Б. Проблема сенсу життя в ранньому юнацькому віці



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Б. Проблема сенсу життя в ранньому юнацькому віці



Кожна молода людина раніше чи пізніше вирішує проблему власної оцінки свого існування. У період старшого шкільного віку відбувається рефлексія власного життєвого шляху, з'являється потреба реалізувати се­бе, тобто стати людиною, яка зробила саму себе. К. Обуховський пише, що так само як властивістю птаха є потреба літати, так властивістю до­рослої людини є потреба знайти сенс життя.

Потреба у сенсі життя проявляється у тому, що без появи у старшо­класника цінностей, які визначають сенс існування, його життєдіяльність не відповідає власним можливостям, не спрямована в майбутнє і негатив­но ним оцінюється.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя проявляється у станах на­пруги і може призвести до виражених нервових розладів. „...Таємниця бут­тя людського, - читаємо в романі Ф. Достоєвського „Брати Карамазови", — не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погоджується жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоча б навколо неї все були хліби".

В. Франкл у своїх дослідженнях показав, що відсутність сенсу життя породжує вже в юності стан „ноогенного неврозу" - відчуття пустоти, що призводить до виникнення думок про самогубство або до самого само­губства (аутоагресія).

Деякі психологи, наприклад А. Маслоу, вважають, що задоволен­ня вищих потреб, їх виникнення пов'язане з задоволенням нижчих та є можливим лише за цієї умови. В. Франкл дотримується іншої точки зору. Потреба в самоактуалізації, яка виражається в формі пошуків людиною сенсу життя, виступає на перший план, незважаючи на те, чи задоволені „нижчі" потреби. Ми вважаємо, що можна говорити про наявність обох тенденцій, залежно від індивідуальних особливостей та рівня розвитку людини.

Потяг до пошуку та реалізації людиною смислу життя В. Франкл роз­глядає як природжену потребу, притаманну всім людям, як основний дви­гун поведінки та розвитку особистості. В. Франкл узагальнив основні шляхи, з допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-дру­ге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей); по-третє, позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

Відповідно до цього відокремлюють 3 груіпи смисложиттєвих ціннос­тей: цінності творчості, цінності переживаний та цінності відношення. Сутність цінностей творчості становить пращя, яка є внеском у суспіль­ство, а не просто виконання певних функцій. Тобто, не від нашої профе­сії, а від нас самих залежить, чи самореалізує:мося ми на роботі.

Серед цінностей переживання В. Франкл особливо виділяє кохання, яке, на його думку, не осліплює, а навпаки, робить людину зрячою. Ко­хання дозволяє побачити те, що є лише можливістю. Третя група ціннос­тей стосується ставлення людини до свого жсиття. Те, як вона сприймає тягар долі, мужність, яку виявляє у страждашнях та випробуваннях. От­же, людина завжди в змозі віднайти смисл свого буття за будь-яких об­ставин.

Те, що кожна людина вільна у виборі позищії не тільки стосовно сво­єї фізичної, але й психічної природи, найяскравіше та найдраматичніше проявляється у тих випадках, коли необхідної обирати позицію по відно­шенню до своєї нездорової психіки.

Одна жінка десятиліттями страждала галноцинаціями. Вона постійно чула жахливі голоси, які насміхалися над усіїм, що вона робила. Якось її спитали, яким чином їй вдалося зберегти присутність духу. Вона відпо­віла: „А я просто думаю: чути такі голоси знаїчно краще, ніж бути зовсім глухою". Як відважно мирилася жінка з симптгомами шизофренії, не втра­чаючи здатність володіти собою. У цій жартівливій, але мудрій відповіді схована свобода духу.

В. Франкл започаткував новий напрямок у психотерапії, так звану „логотерапію", яка нині дуже популярна в західних країнах і виконує за­вдання корекції смисложиттєвих уявлень лквдини. Причому йдеться не про те, щоб дати людині конкретні вказівки, )як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну метгу, шлях, життєве завдання, відповідні її індивідуальності та унікальним обставинам життя, допомог­ти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед і смертю, не буває безнадій­ним та безглуздим.

У служінні справі, або в коханні до іншоїї людини, або у відношенні до власної долі існує сама людина, сенс її б)уття. „Двері" до щастя від­криваються „ззовні".

Старшокласники активно засвоюють дані положення, вивчаючи різ­номанітні предмети, беручи участь у диспутах.

