ГЛАВА 4. Докази і доказування




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ГЛАВА 4. Докази і доказування



Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами

Стаття 84

Докази

1. Доказами и кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значений для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

2. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

1. В основу визначення поняття доказів у кримінальному процесі покладена законодавцем інформаційна модель доказів. Відповідно до цього докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел.

Такий підхід до визначення поняття доказів грунтується на теорії відбиття, згідно із якою подія кримінального правопорушення для органів досудового провадження, прокурора, захисника та суду є минулою. Кримінальне правопорушення являє собою певну сукупність відповідних явищ, предметів, процесів, що відбуваються в оточуючому середовищі. Вступаючи в контакт з багатьма іншими явищами об'єктивної дійсності, він залишає відбиття на матеріальних об'єктах у формі матеріальних слідів (станів предметів, динамічних і статичних процесів тощо), а також у формі ідеальних слідів - у свідомості людей. Це дає можливість відтворити "картину" вчиненого кримінального правопорушення діяння або встановити його відсутність.

Факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, поділяються на дві групи: 1) перераховані у ст. 91 КПК ("Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні"); 2) побічні факти, які не входять до кола цих питань. Останні виникають у момент вчинення кримінального правопорушення, до і після нього. Причини їх утворення є різними. Вони продовжують існувати після вчинення кримінального правопорушення, не змінилися або змінилися, але не втратили важливих для доказування властивостей. Це: 1) факти, що належать до матеріальних наслідків вчинення кримінального правопорушення (пошкоджений автомобіль, замки на дверях, розбиті вікна, одяг потерпілого тощо); 2) об'єкти, що зберегли на собі сліди кримінального правопорушення (підроблені документи, гроші тощо); 3) знайдені предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій (викрадені речі, документи); 4) обстановка на місці вчинення кримінального правопорушення; 5) факти, що вказують на ознаки зовнішності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (зріст, колір волосся, риси обличчя).

Побічні факти встановлюються обставинами, які підлягають доказуванню в необхідних і випадкових, просторово-часових, причинно-наслідкових, безпосередніх і опосередкованих зв'язках. Пізнання обставин, які підлягають доказуванню, і побічних доказів здійснюється опосередковано і безпосередньо (логічне доказування). Учасники процесу пізнають кримінальне правопорушення як подію минулого завдяки інформації, яку несуть про нього докази. Виходячи з цього, обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), пізнаються опосередковано, оскільки вони сторонам і суду є недоступними для безпосереднього сприйняття. Отож, докази с з'єднуючим ланцюгом між свідомістю учасників процесу, що беруть участь у доказуванні, та подією кримінального правопорушення, яка пізнається.

Безпосереднє пізнання слідчим, судом обставин, що підлягають доказуванню, та побічних доказів може мати правове значення, якщо воно відбувалося в кримінальному провадженні при проведенні тих дій, які передбачені КПК, у встановленому порядку і закріплені в процесуальних документах. Коли таке пізнання здійснюється поза межами процесу прокурором, слідчим, суддею, слідчим суддею, то це є перешкодою для участі у розслідуванні чи судовому розгляді даної справи.

Стаття 84 КПК проводить розмежування між фактами та обставинами.

Факти - це подія, явище, що відбулося в дійсності. Обставини - це явище, яке супроводжує що-небудь, ту чи іншу сторону справи. Виходячи з етимологічного та логічного значення цих понять, фактами в кримінальному провадженні слід вважати події (подію), з приводу яких ведеться процес, а обставинами - те, що пов'язане із цими фактами, що їх характеризує. Так, подія кримінального правопорушення і вчинення його підозрюваним, обвинуваченим - це факт, а місце, час його вчинення - це обставини. Таке розмежування між фактами та обставинами у кримінально провадженні є умовним, оскільки вони є взаємозалежними. Без визначення місця, часу і способу вчинення кримінального правопорушення не можна визнати факт установленим.

Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. "Фактичний" означає стан чого-небудь, який відповідає фактам, що відображають дійсність.

