔁ܈Ⳁ఻੨츹ⷀ蒾౳ۿ愤С╃ٹծ氘⚲䰶䠳ꑠ䴈н 萨̵ᐳࠑȲ䔰Ԍ᱆됽Ȁ≜ᶸ慪઀蚞В☾⣻!ূ㱄ೇﱏʧ퐾ޱ谶蘹׃␰䇢ꑇऑпл֖ᠽ瀨䔰줣ꉇҐؾ者శ*圊Ӑ㰁蒴㘹ᱻఖ蒔ഺ斘Ӻ╁,ᘢ䐙ഢࢀѺ➡␼运нⱊ吷›ᓐబ灉ᒙ蕹౑ᠱ镧Ԥ蒒ڸи࢒챎ӥ葍蓔ěՎ䰕肬阳㼰蕈єѾĉ퓮䄤勇鬾 䀆Ġӻ☟䂽䘵ꀝ屪ᘾ쀊ǰꐸ⁖ꄌ蔁෠㔴ꖪǂ䓖Рѷ摯┳Һп줡ఏ␓藺ᙔ쀒虀瓑䐔솨ᐗܼ葆ʱ聶虧Ҕᑰᑀ䔢蓴в٠씸Ҽ䋶㓼萐سˈ쐹鐱⌠ᐧ걶л섻вեṼƿ㵻ꐅ䱇ਦꊤᑃໂྔ䑸踠ۨ䘵ꁥ㳈␯䄸੷╨꓇䐴۹⣤脣ԇٿőӪ6ҽ脿ı됽萐Ճ耡蘽ᐼౠ摰ℤ됪ᰰ԰дⓍ╞⢠땺᤮萾锵腈ᐾ䑖됵ࠁ嘓,زŽ씢嘭儖般жџခ퐢略ᕲဳ੢␺✴惂䒋ᙥؙ␽ꜹ瑣烔ᑫِՐҾ䦶䐅蛐㌰Ѿ̀й踽ꑴ䔽暰К蜄⓱䐽蔳葮芠蔿谴䑹䐺ѱ찿ꐶᙳ♭䓽ᗊ梠㐏ᔨ䀀鳁Ѵ葏뛉ԓࠋ☂䄠۷Ыерше у вітчизняній законотворчій практиці ввів та врегулював спрощене про­вадження щодо кримінальних проступків (див. коментар до § 1 глави 30 КПК) та кримінальне провадження на підставі: 1) угоди про примирення між по­терпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (див. коментар до глави 35 КПК). Якщо перший із зазначених інститутів може бути сприйнятий і особливих застережень не викликає, то угода прокурора з підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості у вчиненні тяжкого злочину, навіть внаслідок якого шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, не може не викликати серйозної стурбованості. Сприяючи швидкому судовому провадженню, ця угода змушує обвинуваченого наперед добровільно відмови­тися від важливих процесуальних гарантій, зокрема: а) права на оскарження вироку; б) права допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення,

 

подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його ко­ристь. На нашу думку, ставити обвинуваченого перед вибором двох належних йому прав: або права на розумний^ строк судового провадження, або права на змагальний судовий розгляд, недопустимо. Щодо тяжких злочинів, незалежно від того, проти кого вони були вчині'ні і які наслідки при цьому настали, назва­на угода навряд чи може 6>.:: с;;пр|івдана.

Стаття 29. Мова, якою здійснюється кримінальне провадження

1. Кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторо­на обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні докумен­ти державною мовою.

2. Особа повідомляється про підозру у вчиненні кримінального пра­вопорушення державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє для розуміння суті підозри у вчиненні кримінального правопорушення.

3. Слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і пода­вати скарги, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись у разі необхідності послугами перекладача в по­рядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, на­даються сторонам кримінального провадження або особі, стосовно якої вирішено питання щодо застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони володіють. Переклад інших процесуальних документів кримінального провадження, надання копій яких передбачено цим Кодексом, здійснюєть­ся лише за клопотанням зазначених осіб. Переклад судових рішень та ін­ших процесуальних документів кримінального провадження засвідчуєть­ся підписом перекладача.

1. Частина 1 коментованої статті-засади закріплює положення, згідно з яким кримінальне провадження за КПК здійснюється державною мовою, і, від­повідно, органи, які ведуть провадження, складають процесуальні документи саме цією мовою. Це положення грунтується наст. 10 Конституції України, яка проголошує державною мовою в Україні українську. Державною (офіційною) мовою є мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Такою сферою і є кримі­нальне провадження.

Як роз'яснив Конституційний Суд України у своєму рішенні, ухваленому 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови), положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», слід розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим за-

собом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень ор­ганами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції).

2. В чинному законодавстві на сьогодні немає єдності щодо врегулюван­ня питання мови провадження, зокрема кримінального. Так, першим чинним законом щодо використання мови в Україні є Закон ще Української РСР від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Згідно із його ст. 18 судочин­ство в Українській РСР (тепер Україні) здійснюється українською мовою, але у випадках розташування державних та інших органів, установ і організацій в місцях проживання більшості громадян іншої національності поряд з україн­ською може використовуватись і їхня національна мова. Тож за цим Законом судочинство, зокрема кримінальне провадження, може здійснюватись не тільки державною мовою, а й мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості. Відповідно і ст. 19 КПК 1960 р. закріплювала правило-засаду, згідно з яким судочинство в кримінальних справах проводиться українською мовою або мо­вою більшості населення із забезпеченням особам, які не володіють мовою, якою проводиться судочинство, права робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача. Цей закон (КПК 1960 р.) втра­тив чинність зі вступом в силу Кодексу 2012 р. Однак новоприйнятий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. у ч. 1 ст. 12 закрі­пив положення, згідно з яким судочинство й діловодство в судах України прово­диться державною мовою. Водночас, ч. 4 цієї статті зазначає, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови (мова більшості на­селення відповідного регіону) або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р. в порядку, встановленому процесуальним законом.