Якщо у людини немає сенсу в житті, наявність якого зробило б її щас­ливою, вона намагається здобути відчуття щастя, насолоди, відкидаючи необхідність сенсу життя, і робить страшну помилку. Чим сильніше лю­дина відчуває потяг до насолоди, тим швидше вона від неї тікає. В нормі насолода ніколи не являється метою людських прагнень. Вона є побічним ефектом досягнення мети-цінності. Якщо людина робить щастя предметом своїх прагнень, вона втрачає з поля зору причини для щастя, і щастя зникає. Говорячи про самознищення, яке сховане в прагненнях до насолоди, щас­тя, згадується історія про те, як Господь запропонував Соломону загадати бажання. Трохи подумавши, Соломон сказав, що хоче стати мудрим суд­дею свого народу. Тоді Господь сказав: „Добре, Соломон, я виконаю твоє бажання і зроблю тебе наймудрішим за усіх людей, що колись жили на землі. Оскільки ти не думав про довге життя, здоров'я, багатство та владу, я дарую тобі їх на додаток до того, що ти попросив, і зроблю тебе не тільки наймудрішим, але й наймогутнішим за усіх царів". Таким чином, Соломон отримав ті дари, які він не намагався отримати спеціально. Тобто, втілюю­чи смисл свого життя, людина реалізує сама себе, стає зрілою. Смисли не можуть даватися готовими, вони повинні знаходитися старшокласниками в результаті власних пошуків. Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому, коли тебе заздалегідь навчено до чого праг­нути, що й як робити. От тільки людина, разом з тягарем свободи вибору, втрачає радість власного існування. Більше того: який власний сенс може бути в житті, коли воно — лише такий-от відробіток чиїхось задумів.

Сенс життя як найбільш узагальнений регулятор життя людини мо­же існувати у двох формах: як свідоме уявлення людини щодо головних цілей та цінностей її існування і як реальна спрямованість її життя на реалізацію певних цілей та цінностей. Сенс життя так чи інакше прита­манний людині зовсім не обов'язково як розгорнута „філософія життя", а здебільшого як віра у певні цінності, що утворюють стрижень особис­тості і не дозволяють життю людини розпастися на непов'язані між со­бою етапи існування. Хоча сенс життя і осмислює людські справи, і може надихати людину на істинно великі справи, але, навпаки, жодна справа не може осмислити сама по собі людського життя. Тож доктор Фауст у геттівському „Фаусті", котрий вважав, що спочатку була Дія (а не смисл, не слово, не логос), недарма підписав угоду з чортом.

Людина, відокремлена від світу у своєму егоїстичному „Я", керуючись мотивацією „загарбати і з собою прагне взяти їх у домовину" (Т.Г. Шев­ченко), зі смертю справді перестає існувати, і її післясмертне буття обме­жене цією домовиною. Людина, поєднана зі світом багатьма зримими та незримими зв'язками, не може зникнути безслідно. Якщо я був добрий

- то світ, хоч трохи, але став добріший, якщо я був розумний - то й світ, хоч трохи, але порозумнішав, якщо я був мужній, то й світ, хоч трохи, але змужнів. Мої розум, доброта, відчуття прекрасного можуть втілюватися в результатах праці, творах мистецтва, впливах на інших людей. Лише таким чином людина має шанс увічнити свос скороминуче перебування у цьому світі, залишаючи йому в дарунок свою безсмертну особистість. І серед великої кількості видів діяльності, які здатні втілити найкращі здо­бутки життя людини, немає професії, яка б здавалася мені більш прива­бливою, ніж діяльність педагога. Він, піднявшись високо над повсякден­ним та розглядаючи все з гуманної точки зору, сприяє втіленню у життя вічних ідеалів добра та справедливості.

Питання про сенс життя зароджується спочатку у вигляді неясної мрії, а потім виростає в уявлення про певну життєву перспективу, май­бутнє самовизначення, життєвий ідеал тощо. Смисло-життєві роздуми в юнацькому віці спрямовані у майбутнє, на пізнання свого життєвого при­значення, а відповідь на це питання звичайно розгортається у системі конкретних життєвих планів, які старшокласник має намір реалізувати. У цьому віці питання про смисл життя (для чого?) не відділяється від уявлень про життєві цілі (що робити?).

Розгляд потреби сенсу життя - актуальна і суто психологічна проб­лема для раннього юнацького віку, коли саме життя потребує від юнаків та дівчат здійснювати пошук сенсу свого життя.

Філософсько-психологічні уявлення про роль молоді в суспільних пе­ретвореннях, в основному соціального характеру, почали певною мірою складатися ще в античну епоху. Починаючи з XIX століття до сьогод­нішнього дня в цьому процесі відбулися глибокі якісні зміни. Потреба сучасного суспільства в ґрунтовному аналізі тих проблем, які стоять сьо­годні перед молодою людиною та шляхів їх вирішення, зокрема в контек­сті формування її духовності й розвитку самосвідомості, стає нагальною метою і завданням сучасної науки як у філософсько-теоретичному, так і прикладному психологічному аспекті.

