ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Методи стимулювання і корекції поведінки



Головні методи цієї групи — заохочення і покарання, які здійснюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчинків особистості.

Заохочення- це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Зна­чення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведін­ки людини і може знайти прояв у різноманітних формах: вдячність, усна похвала, схвалення діяльності, преміювання, нагорода, доручення почес­них обов'язків. Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) лише за по­зитивні дії, вчинки. Воно повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в заохоченні (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект ме­тоду, може призвести до формування у школярів підвищеної самооцінки, завищеного рівня вимог, недоброзичливого ставлення однокласників).358Покарання- вплив на особистість школяра, який відображає засу­дження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушує учнів дотримуватися цих норм. Призначення пока­рання — виховувати у школярів вміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі. Розумна система стягнень не тільки законна, а й необхід­на. Вона допомагає формуванню міцного людського характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх. В практиці різні форми покарання пов'яза­ні: а) з покладанням додаткових обов'язків; б) втратою або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осуду в різних формах. Окрему групу становлять методи самовиховання.

Поняття про моральність

Мораль як форма суспільної свідомості в процесі свого історичного розвитку набула різного характеру. Поняття «мораль» прийшло із Фран­ції, а до Франції- з Давнього Риму. У словнику В. Даля визначається як «правила для волі та совісті».

Моральне виховання- це цілеспрямований процес організації та стимулювання різнобічної діяльності учнів, їх спілкування, спрямований на оволодівання школярами моральною культурою, яка визначає став­лення школярів до навколишнього світу.

Моральна культура— це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодіванні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють поведінку в усіх сферах її життя.

Моральні норми- це система вимог, які визначають обов'язки люди­ни по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролю­вати її (В.І. Лозова, Г.В. Троцко, 1997).

І.Д. Бех (1992) зазначає, що у наш час зростає суперечність між зрос­таючими вимогами до моральної вихованості особистості і невідповід­ністю використання з цією метою методичних засобів. Широко вживані у виховній практиці методи (привчання, заохочення, покарання тощо) реалізують теоретично невиправдану але практично діючу стимул-реак-тивну схему. В результаті відбувається переважно культивування у під­ростаючого покоління моралі, орієнтованої на зовнішнє підкріплення; мораль же як поведінка, що передбачає лише самовинагороду, стає йому невластивою. Це пояснюється тим, що уявлення про волю як діяльність суб'єкта, яка здійснюється на основі усвідомленої необхідності, зали­шаються не перетвореними у конкретно-психологічні закономірності.

359

Відтак неможливо розв'язати проблему свідомого сприйняття особис­тістю певних моральних норм, що має здійснюватися на основі вольо­вого спонукання. З огляду на це виникає необхідність в розробці прин­ципів побудови генетико-моделюючого методу як єдиного адекватного засобу формування вищих моральних утворень, довільних за генезисом. Умовою, що передує розробці вказаних принципів, є розкриття психо­логічного механізму вольового спонукання. І.Д. Бех (1992) розкриває ряд принципових положень:

1) волю доцільно розглядати не як особливу психічну функцію, а як первинну динамічну основу психічного життя, стадію оволодіння процесами поведінки (такого розуміння волі дотримувалися, зокрема, Л.С. Виготський та Л.І. Божович);

2) воля як усвідомлене прагнення виступає способом породження окремих компонентів самосвідомості в цілому, як інтелектуально-афективної єдності;

3) механізм волі такий: на етапі розгорнутого вольового процесу це - рефлексія, на заключному етапі - переживання.

Процес свідомого сприйняття суб'єктом моральної вимоги поділя­ється на два етапи. На першому відбувається оволодівання зовнішньою ситуацією, результатом чого є формування у суб'єкта емоційного пере­живання поставленої вимоги. На другому в результаті внутрішньої (реф-лексійно-вольової) діяльності виникає довільне позитивне ставлення до моральної вимоги і готовність втілення її в реальну поведінку. Від того, наскільки у суб'єкта розвинена воля, залежить рівень його морального розвитку. Через багаторазові повторення морального вчинку довільний механізм спонукання перетворюється в постдовільний і характеризуєть­ся ознаками, які відповідають бажанню.

В результаті цього моральний вчинок набуває вигляду звички. Між моментом вольового рішення і моментом утворення звички відбувається довготривала робота по переходу від волі, як первинного мотиваційного фактора, до невольового за психологічною структурою мотиву вчинку. Воля як усвідомлена більшою чи меншою мірою готовність виконати в конкретних умовах поставлену моральну вимогу породжує мотивацій­ний процес, суть якого в емоційному забарвленні однорідних ситуацій моральної вимоги, у встановленні зв'язку узагальненої емоції зі смислом вимоги, з поняттям про моральну норму. Такі утворення виступають у самосвідомості як моральні властивості, а в поведінці є її мотивами.

Вчинок як одиниця моральної поведінки

Вчинок- соціально оцінюваний акт поведінки, що побуджується усвідомленими мотивами. На відміну від імпульсивних дій, вчинок здій­снюється відповідно до прийнятого наміру. Вчинок як елемент поведінки

36О

підпорядкований мотивам і меті діяльності людини. В ньому проявляєть­ся особистість - її провідні потреби, ставлення до оточуючої дійсності, характер, темперамент. У вчинку проявляються такі риси особистості, як наполегливість, лицемірство, відвертість, замкнутість тощо. У відповід­ності з соціальними нормами, етичними і правовими вчинки оцінюються як моральний або аморальний, чесний або нечесний, героїчний або боя­гузливий тощо.

О.В. Киричук, В.А. Роменець (1997) розглядають вчинок як спосіб особистісного існування в світі, як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в пізнавальному та практичному відношеннях. Аналіз вчинку психологічно і морально зрі­лої особистості завжди передбачає в своїй основі відношення до іншої людини як до такої ж особистості, як до цілі... Вчинок - як діалог - це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учас­ників учинкового акту можуть розподілятися по-різному.

Вчинок як універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження людини в суспільстві у певному розу­мінні може розглядатися як притаманний будь-якій людині, соціальній групі і будь-якій культурі, відбиваючи в собі специфіку і загальний рівень свого суб'єкта.

Для кожної вікової групи існують певні критерії, за якими та чи інша дія визначається як вчинок.

Підліток може зважитися на героїчний вчинок заради товариша, але залишитися байдужим до батьків, що розраховують на його допомогу, на потребу поступитися власними інтересами тощо.

Вчинковий потенціал по-різному розподіляється у психосоціальному просторі функцій та ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації життєдіяльності.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.96.22 (0.007 с.)