Таким чином, на сьогодні в питанні мови кримінального провадження іс­нує колізія між Законом УРСР від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 p., з одного боку, і ч. 1 ст. 29 КПК 2012 р. - з іншого, бо ця норма в імперативній формі зазначає, що кримінальне провадження здійснюється державною мовою, і сторона обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні доку­менти державною мовою. Оскільки всі зазначені закони регулюють однакові відносини, вони мають однакову юридичну силу, то за загальновизнаним пра­вилом, сформованим у правовій науці і практиці, у випадку виникнення між ними колізії застосуванню підлягає той закон, який прийнятий пізніше, тобто ст. 29 КПК. Тож мовою кримінального судочинства є лише державна (україн­ська) мова. Таке ж правило закріплене і в інших процесуальних законах Украї­ни (ч. 1 ст. 7 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 КАС України).

3. Здійснення кримінального провадження в Україні лише державною мо­вою жодною мірою не обмежує право особи, яка не володіє нею, користуватися

у провадженні рідною або іншою мовою, якою вона володіє. І Іонад те, згідно з вимогою ч. З коментованої статті орган, який веде провадження, зобов'язаний забезпечити його учасникам, які не володіють чи недостатньо володіють дер­жавною мовою, право давати показання, заявляти клопотання, подавати скарги, виступати в суді рідною мовою або інцию, якою вони володіють. Цей же орган зобов'язаний у разі необхідності забезпечити перекладача.

4. Міжнародно-право^ чкти у сф(:рі захисту прав і свобод людини, зокрема, Міжнародний пакт про громадянські/1 політичні права (п. «а» і «f» ч. З ст. 14) і Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 5 і п. «є» ч. З ст. 6) закріплюють гарантії прав людини і правосуддя, згідно з якими кожній особі має бути невідкладно і детально повідомлено зрозумілою для неї мовою про характер і підстави пред'явленого їй обвинувачення, а також право користуватися послугами перекладача. Частина 2 коментованої статті детальніше конкретизує ще положення, закріплюючи обов'язок органів, які ведуть кримінальне прова­дження, повідомляти кожній особі про підозру її у вчиненні кримінального право­порушення державною мовою, а у випадку неволодіння нею або недостатнього володіння - будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє, роз'яснити суть підозри та її процесуальні права і обов'язки. Це положення стосується і пись­мового повідомлення про підозру (див. коментар до ст.ст. 277, 278 КПК). Цьому обов'язку органів, які ведуть провадження, кореспондує право підозрюваного та обвинуваченого користуватися під час провадження (давати показання, заявляти клопотання, скарги тощо) рідною мовою, отримувати копії процесуальних доку­ментів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності корис­туватися послугами перекладача за рахунок держави (п. 18 ч. З, ч. 5 ст. 42 КПК). Таким само правом наділені й інші учасники провадження, зокрема: потерпілий (п. 9 ч. 1 ст. 56 КПК), цивільний позивач і цивільний відповідач (ч. З ст. 61 та ч. З ст. 62 КПК), свідок (п. 4 ч. 1 ст. 66 КПК). Забезпечити реальну участь у проваджен­ні перекладача - це процесуальний обов'язок органу, який веде провадження.

5. Однією з процесуальних гарантій дотримання прав і законних інтересів підозрюваного чи обвинуваченого та їх належний захист під час кримінально­го провадження є обов'язкова участь захисника у провадженні, якщо вони не володіють мовою, якою воно ведеться. Така участь є обов'язковою з моменту встановлення цього факту (п. 4 ч. 2 ст. 52 КПК). Не менш важливою проце­суальною гарантією дотримання прав і законних інтересів названих учасни­ків кримінального провадження щодо мовного питання є залучення до прова­дження такого його учасника, як перекладач. Його призначення - забезпечити розуміння процесуального статусу (прав, обов'язків, відповідальності) та його реалізації з мовного боку, розуміння всіх процесуальних дій та ухвалених за їх результатами процесуальних документів тими учасниками провадження, які не володіють або недостатньо для повного розуміння володіють мовою, якою ведеться судочинство. Він же здійснює й переклад та засвідчує своїм підписом рішення, якими суд завершує судовий розгляд по суті, інші процесуальні до­кументи, копії яких вручаються таким учасникам провадження.

6. Ні суд (судді), ні учасники провадження з обох сторін не вправі викону­вати функцію перекладача у випадках, коли виникає необхідність забезпечити переклад показань, клопотань, скарг, виступів тощо учасників провадження, які не володіють мовою судочинства і здійснюють їх на своїй рідній мові або мові, якою вони володіють, а також здійснити переклад процесуальних рішень для вручення їх копій таким учасникам кримінального провадження.

7. Коментований Кодекс серед істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, наявність яких тягне безумовне скасування рішення суду, порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, права користуватися допомогою перекладача в кримінально­му провадженні, на відміну від свого попередника (КПК 1960 p.), спеціально не передбачає. Очевидно, що це є упущенням законодавця. Проте не має сумніву в тому, що названі порушення належать до істотних порушень КПК і є підста­вою для скасування судових рішень судом вищої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку.