Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і

основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозво­лу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосу­вання такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомле­на про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрю­ваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

3. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недо­пустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирі­шується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

1. Істотними порушеннями прав та свобод людини слід визнавати такі, які перешкодили чи не дали можливості в повному обсязі реалізувати права та свободи, передбачені Конституцією України та законами України, міжнародни­ми договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 p., Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 p., Конвенція проти катувань і інших жорстоких нелюдяних або принижу­ючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 p., Звід прин­ципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або позбавленню свободи в будь-якій формі від 9 грудня 1988 p.).

2. Істотне порушення прав і свобод людини - оціночне поняття криміналь­ного процесуального права, яке не може бути визначене законодавцем. Воно уточ­нюється і конкретизується в процесі правозастосування з урахуванням особливос­тей конкретної ситуації. Виходячи з цього, неможливо унормувати всі ситуації з істотним порушенням прав та свобод людини, але критеріями їх оцінки слід вва­жати неможливість, неповноту (перешкоду) в реалізації прав та свобод людини.

3. Докази будуть недопустимими, якщо без дозволу слідчого судді буде здійснено такі процесуальні дії: 1) судовий виклик (ст. 134 КПК); 2) привід під час досудового розслідування (ст. 140 КПК); 3) арешт майна (ст. 170 КПК); 4) проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК); 5) обшук (ст. 234 КПК); 6) огляд житла чи іншого володіння особи (ч. 2 ст. 237 КПК);

7) примусове отримання біологічних зразків для експертизи (ч. З ст. 245 КПК);

8) аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК); 9) накладення арешту на корес­понденцію (ст. 261 КПК); 10) огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК);

11) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК);

12) зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома її власника, володільця або утримувача (ч. 1 ст. 264 КПК); 13) установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ч. 2 ст. 268 КПК); 14) аудіо-, віде­оконтроль місця при розслідуванні тяжкого та особливо тяжкого злочинів (ч. 1 ст. 270 КПК); 15) негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ч. 2 ст. 274 КПК); 16) залучення слідчим суддею експерта за кло­потанням сторони захисту (ст. 243 КПК).

Чинний КПК передбачає порядок надання дозволу слідчого судді на про­ведення процесуальних дій, зокрема, якщо це стосується стадії досудового розслідування, то вимагається наявність клопотання слідчого, погодженого з прокурором, або самого прокурора. У відповідних нормах формулюються ви­моги до клопотань, їх змісту та форми, а також встановлюється процесуальний порядок розгляду клопотань. Недотримання вимог закону щодо змісту і форми клопотань та порядку їх розгляду, якщо це призвело до отримання незаконно­го дозволу чи порушення прав учасників кримінального провадження, також є підставою для визнання доказів недопустимими.

4. Стаття 28 Конституції України гарантує кожному право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому нелюдсько-

 

 

му або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Стат­ті 126, 127 Кримінального кодексу України передбачають кримінальну відпо­відальність за побої, мордування та катування. Докази також будуть визнані недопустимими і в тих випадках, коли до особи застосовувалися інші насиль­ницькі дії (крім ударів і побоїв), які викликають больові відчуття (щипання, викручування рук, ніг, пальців, здавлювання частин тіла, вплив термічними, біологічними факторами). Недопустимими також є і залякування вчинити такі діяння, коли це службова особа, що проводить або присутня при проведенні слідчої (розшукової) дії, робить у відкритій чи завуальованій формі з метою спонукання до дачі показань чи вчинення певних дій.

5. Пункт 3 ч. 2 ст. 87 КПК передбачає визнання доказів недопустимими в разі порушення права особи на захист, яке включає в себе права, які підозрюваний і обвинувачений можуть реалізовувати власними діями. Такі права передбачені ч. З ст. 42 КПК. Крім цього, обвинувачений має права, вказані в ч. 4 ст. 42 КПК.

Складовою права на захист також є права, які здійснюються підозрюва­ним та обвинуваченим за допомогою захисника або законного представника шляхом реалізації прав і обов'язків цих осіб (право захисника брати участь у проведенні певної процесуальної дії, зокрема, в допитах підозрюваного, об­винуваченого, мати конференційне побачення до першого допиту без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту - такі ж побачення без об­меження кількості та тривалості) (ч. 4, 5 ст. 46 КПК).