7. Формування концепції індивідуального сенсу життя
та духовна самосвідомість особистості ,

Розвиток самосвідомості особистості у психолого-педагогічній та фі­лософській літературі часто пов'язують з проблемою формування інди­відуального сенсу життя людини та його переоцінкою, залежно від віко­вих змін і переживання нею кризових ситуацій. Названа проблема досить широко розглядалася вітчизняними та зарубіжними вченими у вказаних нижче напрямах досліджень, які безпосередньо стосуються проблем фор­мування індивідуального сенсу життя, зокрема, в юнацькому віці.

Реалізація сутнісних сил людини — сенс і призначення людського буття через самоусвідомлення власного "Я", свого місця у світі та життєтвор-чість особистості: концепція життєтворчості - Є.І. Головаха, І.Г. Єрмаков, Н.І. Михальченко, Л.В. Сохань, В.О. Тихонович;концепція психосинтезу — Р. Ассаджолі; персонологія Г. Меррея, В. Штерна; логотерапія В.Е. Франк-ла; християнський персоналізм Е. Муньє, В.В. Зеньківського та ін.

Самосвідомість як почуття самоусвідомлення сутності й сенсу люд­ського буття, особистісного призначення та ролі у світі: культурно-іс­торична теорія Л.С. Виготського; філософсько-психологічна концепція С.Л. Рубінштейна; теорія діяльності О.М. Леонтьєва; теорія інтегральної індивідуальності В.С. Мерліна; психоаналітична концепція А. Адлера, 3. Фройда, К. Юнга; структурний психоаналіз Ж. Лакана; гуманістична психологія Е. Фромма, А. Маслоу, К. Роджерса; онтопсихологія А. Мене-гетті; теорія особистісних конструктів Дж.А. Келлі; теорія ролей Дж. Міда, Г. Блумера, Е. Гоффмана, М. Куна та ін.

Духовна сутність людини як сукупність всіх форм прояву вільної творчої особистості, інтегрованої в соціальну цілісність: А.М. Еткінд, А.І. Зеліченко, В.П. Зінченко, Е.Б. Моргунов; концепція „духовної люди­ни" Ж. Ньюттена; розуміюча психологія Е. Шпрангера та ін.

Ми пов'язуємо формування концепції індивідуального сенсу життя людини, зокрема в юнацькому віці, зі становленням саме духовного ас­пекту її самосвідомості. Створюючи психічну реальність, досягаючи ав­тономії, вона може інтенціонально керувати своїми потягами, розвивати чи долати їх. Приклад досягнення якісно нового рівня розвитку людини - знаходження сенсу свого існування і завдяки цьому виконання дій від­повідно до власних принципів, поглядів, переконань, які не залежать від вимог ситуації та попереднього досвіду. Людина в цьому випадку може діяти від себе, вона перевершує дані їй природні можливості і, таким чи­ном, здійснює трансгресію, стає особистістю.

Особистістю, з цієї точки зору, можна назвати людського індивіда, який, зберігаючи психічну дистанцію по відношенню до потреб і бажань, розвивається, керуючись сенсом свого існування. Особистість повинна пізнавати нові сфери "діяльності до рівня їх усвідомлення та розуміння, щоб існувати і розвиватися. Якщо вона цього не робить, тому що не хоче, не вміє, не бачить змісту чи боїться, то обов'язково відбувається дегре­сія, яка виражається в тому, що особистість трансформується назад у лю-дину-предмет, втрачаючи здатність здійснювати інтенціональні вчинки, оскільки позбавлена дистанції по відношенню до себе (Обухівський К.).

Дистанціюватися особистості, перш за все, потрібно відносно влас­них бажань та потреб. Людина може прагнути до одного стану речей, а необхідно їй зовсім інше. Це створює дилему, наслідки якої такі: або вона, „самоздійснюючись для себе", пізнає свої потреби і підкоряє їм

бажання, зробивши їх складовою частиною самореалізації і, взявши на себе відповідальність за своє життя, або „самоздійснюючись в собі", під­дається бажанням, і вони будуть домінувати в її житті та знищать її як особистість.