Дані - це інформація (дані про факти), яка необхідна для висновку чи прийняття рішення. Фактичні дані - це дані для якого-небудь рішення, висновку, що відображають дійсність. Відповідно до змісту коментованої норми фактичні дані - це відомості, отримані у порядку, встановленому КПК, про наявність чи відсутність фактів і обставин, які мають значення для кримінального провадження.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК докази повинні бути отримані у передбаченому порядку. Це означає, що доказами можуть бути лише фактичні дані, отримані в результаті проведення слідчих (розшукових), негласних (розшукових) дій, які передбачені КПК, і в тому порядку, як це передбачено відповідною процесуальною дією.

У статті 223 КПК викладені загальні умови щодо проведення таких дій (мета, підстави, участь і присутність осіб, інтереси яких можуть бути порушені або обмежені, час і місце їх проведення, участь у проведенні слідчої (розшукової) дії осіб, які їх ініціювали, участь понятих, недопущення проведення слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування). Крім того, кримінальним процесуальним законом конкретизована процесуальна форма проведення слідчих (розшукових) дій - допит (статті 224-227, 232 КПК), пред'явлення для впізнання (статті 228 232 КПК), обшуку (статті 234-236 КПК), огляду (статті 237-239 КПК), слідчого експерименту (ст. 240 КПК), освідування особи (ст. 241 КПК), залучення експерта та проведення експертизи (статті 242-245 КПК).

На відміну від гласних слідчих (розшукових) дій негласні слідчі (розшукові) дії проводяться таємно, відомості про факт їх проведення не підлягають розголошенню за винятком випадків, передбачених КПК (ч. 1 ст. 246 КПК). У главі 21 КПК закріплені загальні умови проведення негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 246 КПК), порядок отримання дозволів на їх проведення (статті 247-251 КПК), фіксація ходу та результатів (ст. 252 КПК) та ін. Порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не викладається. Цей порядок визначається залежно від конкретної ситуації. Водночас це не означає, що результати таких дій автоматично будуть набувати статусу доказів. Отримані матеріали підлягають перевірці на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій. Так, особи, які їх проводили або були залучені до їх проведення, можуть бути допитані як свідки. Крім цього, відповідно до ст. 256 КПК можуть бути допитані також особи, з приводу дій або контактів яких проводилися такі дії. Це означає, що матеріали, отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, повинні вказувати на джерело їх походження, щоб у відповідній ситуації існувала можливість дослідження та пояснень авторів матеріалів чи обізнаних із ними осіб. Така перевірка може здійснюватися за участю сторін, у тому числі в умовах закритого судового засідання, шляхом допитів, проведення експертиз, експериментів та інших гласних слідчих (розшукових) дій, а також зіставлення з доказами, отриманими за результатами гласних слідчих (розшукових) дій. Із цього випливає, що докази, отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, можуть використовуватися в доказуванні, якщо вони отримані із процесуальних джерел, передбачених ч. 2 ст. 84 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню не тільки суд, а й слідчий, прокурор, слідчий суддя. Інакше кажучи, доказами за приписами даної статті визнаються як ті, що отримані на досудовому провадженні, так і ті, що досліджені у судовому засіданні, але це не означає, що всі докази, зібрані стороною обвинувачення в ході досудового провадження, можуть бути визнані такими за результатами судового дослідження. Так, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них; у п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК також наголошується, що у мотивувальній частині вироку зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин і досліджені безпосередньо в суді. Докази, отримані на досудовому розслідуванні, можна використовувати лише для прийняття рішень у цій стадії. Судові рішення обґрунтовуються лише доказами, дослідженими і визнаними судом. Із цього випливає, що докази в КПК поділяються на досудові і судові.