Право на захист також вимагає наявності у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду обов'язків, що відповідають правам підозрюваного, обвинувачено­го, законного представника і захисника, якщо ці права можуть бути реалізовані шляхом виконання названими посадовими особами і органами відповідних зу­стрічних дій. Так, у ст. 20 КПК вказується, що слідчий, прокурор, слідчий суд­дя, суд зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника. До таких обов'язків також відносяться забезпечення участі захисника, надання в установлених законом випадках для ознайомлення необхідних документів і матеріалів справи, надання можливості знімати з них копії, розглядати клопотання та скарги (ст.ст. 49, 52, 53, 290, 293, 303-310 КПК).

Відповідно до п. З ч. З ст. 42 КПК підозрюваний та обвинувачений мають право вимагати участі захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій. Відтак, слідчий чи прокурор зобов'язані своєчасно повідомляти захисника про час і місце проведення процесуальних дій. У разі неявки захисника проце­суальна дія може бути проведена лише, якщо підозрюваний, обвинувачений не заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, крім випадків, коли його участь є обов'язковою. Порушення вимог закону щодо участі захисника при проведенні процесуальних дій є підставою для визнання недопустимими таких доказів, що були зібрані під час виконання таких дій.

6. Право на проведення перехресного допиту випливає із конституційних положень. Так, у ст. 129 Конституції України закріплені засади змагальності

сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення обвинуваченому права на захист. У пп. «д» п. З ст. 6 Кон­венції про захист прав людини та основоположних свобод наголошується, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального злочину як мінімум має пра­во допитувати свідків, що свідчать проти нього, або право на те, щоб свідки були допитані. Ці керівні положення складають правову базу для перехресно­го допиту в кримінальному провадженні. У КПК він передбачений у п. 1 ч. 4 ст. 42. Перехресний допит - це допит особи, показання якої представляються як докази протилежною стороною для критичного дослідження і перевірки да­них, отриманих в ході прямого допиту, а також для отримання нових даних від особи, допитаної при прямому допиті. Порушення встановлених вимог щодо перехресного допиту є підставою для визнання судом доказів недопустимими. Ідеальними умовами проведення перехресного допиту є: 1) пасивність суду і його невтручання у перехресний допит за умови дотримання сторонами вста­новленого порядку його проведення; 2) надання свободи сторонам формувати доказову базу і проводити на свій розсуд перехресний допит особи, яка засвід­чує факти в суді на користь процесуального противника.

7. Відповідно до вимог ст. 63 Конституції України особа не несе відпо­відальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Згідно з п. 2 ч. З ст. 42 КПК підозрюваному та обвинуваченому слідчий, прокурор зобов'язані чітко і своєчасно повідомити про їх права, передбачені КПК та надати роз'яснення. Якщо під час проведення досудового розслідування під­озрюваному та судового розгляду - обвинуваченому, його дружині, близькому родичу не були роз'яснені їхні права, показання зазначених осіб повинні визна­ватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопусти­мість їх використання як засобів доказування.

8. Відповідно до ч. 1 ст.65 КПК свідком є фізична особа, щодо якої є дані про те, що їй відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають дока­зуванню під час кримінального провадження і яка викликана для давання по­казань. Факти і обставини, що підлягають доказуванню, можуть бути відомі як особам, що були причетними до вчинення кримінального правопорушення, так і тим, що були його очевидцями або їм стало відомо про підготовку, вчинення, чи приховування злочину від інших осіб. Характерною особливістю показань свідка є те, що вони відносяться до предмета підозри чи обвинувачення інших осіб. Його показання повинні зачіпати не власні інтереси, а інтереси підозрюва­ного, обвинуваченого, потерпілого. Показання, отримані від особи, що фактич­но підозрюється у вчиненні злочину і яка допитувалася щодо фактів і обставин вчинення злочину як свідок з попередженням про кримінальну відповідаль­ність за завідомо неправдиві показання чи за відмову від давання показань, не мають доказової сили. Це випливає із суттєвих відмінностей процесуального

 

 

положення і порядку допиту свідка і підозрюваного (обвинуваченого). Свідок зобов'язаний давати показання під загрозою кримінальної відповідальності, а підозрюваний вправі відмовитися від дачі показань. Треба пам'ятати, що за за­гальним юридичним правилом ніхто не може бути свідком у своїй справі. Тому свідком може бути особа, яка не є підозрюваним або обвинуваченим. В тих випадках, коли особа допитувалася як свідок, а в подальшому набула статусу підозрюваного або обвинуваченого, то попередні показання як свідка втрача­ють властивості доказів, оскільки були отримані із неналежного процесуаль­ного джерела. Визнання доказів недопустимими здійснюється судом при при­йнятті остаточного рішення по кримінальному провадженню.