Однак ситуативне задоволення не може замінити задоволення, отри­маного від досягнення віддалених життєвих цілей, від відчуття контролю власних бажань і здатності до самореалізації в масштабі біографії. Інди­від, який самоактуалізується через обставини свого життя, перетворю­ється в предмет. Він стає сферою впливу світу. Відповідно, можна здій­снювати життя чи здійснюватися ним. З точки зору семантики різниця невелика, на практиці — величезна. Відповідно суперечка, що формує по­ведінку людини? - може бути розв'язана таким чином: хто буде приймати рішення стосовно поведінки людини - середовище чи вона сама, зале­жить від автономії її внутрішнього світу. Це проблема психічної свободи особистості, міри її інтенціональності. Тобто, іншими словами, можна сказати так: все визначається тим, наскільки психічні властивості, ста­ни, погляди, бажання контролюють особистість, і наскільки вона здатна контролювати їх (Обухівський К.).

Такий підхід узгоджується з поглядами А. Маслоу, який відмітив, що так звані „самоактуалізатори", люди, які реалізують власний потенціал, точніше сприймають світ, більш реалістичні і креативні. Вони прийма­ють свою зовнішність (якою б вона не була), свої психічні особливості та власні життєві цілі. Вони психічно здорові, а значить, не займаються собою більше, ніж це необхідно. До життєвих труднощів відносяться по-діловому, як до „виклику", який з готовністю приймають. Вони вміють зосередитися на тому, що важливо, що має істотне значення для світу і для них як його учасників. З цього ми можемо зробити висновок: щоб уміти точно пізнавати інших людей, ми повинні навчитися пізнавати себе (самопізнання), а це, в свою чергу, є умовою нашого власного „самоздій-снення" - самоактуалізації та самореалізації, формування індивідуально­го смислу життя на шляху становлення духовної самосвідомості.

Польський психолог Юзеф Пітер писав, що люди впродовж історії го­тові були віддати життя за хліб, свободу, любов, віру. Інакше кажучи, за­вжди найважливішим для людей було: збереження життя, незалежності, емоційного зв'язку, а також впевненість, що існує щось, що має вищу цінність.

Вищою формою людської поведінки є свідома поведінка, така, істин­ну мотивацію якої, а значить, і програму, і ціль, індивід в стані сформу­лювати. Формула мотивації повинна бути такою, щоб індивід міг її конт­ролювати, перевіряти, модифікувати, а його поведінка могла підкорятися інтенціональному контролю на кожному етапі її здійснення. Тому повно­цінно функціонуючою особистістю є та людина, яка свідомо знає, чого

она хоче, і на що здатна спрямовувати свою поведінку, пристосовувати її до ситуації, навіть відмовитися від неї на користь іншої, більш відпо­відальної поведінки. Така особистість стає суб'єктом власної поведінки. Як суб'єкт, вона сама перед собою відповідає за дії, в результаті яких по­рушується порядок світу, в якому проходить її життя.

З технічного боку наявність усвідомлених мотивацій передбачає ство­рення умов для використання абстракцій, за допомогою яких особистість може створювати неіснуючі до цього моделі світу. Завдяки цим моделям | особистість може звільнитися від тиску досвіду, автономно його оціни- І ти і спроектувати власні принципи поведінки заздалегідь, а значить без § страху. Недаремно створення пацієнту умов для активного, абстрактного мислення лежить в основі всіх раціональних психотерапевтичних технік. , І Однак людина не в змозі змінити програму, коли не знає, особливо, якщо не хоче знати, чого б вона хотіла у житті. В цьому випадку здійснення програми захисної мотивації стає метою самою в собі.

Коли є чітка і усвідомлена мета вчинків, то засоби її здійснення під­коряються меті. Якщо ж ціль менш чітка, слабше усвідомлюється чи вза­галі зникає, то людині стає легше сконцентруватися на діях як на таких. Тобто захисна мотивація допомагає лише „тут і тепер". Вона полегшує життя в багатьох конкретних ситуаціях, дозволяє зберегти хорошу думку про себе. Вона підтримує нашу відмову, коли ми повинні діяти і укрі­плює наші зусилля, коли доречно відмовитися. Поведінка, заснована на захисній мотивації, по суті, суперечить інтересам особистості. У зв'язку з цим Альфред Адлер відмітив, що невротик - головний ворог сам со­бі. Особливо це помітно по відношенню до інтересів індивіда в довго­строковій перспективі. Тут спостерігається аналогія, яка стосується від­даленого успіху людини. В складних, важких справах віддалений успіх повинен бути компенсований відмовою від повноцінного найближчого успіху. Негайне задоволення та викликане ним хороше самопочуття — це прекрасно. Це важливий елемент людського життя. Проте людське життя продовжується багато десятиліть і необхідно подумати, чи не доведеть­ся нам багато і довго розплачуватися за миттєве задоволення, а головне: чи не доведеться нам заплатити відсутністю чи, навіть, втратою довго­строкових особистісних цілей? Хоч тільки такі цілі дійсно важливі і на­дають смислу людському життю. Задоволеність життям і задоволеність миттєвими переживаннями значно відрізняються один від одного. Біо­графії багатьох людей показують, що розвиток їх особистостей, стійкість до складних ситуацій, постійність професійних успіхів залежать від по­зиції, яку займають в ієрархії їх цінностей ці два види задоволення.