Аналіз відповідних положень КПК свідчить про те, що в них унормовані правові механізми впливу сторони захисту на формування доказів на стадіях досудового розслідування і судового розгляду. Тому інформаційна основа доказів підсилюється логічною складовою - фактами-аргументами, які можуть впливати на оцінку фактичних даних. Реально у процедурі формування доказів, а також в інтерпретації їх змісту можуть брати участь конкуруючі суб'єкти, що може призвести до активізації доказів, зміни їх змісту, ослаблення доказової сили чи навіть ліквідації.

2. Поняттям "джерела доказів", "процесуальні джерела доказів" у теорії кримінального процесу надасться різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації. У частині 1 ст. 84 КПК йдеться про фактичні дані, про наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Вони відображають зміст та об'єктивну основу доказів. Під показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матеріальну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього під доказами у кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отримання та їх характеру законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки показання, речові докази, документи, висновки експертів незалежно від того, отримані вони в результаті гласних чи негласних слідчих (розшукових) дій (див. коментар до статей 95,98,99,101 КПК).

Стаття 85

Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

1. Належність доказів - це їх властивість бути засобами пізнання вчиненого у минулому кримінального правопорушення, що зумовлюється тими об'єктивними зв'язками, які існують між ними і обставинами минулої події кримінального правопорушення. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв'язок фактичних даних з обставинами вчинення кримінального правопорушення, їх слідами, що відбиваються у навколишньому середовищі, дає змогу виділити і закріпити в законі обов'язкову ознаку доказів - їх належність. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних визначається індивідуальними ознаками кримінального правопорушення. Тому дати хоча б приблизний перелік усіх даних про факти, що можуть обумовлювати докази, практично неможливо. Тим не менше у кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими органи досудового розслідування і суд, з урахуванням обставин вчинення конкретного кримінального правопорушення, можуть вирішувати питання про належність доказів. Так, уст. 91 КПК сформульовані обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини, знання яких дозволяє досягти завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК).

Не можна судити про належність доказів, якщо не відомі обставини, що підлягають доказуванню. Вони (а також проміжні та побічні факти) первинні відносно доказів. Останні вторинні і похідні від фактів об'єктивної дійсності.

Не менш важливим для визначення неналежності доказів є сформульовані у кримінальному законодавстві склади злочинів, що є конкретизацією окремих обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Належність доказів також пов'язана з характером санкцій, оскільки у статтях 66, 67 КК вказані обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, які виключають кримінальну відповідальність (злочинність діяння) (статті 36-43 КК), передбачають звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44-49 КК).

Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи побічно підтверджують існування чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в доказуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ - такий, що прямо і безпосередньо (одноступенево) вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідомленні осіб, які безпосередньо спостерігали даний факт у дійсності. Наприклад, показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим ножем тілесних ушкоджень потерпілому. Із цього випливає, що між доказом і тезою, яка доводиться, не існує проміжних ланок. їх зв'язок має одноступеневий характер. З точки зору логіки прямі докази містять фактичні дані про ті факти і обставини, що підлягають доказуванню, у них теза і аргументи збігаються. Виходячи із обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), прямим слід вважати такий доказ, який прямо встановлює обставини, що підлягають доказуванню, або один із його елементів, указаних у законі.

На відміну від прямих доказів непрямі докази обґрунтовують обставини, які підлягають доказуванню не прямо, а опосередковано через проміжні факти шляхом послідовних висновків. Так, у показаннях свідка зазначається, що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з часом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дійсно поблизу місця події перебувало ДВОЄ молодиків, із цього проміжного факту випливає, що, можливо, вони причетні до випадку вчинення злочину (другий ступінь висновку). У даному випадку показання свідка є непрямим доказом причетності до вбивства, оскільки воно використано для обґрунтування факту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства. Саме з такими фактами пов'язують поняття непрямих доказів. З логічної сторони непрямі докази виконують подвійну роль у структурі доказу: з одного боку, вони є частковою тезою доказу, з другого - доведена теза стає аргументом доведення наступної, основної тези. Завдяки своєму перехідному характеру зазначені факти виділено в окрему групу доказових фактів, що отримали назву проміжних фактів. їх слід відмежовувати від побічних фактів, які не перебувають у зв'язку з фактом вчинення кримінального правопорушення конкретною особою, але знаходяться на паралельній лінії зв'язку з проміжними фактами. Так, факт близьких взаємин, хорошого слуху, зору, чуттєвої звукозаписувальної апаратури може підтверджувати факт проміжний, але в жодному разі не вчинення кримінального правопорушення. Побічні факти виконують по суті контрольну функцію щодо достовірності чи недостовірності існування проміжного факту. їх перелік неможливо передбачити в законі, тому в ст. 85 КПК вказується: "та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження".