С т а т т я 88. Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого

1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не с предметом цього кри­мінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на під­твердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кри­мінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, мо­жуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинува­чений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального пра­вопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дис­кредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою під­озрюваного, обвинуваченого.

1. Правила доказування спрямовані на те, щоб не допустити побічних міркувань і упереджень при прийнятті відповідних рішень. Тому в процесі доказування повинні залучатися найбільш достовірні докази, які б не заводи­ли суб'єктів доказування в оману і не спричиняли більш вагомий психологіч­ний вплив, ніж їх фактична сторона. Виходячи з цього, доказ, який підтвер­джує обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), може не допускатися до процедури доказування, коли його дока­зове значення істотно менше, ніж загроза несправедливого засудження особи,

 

зважаючи на те, що доказ може ввести в оману, завдавати більш емоційного впливу, ніж інші докази щодо цього факту. Відтак, сторона обвинувачення не повинна представляти докази поганої репутації підозрюваного, обвинувачено­го для доведення можливого вчинення ним злочину, в якому він підозрюється чи обвинувачується.

2. Чинний кримінальний процесуальний закон виходить з того, що кож­ний доказ у кримінальному провадженні має адресне призначення - дока­зувати певні факти і обставини. Виходячи з цього, і з метою диференціації доказів залежно від тези, що підлягає доведенню, докази поділяються на ті, що доводять: 1) елементи складу злочину, про наявність яких стверджується у обвинувальному акті, і спростовують заяву обвинуваченого про його неви­нуватість; 2) факти, на які посилається захист, але дійсність яких спростовує сторона обвинувачення (алібі, обставини, що виправдовують чи пом'якшують вину); 3) факти, що вказують на мотиви і можливості вчинення кримінального правопорушення; 4) факти, що вказують на поведінку, яка передувала вчинен­ню кримінального правопорушення; 5) факти, що вказують на поведінку осо­би після вчинення кримінального правопорушення; 6) факти, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують чи пом'якшують покарання, що включають кримінальну відповідальність і є під­ставою для закриття кримінального провадження чи звільнення від криміналь­ної відповідальності або покарання; 7) факти, що характеризують особу підо­зрюваного та обвинуваченого. Останні, якщо вони не відносяться до предмета кримінального провадження, є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Така заборона має на меті убезпечити суд від упередженого ставлення до під­озрюваного, обвинуваченого, яке може виникнути при використанні стороною обвинувачення цих фактів як аргументу для підтвердження винуватості у вчи­ненні кримінального правопорушення. Це стосується судимостей підозрю­ваного, обвинуваченого або окремих рис їх характеру, що не перебувають у безпосередніх причинно-наслідкових, хронологічних зв'язках з кримінальним правопорушенням, яке розслідується, а характеризують підозрюваного, обви­нуваченого як члена суспільства, і тому не можуть бути доказами по суті спра­ви. Водночас, в окремих випадках із цього правила може бути виняток, коли необхідно пояснити природу дій підозрюваного, обвинуваченого, виявлення його стану свідомості, намірів, умислу, систематичності в поведінці. Сторони можуть погодитись на допуск таких доказів, якщо вони будуть мати значення для індивідуалізованої міри покарання чи звільнення від кримінальної відпо­відальності; якщо пояснюють мотиви, умисел підозрюваного, обвинувачено­го, їх готування до вчинення кримінального правопорушення; якщо підозрю­ваний чи обвинувачений використовують докази для дискредитації свідка з тим, щоб посіяти сумніви щодо його показань. Залежно від кількості і якості вказані докази можуть додатково впливати: 1) на вибір санкції із встановле­них у матеріальному законі альтернатів; 2) на обгрунтування санкції нижче

 

установленої межі законом для цього виду кримінального правопорушення, рбо умовного засудження; 3) на прийняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 4) на визнання особи такою, що втратила сус­пільну небезпеку і не потребує виправлення, не підлягає покаранню, перед­баченому кримінальним законом.

С т а т т я 89. Визнання доказів недопустимими

1. Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в на-радчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

2. У випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його досліджен­ня в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

3. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопус­тимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопус­тимими.

1. Недопустимість доказів - антипод їх допустимості. Щоб забезпечити допустимість доказів, необхідно запобігти появі ознак недопустимості, за­вчасно усунути підстави для визнання доказів недопустимими. Відтак, у чин­ному КПК більшою мірою приділяється увага недопустимості доказів. Якщо раніше вважалося, що допустимість доказів забезпечує повноту і достовірність доказового матеріалу як необхідну умову використання їх в доказуванні, то, виходячи із змісту ст.ст. 86-89 КПК, дотримання правил допустимості перш за все має слугувати важливим засобом охорони та захисту прав особи. Визнання доказів недопустимими, по суті, набуло значення санкції за порушення прав людини і громадянина при отриманні доказів.