Велике значення має такий зміст смислу життя, який можна постійно модифікувати у відповідності з новим досвідом індивіда і новими пер­спективами. Сенс життя не повинен ставати ритуалом, якому підкорена

доля людини. Постійним компонентом „адекватного" сенсу життя пови­нен бути наступний принцип: подібно як свобода індивіда захищена ли­ше в тому випадку, коли всі люди вільні, так і кінцевим критерієм блага особистості є інтереси кожного індивіда, якими ні в якому разі не можна пожертвувати. „ Хто рятує одне життя, той рятує весь світ". Будь яке по­рушення цього правила - це перший крок до знищення світу.

Проте, вказану проблему можна розглядати по-іншому: ставити пи­тання не про те, на що спрямовують людину її бажання, а які умови по­винні бути виконані, щоб людина змогла реалізувати себе? Психічно здо­рова людина наділена свідомістю та самосвідомістю, тому може і пови­нна розуміти сенс власного існування. Якщо вона не розуміє цього сенсу, то й не робить зусиль з подолання життєвих труднощів, вирішення різ­них проблем. І при цьому головне не те, чи цікавиться людина сенсом свого життя і що думає про цей смисл, а те, чи має вона концепцію, яка б надавала сенсу її життю.

Абрахам Маслоу у своїй характеристиці „самоактуалізатора" відмі­тив, що однією з важливих особливостей його концепції світу є свіжість сприйняття, здатність помічати нове в повсякденних подіях і захоплю­ватися цим. В роботі „Мотивація і особистість" він писав, що для такої особистості кожний захід сонця може бути таким же прекрасним, як і попередній, кожна квітка може викликати почуття, що перехоплюють по­дих, навіть, якщо він раніше бачив мільйони квітів.

Формування концепції сенсу життя - це процес, що включає декілька фаз. Після подолання фази ідентифікації наступає фаза „космічної по­треби" в сенсі життя. Далі йде зріла концепція сенсу життя, викликана не тільки інтересом до таємного сенсу власного життя, а й почуттям відпо­відальності за своє життя.

Зріла людина, створюючи концепцію самої себе, визначає, що для неї важливо і що із цього слідує. Вона ніби пропускає досвід світу че­рез структуру власного „Я". Цей зв'язок сенсу життя з „Я" знаходить підтримку в результатах багатьох досліджень, які проводилися остан-. нім часом.

Вони однозначно вказують на особливу роль „Я" як центральної схеми, яка є головною системою співвіднесення для процесів регуля­ції. Встановлено також, що „Я", сформоване як модель, а значить кон­цепція себе, є тією відповідністю дій переконанням, проблему яких на­магається розв'язати психологія. Згідно отриманих експериментальних даних, тими, хто дотримується заявлених переконань в своїй життєвій практиці, є люди, „Я" яких має характеристики абстрактних концепцій (.Іагуто\уіс2 М).

В своїй роботі „Галактика потреб..." К. Обуховський вказує, що „Я" -це своєрідний прототип, з яким ми

Якщо людина спочатку описує себе, то вона схильна характеризувати іншу людину в категоріях того ж типу, що й себе. В основі цього явища лежить феномен, відкритий Жаном-Полем Кодолом (Сосіоіа) і названий ним „его­центричною асиметрією". Відлік від „Я" як прототипу, наперекір видимос­ті, не лише не закриває нас у своєму світі, але й відкриває нас на світ інших людей. І, навпаки, якщо людина починає роздуми не з себе, а з інших лю­дей, то вона підкреслює відмінність між собою та іншим.

На жаль, часто, а може навіть в переважній більшості випадків, „Я" обмежується тим чим є, виконуючи певну соціальну роль. Воно ототож­нюється з роллю, а не з собою, тому спілкується зі світом тільки за допо­могою умовних сигналів і лише через них себе виражає. Таке „Я" замкне­не в стереотипах пізнання, замкнене не стільки в нас як особистостях, а скоріше як батьках, спеціалістах певного профілю, чоловіках чи жінках.

Зрозуміло, це важливо у повсякденних, звичних ситуаціях. Однак, зрі­лий сенс життя виражає вклад особистості в те, чим вона існує, в чому діє і в чому буде здійснюватися в майбутньому. Зрілий смисл життя є тим, що переростає індивіда, і стан речей, які існують „тут і тепер". Тому, це не просто трансгресія особистості, а трансгресія її в щось, що залежить і буде від неї залежати, і, що буде впливати на неї як на особистість, яка створює чергові ряди ситуацій.