Непрямі докази - це отримані у встановленому законом порядку і досліджені в судовому засіданні відомості про факти і обставини, що передували, супроводжували або виникли внаслідок кримінального правопорушення і які безпосередньо не вказують на його існування чи відсутність, але через перебування в об'єктивних формах зв'язків з іншими фактами і обставинами встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, та інші обставини, що мають значення для кримінального провадження. Залежно від форм зв'язків між фактами і обставинами, вони підлягають доказуванню. Таким чином, характерними ознаками непрямих доказів є те, що вони:

1) одночасно виступають як прямі і непрямі докази (аргументи). Відносно проміжного факту (часткової тези) такі докази е прямими, відносно головного факту (основної тези) - непрямими, оскільки доводять його опосередковано, за допомогою посередньої ланки - часткової тези;

2) жоден із непрямих доказів (аргументів), взятий ізольовано, не може самостійно і достовірно підтверджувати основну тезу, а висновок про зв'язок окремого непрямого доказу з головним фактом завжди має ймовірний характер.

Непрямі докази класифікується на докази: 1) до злочинної, злочинної та після злочинної діяльності (за хронологічними зв'язками); 2) що вказують на причину, наслідок або умову вчинення кримінального правопорушення (за генетичними зв'язками); 3) що встановлюють позитивні і негативні обставини (за кореляційними зв'язками); 4) які встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для вирішення кримінального провадження (за функціональними зв'язками).

Установлення належності доказів не є одноактним. Зазвичай воно пов'язується з пізнанням фактів і обставин вчинення кримінального правопорушення. На початкових етапах доказування належність доказів визначається на рівні ймовірного знання, а остаточний висновок - при прийнятті кінцевих рішень по кримінальному провадженню, при встановленні обставин матеріально-правового характеру на основі доказів. Це не усуває труднощів у вирішенні питань про належність доказів. Кожен доказ індивідуальний. Ступінь складності встановлення його належності визначається багатьма факторами: особливостями злочину чи кримінального проступку, що розслідуються, кількістю і якістю інформації, обсягом відомих та передбачуваних фактів, їх характером та зв'язком з іншими фактами.

Отже, належність доказів - це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази відповідатимуть вимогам належності, якщо їх зміст буде вказувати:

1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК);

2) на інші факти і обставини, що мають значення проміжних та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обґрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню;

3) щодо інших доказів - на їх наявність чи відсутність, достовірність чи недостовірність, допустимість чи недопустимість.

Стаття 86

Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом,

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

1. Допустимість доказів - це придатність їх для використання у кримінальному процесі за формою, на відміну від їх належності - придатність для використання за змістом.

Встановлюючи вимоги дотримання процесуальної форми, закон має на меті отримання доброякісних доказів, здатних з достовірністю встановлювати обставини справи. Зв'язок форми і змісту діалектичний. Форма не має значення, якщо вона не відповідає змісту. Без форми зміст не може існувати і виконувати своє цільове призначення. Форма судового доказу має істотне значення, оскільки зміст його залежить від об'єктивних властивостей фактів і обставин, що підлягають доказуванню, проміжних і побічних фактів, від якості джерел, об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливають на формування доказів. Традиційно в науковій та навчальній літературі виокремлюють вимоги допустимості доказів.