2. Частина 1 ст. 86 КПК встановлює юридичну форму даних, що встанов­люють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Порядок отримання доказів, вказаних у ч. 2 ст. 84 КПК, передбачає дотримання наступних вимог: 1) належний суб'єкт отримання доказів; 2) законність проце­суального джерела доказів; 3) дотримання процесуального порядку отримання доказів; 4) дотримання правил фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій.

3. Належний суб'єкт отримання доказів - це посадова особа або ор­ган (суд), які мають право проводити процесуальні дії, що є засобами отри­мання доказів. Належний суб'єкт отримання доказів з'являється тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, за винятком огляду місця події у невідкладних випадках (ч. З ст. 214 КПК). Визнання до­казів отриманими неналежним суб'єктом матиме місце, коли слідчий: 1) почав кримінальне провадження без призначення керівним органом досудового про­вадження; 2) не включений у склад слідчої групи; 3) порушив вимоги закону

щодо підслідності; 4) проводив слідчі дії після збігу встановленого строку; 5) не є громадянином України; 6) знаходиться на лікуванні і має тимчасовий листок непрацездатності або знаходиться у відпустці. Крім того, докази визна­ються отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчої (розшукової) дії особою, що підлягає відводу, а також коли оперативний підрозділ проводить слідчі (розшукові) дії чи негласні слідчі (розшукові) дії без письмового дору­чення слідчого, прокурора.

4. Законність процесуального джерела доказів. Докази повинні бути отримані тільки із тих процесуальних джерел, що вказані в ч. 2 ст. 84 КПК. Пе­релік їх вичерпаний і не підлягає поширювальному тлумаченню. Процесуаль­ними джерелами доказів є показання підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта, речові докази, документи, висновки експертів. Отриман­ня доказів із невстановленого в законі процесуального джерела тягне за собою недопустимість цього доказу.

5. Дотримання процесуального порядку отримання доказів. Доказ має бути отриманий у порядку, передбаченому КПК для слідчих (розшукових) дій. Загальні вимоги та процесуальний порядок проведення передбачено гла­вою 20 КПК (ст.ст. 223-245), де викладаються загальні положення про негласні слідчі (розшукові) дії, процедури отримання дозволів на їх проведення, строки, фіксації їх ходу і результатів, заходи щодо захисту інформації, отриманої в ре­зультаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, правила використан­ня результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні. Характерною ознакою негласних слідчих (розшукових) дій є те, що законодавство детально.

не регламентує порядок їх проведення в силу таємності та ситуаційної обу- >^ мовленості. Підставою для визнання доказів недійсними є порушення права учасників кримінального провадження (наприклад, не було роз'яснено їх про­цесуальні права, не забезпечені права осіб, що не володіють мовою криміналь­ного судочинства, підозрюваний, потерпілий не ознайомлений з постановою про призначення експертизи, при проведенні слідчої (розшукової) дії не були присутні поняті тощо). _}

Докази, отримані шляхом проведення процесуальних дій, не передбаче­них законом, у всіх випадках визнаються недопустимими. Процесуальна форма проведення кожної слідчої (розшукової) процесуальної дії детально регламен­тована в законі з метою гарантування прав учасників процесу. Загальні вимоги щодо умов проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшуко­вих) дій також сформульовані в ст.ст. 28, 29, ЗО, 31, 32, 55, 56, 57, 59, 62, 63, 64 Конституції України та чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість,

яких надана Верховною Радою України. Порушення гарантій отримання до­казів, передбачених Конституцією України, міжнародними договорами щодо свободи людини і громадянина, особистої недоторканості, недоторканості жит­ла і іншого володіння особи, тайни переписки, телефонних розмов телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне житія, поваги до і

гідності є безумовною підставою для визнання доказів недопустимими.

6. Дотримання правил фіксації ходу і результатів слідчих (розшуко-их) і негласних слідчих (розшукових) дій. Вимоги щодо фіксації ходу та:і\льтатів процесуальних дій викладено в ст.ст. 104-107, 252, 256 КПК.