Далі К. Обуховський запитує: „ Що відбудеться з людьми, які зали­шилися на рівні „ідентифікації"? І сам собі відповідає: вони назавжди залишаться залежними, незрілими, нездатними керувати власним май­бутнім. Часто така молодь починає здійснювати „ульотний", бездумний чи агресивний стиль життя". Він вважає, що певну роль тут відіграють труднощі самовизначення і відсутність віри у себе (а ми додамо і відсут­ність будь-якої віри та надії).

В книзі „Творча адаптація" К. Обухівський обґрунтовує думку, що особистість, орієнтована на „тут і тепер", на вимоги конкретної ситуа­ції, повинна з часом „упроститись", оскільки вона не використовує влас­ні можливості росту й розвитку, адаптуючись до занижених стандартів і вимог діяльності. „Тут і тепер" лише фантазія, лише точка переходу часу із минулого в майбутнє. Тому орієнтація на існуючу ситуацію - це орі­єнтація на вчорашній день, на минуле, в якому сформувалися причини і обставини того, що маємо зараз. Відповідно, навіть успішне розв'язання ситуації (адаптація до обставин) має тимчасовий характер і не забезпечує розвитку. Такий процес адаптації- це процес формування „пасивно вимо­гливої" особистості, з пасивною формою пізнання і неактуальними зна­ннями. Така особистість з досягненням фізичної зрілості, з кожним роком все менш здатна оволодівати новою професією, розуміти нові вимоги і ставити нові цілі. Вона здатна лише пред'являти вимоги для задоволення власних потреб іншими: батьками, колегами, членами сім'ї, суспільством

у цілому. Зміни особистості повинні обов'язково відбуватися, оскільки іс­нування особистості є процесом і її стабільний стан неможливий. Навіть індивід на рівні організму постійно змінюється, прагнучи гомеостазу, то що вже говорити про динамічну структуру особистості. Тому особистість може або „упроститися", або „ускладнитися" за рахунок розвитку. Існує, на жаль, і третя можливість - патологізація особистості.

Зовсім по-іншому відбуваються зміни особистості індивіда, що само-реалізується, створює власний життєвий смисл, власну концепцію життя. Це дає йому можливість сформулювати особисті життєві цілі, задачі не лише стосовно тієї ситуації, в якій він перебуває в конкретний момент, а й стосовно свого подальшого майбутнього, намітити шляхи досягнення обраних цілей та поставлених задач. Така творча адаптація стосується переважно інформаційних структур особистості, з чого слідує, що роз­виток особистості може продовжуватися відносно незалежно від віку і міри фізіологічних змін організму людини. Існує навіть думка, що саме розвиток особистості пом'якшує наслідки таких змін і, можливо, навіть уповільнює їх.

Еволюція зорієнтована скоріше на зміну поколінь, ніж на удоскона­лення індивідів нашого виду. Тому лише від нас самих залежить наша орієнтація на звичайне пристосування до життя чи орієнтація на макси­мальну самореалізацію, саморозвиток в ході цього пристосування.

На основі спостережень останніх 10-15 років можна зробити висно­вок про формування нових потреб людини, чи в будь-якому випадку, нових умов та форм їх реалізації. На підтвердження цієї думки, зно­ву ж, пошлемося на К. Обуховського: „Я вже писав, що продовжується процес, який викликає необхідність сформулювати особисту концепцію життя. Особливої уваги заслуговує той факт, що формулюючи цю кон­цепцію, ми не лише створюємо систему цінностей, на яку орієнтуємо власне життя. Це стає однією з форм створення та реконструкції в собі культури, необхідної для підтримання індивідом статусу людської осо­бистості. Саме з неї (культури) виникають і обов'язки особистості та її критерії добра і зла. Існування культури як й існування особистості - є процесом. Смисли культури, як і витвори мистецтва, живуть лише тоді, коли можуть знайти і виразити себе в нових формах, коли можуть визна­чати новий досвід і визначатися ним. Вже з середини XX століття іден­тифікація молоді зі зразками традиційної культури старшого покоління, в умовах вимог „нових людей", людей — предметів, зорієнтованих пере­важно на споживання матеріальних благ, втратила шанс обґрунтувати життя, надати йому сенс.

У зв'язку з цим можна послатися на слова польського журналіста, публіциста Рішарда Капучінського, який у своїй книзі „Ьарісіагішп" на­писав: „Розум людини масової культури - це інший розум. Відмінності

24О

між таким розумом і розумом інтелектуала виражаються у відмінностях не міри, а виду. їх мозок заповнений різними кодами (ми б сказали, має різну інтелектуальну структуру). Тут не можна вводити поняття вищий - нижчий, оскільки мова йде про відмінність ментальних структур".

