Схоластика: проблема статусу універсалій

Схоластика: проблема статусу універсалій

• проблема універсалій.

 

Що стосується останньої теми, то впродовж століть

точилася полеміка між реалістами й номіналістами стосовно

такого питання: існують реально універсалії (загальні поняття)

чи ні. Філософським підгрунтям цієї полеміки було питання

про співвідношення загального й поодинокого. Реалісти (лат.

realis – дійсний) приписували справжнє існування лише загаль+

ним поняттям, універсаліям. Номіналісти (лат. nomina – ім’я)

заперечували реальне існування загального, стверджуючи, що

загальне існує лише як ім’я після речей (post res). Поряд з ними

була ще й третя позиція, яку назвали «концептуалізм» і яку

обгрунтовував П’єр Абеляр. Концептуалісти визнавали наяв+

ність у розумі людини загальних понять (концептів) як

особливої форми пізнання дійсності. Властиві нам загальні ідеї

можуть раптово виявитись у нас при спостереженні якогось

конкретного явища, однак у прихованому вигляді такі ідеї вже

існували у нашому розумі незалежно від досвіду.

Джерело дискусії про універсалії знаходять ще у неоплато+

ніка Порфірія і в коментарях Боеція на його твори та твори

Арістотеля. В роботі «Вступ до категорій Арістотеля» Порфірій

пише про універсалії таке: «Я не стану говорити стосовно

Родів і видів, чи існують вони самостійно, чи знаходяться

Лише в одних думках, а якщо вони існують, то чи це тіла, чи

Безтілесні речі, і чи мають вони окреме буття, чи існують

у чуттєвих предметах …» [11]. У свою чергу Боецій дає таке

уявлення про предмет «Категорій»: Це книга «не про роди

Речей, не про речі, а про слова, що позначають роди речей»

[12]. Вже у цих висловлюваннях містяться корені майбутньої

дискусії – чи є універсалії словами, чи речами. Номіналісти

стверджували (напр., Росцелін), що універсалії – це просто

слова, а прибічники крайнього номіналізму навіть вважали, що

проголошуване загальне є не більше ніж «видихом голосу»,

тобто не має ніякої змістовності. Реалісти наполягаючи на

реальності універсалій і були ближче до Платона, який вважав

ідеї більш реальними, ніж дані нам у чуттях речі.

Для християнської філософії суперечка про універсалії

набула принципового характеру через необхідність з'ясувати

природу Трійці: треба було довести, що субстанційно єдиний

Бог існує у трьох іпостасях. Адже якщо Бог це тільки ім’я, а не

реальна єдність, то й божественна сутність Христа втрачається.

Те ж стосується і третьої іпостасі – Святого Духа.__

 

 

Поняття субстанції у Б.Спіінози та Г.Лейбніца

Проблема можливостей пізнання:сенсуалістична теорія пізнання Локка, скептицизм та агноцистизм Д.Юма, ідеалістичний сенсуалізм Берклі.

Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що загаль-

ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ

■> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.)

■>. рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей" (тіло, взаємодія та ін.)

у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

^> "первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. Ь "вторинні" - пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.

Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального імморального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії. В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 - 1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального ДжорджБерклі сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ - "Бути - значить бути сприйнятим". Він визнавав існування світуу трьох випадках:

♦ коли цей світ сприймає «я»;

♦ коли його сприймає «хтось»;

♦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єди-

но можливу основупояви людських відчуттів.

І Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник II. Бейль (1647 - 1706) і англійський філософ Д. Юм (1711 - 1776).

Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також: і розуму.

П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П. Бейль, зокрема, вважав, що: ' істина має бути вільна від протиріч наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму.

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах: ■ у формі чіткого та виразного знання; ' у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

♦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності

♦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу *(-сприйнятого

♦ Між: наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'язку

♦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї

♦ Доведення розуму постають завжди вирогідними

♦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду

♦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.

 

Філософія життя Ніцше

Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.т Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора.Його праці досить суперечливі й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як Фрідріх Ніцше звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою «волю до волі», тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою І єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу, — наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... " Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, які «дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як «аморалізм» (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями: радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схшьні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом; представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав Ті покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час- М.Горький.

Схоластика: проблема статусу універсалій

• проблема універсалій.

 

Що стосується останньої теми, то впродовж століть

точилася полеміка між реалістами й номіналістами стосовно

такого питання: існують реально універсалії (загальні поняття)

чи ні. Філософським підгрунтям цієї полеміки було питання

про співвідношення загального й поодинокого. Реалісти (лат.

realis – дійсний) приписували справжнє існування лише загаль+

ним поняттям, універсаліям. Номіналісти (лат. nomina – ім’я)

заперечували реальне існування загального, стверджуючи, що

загальне існує лише як ім’я після речей (post res). Поряд з ними

була ще й третя позиція, яку назвали «концептуалізм» і яку

обгрунтовував П’єр Абеляр. Концептуалісти визнавали наяв+

ність у розумі людини загальних понять (концептів) як

особливої форми пізнання дійсності. Властиві нам загальні ідеї

можуть раптово виявитись у нас при спостереженні якогось

конкретного явища, однак у прихованому вигляді такі ідеї вже

існували у нашому розумі незалежно від досвіду.

Джерело дискусії про універсалії знаходять ще у неоплато+

ніка Порфірія і в коментарях Боеція на його твори та твори

Арістотеля. В роботі «Вступ до категорій Арістотеля» Порфірій

пише про універсалії таке: «Я не стану говорити стосовно