7. У коментованій статті чітко вказується, про те, що визнання доказів недо­пустимими здійснюється виключно в судовому порядку за клопотанням сторін. Це рфзширюс змагальні можливості учасників процесу. Труднощі у застосуванні цієї норми обумовлені тим, що в КПК відсутня спеціальна стаття, що регулює про-цбсуальний порядок розгляду клопотань про визнання доказів недопустимими. В ст. 350 КПК сформульовані лише загальні положення щодо розгляду клопотань судом учасників судового провадження. У ч. 1 ст. 89 КПК вказується, що питання допустимості доказів вирішуються під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухва­ленні судового рішення. Із тексту ст. 89 КПК випливає, що законодавець ознаки не­допустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визна­чається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Це не означає, що визнання доказів недопустимими повинно відкладатися до постановления вироку. Так, ч. З ст. 358 КПК передбачає можливість виключення під час дослідження документів із числа доказів, якщо є сумніви у їх достовірності. Це пояснюється тим, що законодавець вимагає усуну­ти із процесу доказування ті докази, які мають очевидні ознаки недопустимості. Визнання судом доказів недопустимими при виявленні таких ознак пояснюється тим, що допустимість доказів є не тільки гарантією їх достовірності, а й забезпечує дотримання прав учасників процесу в ході проведення слідчих (розшукових) дій, дослідження доказів, зокрема, права підозрюваного та обвинуваченого на захист.

Ініціатива в поданні клопотання про визнання доказів недопустимими належить сторонам та потерпілому під час судового розгляду. Право на спрос­тування такого клопотання надається протилежній стороні. У клопотанні про визнання доказів недопустимими повинні бути чітко викладені підстави (нена-лежності доказів, отримання з порушенням встановленого Кодексом порядку, незаконність джерела, отримання доказу неналежним суб'єктом тощо). Як за­значається в ст. 350 КПК, відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному поданню з інших підстав. Якщо відсутні заперечення іншої сторони по суті заявленого клопотання, воно підлягає задоволенню. Обов'язок доказування обставин, що є підставою для виключення доказів, покладається на сторону, що заявила таке клопотання. У випадку заперечення протилежної сто­рони суд здійснює перевірку шляхом дослідження матеріалів провадження, до­питу свідків, понятих, шляхом залучення спеціалістів, експертів тощо. Рішення суду про визнання доказів недопустимими тягне невизнання їх юридичної сили і неможливість використання в доказуванні і тим більше в обгрунтуванні вироку.

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини

і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Україною, мас преюдиціальне значення для суду, який вирішус питання про допустимість доказів.

1. Права та свободи людини, їх гарантії в Україні визнаються найви­щою соціальною цінністю, визначаючи зміст і спрямованість діяльності дер­жави (ст. З Конституції України). Пріоритет цього конституційного припису в КПК особливо підкреслюється запровадженням кримінальної процесуаль­ної преюдиції. Преюдиція похідна від презумпції істинності вироку і означає обов'язковість рішення одного суду для іншого. Преюдиції використовують на практиці в тих випадках, коли дії особи, або фактичні обставини, які мають значення для кримінального провадження, були встановлені і вирішені іншим судом. Такий інститут застосовується щодо доведених фактів і доказів, які їх обґрунтовують, фактів, що мають кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування. По суті, про це йдеться також у п. 23 постанови Плену­му Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де роз'яснюється, що «відпо­відно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими для виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади..., установами, посадовими особами».

2. Преюдиціальне значення для кримінального судочинства України ма­ють рішення Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини. Так, у ст. 46 «Обов'язкова сила судових рішень та їх виконання» роз­ділу II «Європейський Суд з прав людини» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держави, які ратифікують цю конвенцію, зобов'язані «виконувати остаточне рішення суду у будь-якій справі, в якій вони є сторона­ми». У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. це положення було поширено на інші рішення Європейського суду з прав людини, і зобов'язано суди України застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Євро­пейського суду з прав людини як джерело права. Це означає, що рішення Євро­пейського суду з прав людини для судів України мають нормативний і право-застосовний характер.

Виходячи з положень коментованої статті і викладених міркувань, докази, що обґрунтовють порушення прав людини і основоположних свобод, гарантова­них Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в раніше винесених рішеннях судів України, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини, включаються в процедуру доказування пізніших проваджень і мають для суду преюдиціальне значення, тобто не підлягають повторному дослідженню.

Також преюдиціальне значення мають рішення будь-яких судів України стосовно тих самих суб'єктів і тих самих обставин.

Доказування

С т а т т я 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінально­му провадженні

1. У кримінальному проваджені підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопору­шення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримі­нального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтя­жують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відпо­відальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відпо­відальності або покарання.