Він виділяє такі ознаки розуму людини масової культури: відсутність інтересу до світу, вона не хоче нічого знати; байдужість, пасивність, сплячий розум; мислення в 'яле, без темпу, без „ польоту"; сліпа віра в стереотипи, міфи, без бажання їх перевірити, відкинути; недовіра до інших людей.

Сучасній людині доводиться реконструювати культуру в собі, тобто самій визначати принципи і умови індивідуальної відповідальності за власне життя, погляди, реалізацію поставлених цілей і наслідки здійсне­них вчинків.

В наш час, навіть коли людина виконує дії, що відповідають традиції, вона хоче сама розібратися, чому діє згідно традиції, чого вона варта, і не може розглядати традицію як цінність саму по собі. Коли молодь на­слідує своїх батьків (вчителів, друзів тощо), то у неї повинні бути аргу­менти, чому вона так робить, і того лише факту, що це її батьки (вчителі, друзі) недостатньо. Якщо людина є віруючою (релігійною), то вона по- , винна знати принципи своєї віри, обряди, яких повинна дотримуватися "" і причини, за якими обрала саме цю віру, а не іншу. Більш того, час від часу вона повинна переосмислювати свої дії та висновки знову і знову, що й визначатиме динаміку її розвитку (генезу її самосвідомості).

В сучасному динамічному світі, коли на людину накочується вал знань, коли ми постійно зіштовхуємося з різними системами цінностей, процес підтримання власної концепції життя (навіть для дорослої людини, у якої вона має більш-менш стійкий і виважений характер, а не те, що для юна­ків, у яких вона лише вибудовується і структурується) вимагає наявності умов для все більш оперативної, динамічної її корекції (зміни) без втрати самості. Тому, на нашу думку, однією з таких умов і, до того ж визна­чальною, є наявність узагальнених, статичних (практично незмінних, при зміні інших цінностей, пріоритетів, культурних особливостей) по­стулатів, які утворюють базову особистісно-ціннісну структуру нашої самосвідомості. Ці постулати ми повинні використовувати в повсякден­ному житті як основний критерій адекватності (правильності) нашої по­ведінки, а також для розширення системи їх співвіднесення із власними принципами та переконаннями в процесі важливих життєвих виборів. Це означає, що концепція сенсу життя індивіда повинна все повніше підкрі­плюватися теорією не лише життя, а й умов життя людської особистості та принципів її існування як особистості. Наприклад, постулат „не убий". Наскільки він може бути реалізований конкретною людиною - солдатом, який бере участь у військових діях чи з захисту своєї Вітчизни чи навіть

при нападі на іншу країну, коли військові дії були розв'язані політиками. І хто ж винен у вбивстві - чи цей солдат, який вбиває кількох людей, чи ті, хто змусили його брати участь у військових діях, самі при цьому ніко­го не убивши? Як розцінювати постулат „не вкради", коли краде голодна дитина, викинута на вулицю власними батьками і суспільством? Хто ви­нен - батьки, що опустилися, чи суспільство, яке не створило умов для того, щоб батьки могли заробити на кусень хліба? Питань більше, ніж відповідей...

В одній зі своїх робіт Уільям Джеймс ставить питання про причину, заради якої необхідно жити на годину довше. Мабуть, сьогодні таке пи­тання повинно поставити собі людство в цілому. Це не лише теоретична проблема. Вона стосується практичного життя кожної людини, оскільки стає очевидним, що дія все більшої кількості людей впливає на світ, в якому вони живуть, тобто зростає відповідальність кожного за те, що від­бувається у світі. З'являється цілий ряд нових факторів такого впливу і один з них - поширення демократичних процесів та наростання впевне­ності все більшої кількості людей в необхідності особистої участі в цих процесах. Таких сфер відповідальності багато і ними не оволодіє індивід, що не має загальної концепції свого місця, своєї ролі у світі, власної від­повідальності за цей світ. Недоліком, хоч і зрілого, проте недостатнього на сьогодні сенсу життя, є спокуса вважати себе особистістю, яка існує сама по собі, окремо і незалежно від інших, тобто спокуса вважати себе повністю автономним і самодостатнім, яка, наприклад, у православ'ї вва­жається одним із головних гріхів — гординею.