Законність джерела. Перелік процесуальних джерел доказів указаний у ч. 2 ст. 84 КПК (показання, речові докази, документи, висновки експертів). Не можуть бути доказами фактичні дані, отримані із анонімних джерел, чуток тощо. Особливості джерела доказів впливають на його зміст і форму. Без знання джерела не можна судити про якості доказу, його здатність встановлювати шукані факти. У цьому закладена ідея об'єктивної можливості перевірки доказів.

Законність способу отримання доказів. КПК унормовує способи отримання доказів. Так, у ст. 223 КПК сформульовані загальні вимоги щодо проведення слідчих (розшукових) дій. Статті 224-232 КПК містять норми щодо умов і процесуального порядку проведення таких слідчих (розшукових) дій, як допит, пред'явлення особи для впізнання, пред'явлення речей (трупа) для впізнання, проведення допиту, впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування, обшуку, огляду, залучення експерта та проведення експертизи.

У главі 21 КПК викладено вимоги, що пред'являються до проведення негласних слідчих (розшукових) дій (аудіо -, відеоконтроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем, обстеження публічно недоступних місць" житла чи іншого володіння особи, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, спостереження за особою, річчю або місцем, аудіо -, відеоконтроль місця, контроль за вчиненням злочину, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження, використання конфіденційного співробітництва). На відміну від гласних слідчих (розшукових) дій порядок (процедура) їх провадження в законі не визначено. Це пояснюється тим, що вони мають розшуковий таємний характер і порядок їх проведення у зв'язку із цим обумовлений конкретною ситуацією. Із змісту ч. 2 ст. 84 КПК випливає, що фактичні дані, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, можуть бути допущені як докази, якщо вони отримані та перевірені шляхом гласних слідчих (розшукових) дій з дотриманням прав і свобод людини або з правомірним обмеженням окремих прав і свобод, санкціонованих слідчим суддею. Така ідея знайшла своє відображення у змісті ст. 256 КПК ("Використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні").

Процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих (розшукових) і негласних (розшукових) дій. Стаття 103 КПК передбачає такі форми фіксації процесуальних дій: протокол, носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, і журнал судового завдання. У статтях 104-108 КПК сформульовано вимоги до протоколу процесуальної дії та журналу судового засідання. Правила фіксації кримінального провадження стосуються проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій. Особливості фіксації проведення останніх викладені у статтях 252 і 265 КПК. Закон вимагає вказувати у протоколі всіх осіб, що брали участь у процесуальній дії, а також посвідчення відповідності змісту протоколу виконаним діям підписами цих осіб. Протокол матиме доказове значення, якщо в ньому будуть засвідчені відповідними особами факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це дає можливість органам розслідування та суду перевіряти і відслідковувати етапи формування фактичної основи доказів і бути переконаними в їх дійсності.

Належний суб'єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів. Перелік належних суб'єктів, що мають право на отримання доказів, викладається у ч. 1 ст. 84 КПК - це слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд, що здійснюють конкретне кримінальне провадження. Відповідно до ст. 39 КПК право на здійснення досудового розслідування має також керівник органу досудового розслідування. За письмовим дорученням слідчого, прокурора здійснювати слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії можуть також оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України. Під час виконання доручень слідчого, прокурора оперативний співробітник користується повноваженнями слідчого. Відповідно до ст. 553 КПК, "докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли досягнуто домовленості про інше із запитуваною стороною".

Належним суб'єктом, що має право на проведення процесуальних дій, може бути учасник процесу, який виконує певну кримінальну процесуальну функцію, має процесуально-правовий статус і є суб'єктом кримінальних процесуальних відносин у конкретному кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 3 ст. 93 КПК сторона захисту власне не наділена правом проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. Як вказується у цій нормі, стороні захисту надана можливість лише ініціювати їх проведення. Постанова слідчого прокуратури про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

2. Докази, визнані недопустимими, не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень. На них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

 

Стаття 87





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.40.250 (0.012 с.)