Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації.

1. Ця норма-засада грунтується на ст. 32 Конституції України та міжна­родно-правових актах, визнаних Україною, які складають національне законо­давство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8). Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сі­мейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використан­ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному прова­дженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.

2. У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову права особи на повагу та невтручання у її приватне життя. Під поняттям «при­ватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєді­яльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків,

які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне життя вперше з'явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува­ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

3. Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди­ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват­ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті стосунки як всередині сім'ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру, стан здоров'я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: «Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).

4. Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе­чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу­мінні право особи на приватне життя тісно пов'язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про­вадження.

5. Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного (особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на­самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли­вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо­няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом України «Про інформацію».

6. Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти­туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер­жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників

64 ._ці. -

провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб ін­формація може бути використана у кримінальному провадженні.

7. Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та до­датках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без її згоди можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження. Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недотор­канність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті зобов'язує кожного, кому був наданий доступ до інформації про приватне життя учасника провадження чи іншої особи, не розго­лошувати її, а органи і службові особи, які ведуть провадження, - вжити заходів, за­побігти цьому. КПК передбачає процесуальні гарантії нерозголошення такої інфор­мації, зокрема: а) наділенням підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. З ч. 1 ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладенням обов'язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнос­лужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн­тів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) забороною перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові (п. З ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередженням слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); ґ) забороною виготовлення копій прото­колів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. З ст. 254 КПК); д) покладенням на прокурора обов'язку вжити заходів щодо за­хисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

9. За незаконне збирання, зберігання, використання та поширення інфор­мації про приватне життя особи встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Стаття 16. Недоторканність права власності

1. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінально­го провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рі­шення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускаєть­ся тимчасове вилучення майна без судового рішення.

1. Коментована стаття грунтується наст. 41 Конституції України, ч. 1 якої закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися сво­єю власністю, а ч. 4 - непорушність права приватної власності: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. В розвиток цього конституцій­ного положення ст. 321 Цивільного кодексу України містить положення, згідно з яким особа не лише не може бути протиправно позбавлена права власності, а й обмежена у його здійсненні. Позбавлення чи обмеження права власності мож­ливо лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наведені положення національного законодавства кореспондуються з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема зі ст. 1 Першого протоколу до неї, і становлять правові гарантії забезпечення в Україні права власності кожної осо­би. У випадку порушення цього права вона може звертатися за його захистом не лише у національні суди, а й у Європейський суд з прав людини.

2. Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускаєть­ся щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення прова­дження, як тимчасове вилучення його майна (див. коментар до глави 16 КПК) та арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (цивільних відповідачів). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здій­снюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна об­винуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судді чи суду. Про під­стави та порядок арешту майна див. коментар до глави 17 (ст.ст. 170-175) КПК.

3. У разі застосування арешту майна для забезпечення кримінального провадження (забезпечення цивільного позову про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди або можливої конфіскації майна) слід­чий суддя чи суд зобов'язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприєм­ницької діяльності підозрюваного, обвинуваченого чи цивільного відповідача або інших наслідків, які суттєво можуть позначитися на інтересах інших осіб, зокрема співвласників майна (ч. 4 ст. 173 КПК).

4. Неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна може бути оскаржене до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюва­ного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів - до апеляційного суду (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК).

5. У кримінальному провадженні позбавлення права власності - конфіс­кація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кри­мінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК України).

6. Шкода (матеріальна й моральна), завдана особі в результаті незаконного накладення арешту на майно чи незаконної його конфіскації, підлягає відшко-

 

дуванню на підставі ст. 130 КПК та Закону України «Про порядок відшкодуван­ня шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокура­тури і суду» (в редакції Закону України від 13 квітня 2012 p.).

С т а т т я 1 7. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального право­порушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кри­мінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обви­нувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, отри­маних незаконним шляхом.