Отже, умовою розвитку особистості, зокрема в юнацькому віці, є не лише можливість змінити власну концепцію життя, а й все більш помітне спрямування вибудувати ієрархію цієї концепції. Як вважає Г. Келлі, зрі­ла концепція сенсу життя є певним різновидом пізнавального конструкта. Цей конструкт, будучи узагальненим і ємним (містким), розширяє межі свого змісту, а також межі світу, із яким він взаємодіє. Це означає, що не пізнавальний конструкт управляє особистістю, а вона ним.

Отже, відправною точкою у визначенні індивідуального сенсу життя, характерною для початку XXI століття, не може бути існуюча культура, середовище перебування, яке ставить певні вимоги. Це має бути сам ін­дивід, його власне бачення себе в цьому світі, який він буде змінювати, змінюючись сам (генеза індивідуальної самосвідомості), пам'ятаючи од­нак про незмінні життєві загальнолюдські принципи існування як окре­мих людей, так і людства в цілому. Ці принципи викладені, наприклад, у дещо відмінній формі в основних світових релігіях та Конституціях різних країн, проте лише тому, що різний шлях культурно-історичного розвитку пройшли різні народи, в результаті чого дещо по різному фор­мувалася їх духовна самосвідомість та ментальність

24-3

З якими суспільно-історичними процесами та явищами пов 'язана тенденція подовження періоду дорослішання?

1. В чому своєрідність соціальної ситуації розвитку в юнацькому віці?

2. На які підходи та критерії опираються психологи при виділенні нижньої і верхньої межі юності?

3. В чому суть розмежування стадій ранньої й пізньої юності?

4. В яких формах може реалізуватися „зверненість у майбутнє" у старшокласників?

5. В чому різниця понять „самовизначення" і „готовність до самовизначення"? Запропонуйте варіанти сприяння своєчасному становлен­
ню психологічної готовності до самовизначення у випускників 9 та 11класів.

6. Які фактори сприяють чи заважають позитивному розв'язанню кризи раннього юнацького віку?

7. Охарактеризуйте проблеми становлення Его-ідентичності в сучасному українському суспільстві.

8. Що таке інтелект? Поясніть суть особливостей та відмінностей в інтелектуальному розвитку людини.

9. В чому сенс життя сучасної людини, від чого він залежить і як змінюється?

Література

Берне Р. Развитие «Я-концепции» и воспитание: Пер. с англ. - М.: Прогресе, 1986.-422 с.

Бондар Н. Є. Формування репрезентації життєвого шляху в юнацько­му віці: Автореф. дис. канд. психол. наук. К., 1997. - 25 с.

Васильєв С. В. Основьі возрастной и конституциональной антрополо-гии. - М.: Изд-во РОУ, 1996. - 216 с.

ВолковБ. С. Психология юности и молодосте: Учебное пособие. -М.: Академический Проект: Трикста, 2006. - 256 с.

Гурова Е. В. Психология развития и возрастная психология: Тести: Учебное пособие для студентов вузов. - М: Аспект Пресе, 2005. - 174 с.

Заброцький М. М. Основи вікової психології. Навчальний посібник. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2001. -112 с.

Идентичность: Хрестоматия / Сост. Л. Б. Шнейдер. - М.: Изд-во Московского психолого-социального института; Воронеж: МОДЗК 2003. - 272 с.

Кон И. С. Молодежь // Философский знциклопедический словарь. 2-е изд. / Ред кол.: С. С. Аверинцев и др. М., 1989. - С. 375; 603.

Кон И. С. Психология старшекласеника. - М.: Просвещение, 1982.

- 207 с.

Кон И.С. Психология ранней юности: Кн. для учителя. - М.: Просве­щение, 1989.-255 с.

КулагинаИ. Ю. Возрастная психология (Развитие ребенка отрождения до 17 лет: Учебное пособие. 3-є изд. - М.: Изд - во УРАО, 1997. - 176 с.

Кутішенко В. П. Вікова та педагогічна психологія (курс лекцій): На­вчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — 128 с.

Немов Р. С. Психология: Учеб. для студ. вьісш. пед. учеб. заведений. В 2-х кн. - Кн. 2. Психология образования. - М.: Просвещение, 1994.

- 496 с.

Павловский В. В. Ювентология: проект интегративной науки о моло-дежи. - М.: Академический Проект, 2001. - 304с.

ПиажеЖ. Зволюция интеллекта в подростковом и юношеском возрас-те // Психологическая наука и образование. - 1997. - № 4. - С. 56 - 64.

Профілактика психологічного насильства і маніпулювання свідо­містю та розвиток критичного мислення в молодіжному середовищі. І Матеріали міжнародної наук.-практич. конференції (27-28 травня 2004 року, м. Київ). Український центр політичного менеджменту. - К., 2005. -320 с.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.60.144 (0.02 с.)