Діалог Платона «Федон»: відношення душі і тіла.

 

Діалог, названий на честь Федон, цікавий в деяких відносинах. У ньому дано опис останніх хвилин життя Сократа: його бесіда безпосередньо перед тим, як він випив цикути, і після цього - до моменту, коли він втрачає свідомість. Згідно з Платоном, Сократ представляє ідеал людини, одночасно в найвищого ступеня мудрого і доброго і зовсім позбавленого страху смерті. Сократ перед лицем смерті, як він зображений Платоном, являє собою в етичному відношенні значне явище як для античної, так і для сучасної епохи. «Федон» був для язичницьких або вільнодумних філософів тим, чим для християн був євангельська розповідь про хресні муки і розп'яття Христа.

 

Але спокій Сократа в його останню годину пов'язано з його вірою в безсмертя, і важливе значення «Федон» полягає не тільки в тому, що в ньому описується смерть мученика, але також і в тому, що в ньому викладаються багато доктрини, які стали згодом християнськими. Теологія св. Павла і отців церкви значною мірою відбувається, прямо або побічно, від «Федон» і навряд чи може бути зрозуміла, якщо ігнорувати Платона.

 

У більш ранньому діалозі Платона, «Критон», йдеться про те, як деякі друзі та учні Сократа склали план його втечі в Фессалію, яким він міг скористатися. Ймовірно, афінські влади були б дуже раді, якби він утік, і можна припустити, що запропонований план цілком міг вдатися. Однак Сократ не захотів ним скористатися. Він стверджував, що був засуджений на підставі закону і що було б неправильно зробити який-небудь незаконний вчинок, щоб уникнути покарання. Він перший проголосив принцип, який ми пов'язуємо з Нагірної проповіддю, а саме, що «ми не повинні відповідати будь-кому злом на зло, яке б зло ми ні зазнали від нього». Потім він уявляє собі, що ніби-то веде діалог з законами Афін, в яких вказується, що він зобов'язаний поважати їх, подібно до того як син зобов'язаний поважати свого батька чи раб - свого господаря, і навіть у ще більшому ступені, і що, крім того, кожен афінський громадянин вільний емігрувати, якщо йому не подобається афінське держава. Закони закінчують свою довгу промову такими словами:

 

«Ні, Сократ, послухай ти нас, твоїх вихователів, і не поставиш нічого вище справедливості - ні дітей, ні життя, ні що-небудь ще, щоб, прийшовши в Аїд, ти міг цим виправдатися перед тими, хто править там. У самому справі, Сократ, якщо ти зробиш те, що має намір, то це буде і менш справедливо, і менш благочестиво, і значить, і тут не буде від цього добре ні тобі, ні твоїм, та й після того, як ти прийдеш туди, буде не краще. Якщо ти тепер відійдеш, то відійдеш ображений не нами, Законами, а людьми. Якщо ж ти підеш з в'язниці, так ганебно і віддав образою за образу і злом за зло, переступивши укладені з нами угоди і договори і заподіявши зло як раз тим, кому всього менше слід було його заподіювати, - самому собі, друзям, Батьківщині й нам, - то ми гнівається на тебе за часу твого життя, та й там наші брати, Закони Аїда, неприхильно приймуть тебе, знаючи, що ти і нас намагався погубити, наскільки це від тебе залежало».

 

Сократ говорить: «... мені здається, ніби я чую ці промови, все одно як корібантствующім здається, ніби вони чують флейти». Тому він вирішує, що його обов'язок у тому, щоб залишитися і чекати смертного вироку.

 

У «Федоне» описується останню годину Сократа. З нього зняли кайдани і дозволили йому вільно розмовляти зі своїми друзями. Він відсилає додому свою заплакану дружину, щоб її горе не порушувало бесіду.

 

Сократ починає з твердження, що хоча кожен, хто гідним чином займається філософією, не тільки не буде боятися смерті, але, навпаки, буде вітати її, проте він не покінчить життя самогубством, тому що це вважається незаконним. Його друзі запитують у Сократа, чому самогубство вважається незаконним, і його відповідь, який знаходиться у відповідності з орфічних доктриною, є майже тотожним тому, що міг би сказати християнин

«Таємна вчення говорить, що ми, люди, перебуваємо як б під вартою, і не слід ні позбавлятися від неї своїми силами, ні втекти, - величне, на мій погляд, вчення і дуже глибоке». Сократ порівнює ставлення людини до Бога з ставленням худоби до свого власника. Хіба ти не розсердився б, говорить Сократ, якби твій бик скористався можливістю позбавити себе життя, і, отже, «зовсім не безглуздо, щоб людина не позбавляв себе життя, поки Бог яким-небудь чином його до цього не примусить, ніби як, наприклад, сьогодні - мене». Сократ без прикрості ставиться до своєї смерті, так як він переконаний, що відправиться звідси «... по-перше, до інших богів, мудрим і добрим, а по-друге, до померлих, які краще живих, тих, що тут, на Землі... я повний радісною надії, що померлих чекає якесь майбутнє і що воно, як свідчать і стародавні перекази, незмірно краще для добрих, ніж дурних».

 

Смерть, говорить Сократ, є відділення душі від тіла. Тут ми натрапляємо на дуалізм Платона: між реальністю і видимістю, ідеями і чуттєвими предметами, розумом і чуттєвим сприйняттям, душею і тілом. Ці пари пов'язані: перший член у кожній парі перевершує другий як в реальності, так і в благо. Природним наслідком цього дуалізму з'явилася його мораль аскетизму. Християнство сприйняло цю доктрину частково, але аж ніяк не цілком, так як цьому заважала дві перешкоди. Перша перешкода полягала в тому, що створення видимого світу, якщо Платон був правий, повинно було бути поганим справою, як це могло здатися, і тому Творець не міг бути благим. Друге ж перешкода полягала в тому, що ортодоксальне християнство ніколи не могло б засудити шлюб, хоча воно вважало безшлюбність більш благородним. Маніхі були більш послідовні в тому й іншому відношенні.

 

Розмежування між духом і матерією, що стало поширеним у філософії, в науці, а також серед простих людей, релігійного походження і виникло як розмежування між душею і тілом. Орфіки, як ми бачили, проголошує, що він син землі і зоряного неба; з землі з'являється тіло, з неба - душа. Саме цю теорію Платон прагне виразити мовою філософії.

 

Сократ у «Федоне» відразу ж починає розвивати аскетичні ідеї своєї теорії, але його аскетизм - помірного і джентльменського типу. Він не говорить, що філософ повинен повністю утримуватися від звичайних задоволень, але лише стверджує, що він не повинен бути їх рабом. Філософ не повинен піклуватися про їжу й питво, але він, зрозуміло, має їсти стільки, скільки це необхідно. Тут, звичайно, не може бути мови про те, щоб він постив. Нам говорять, що, хоча Сократ був байдужий до вина, він міг при нагоді випити більше, ніж будь-хто інший, і ніколи не бути п'яним. Сократ засуджував НЕ вживання спиртного, але задоволення, що отримується від нього. Подібним чином філософ не повинен піклуватися про утіхах любові або про дорогому вбранні, про сандаліях або різних прикрасах для тіла. Він має займатися тільки душею, а не тілом: «... його турботи звернені не на тіло, але майже цілком - наскільки можливо відволіктися від власного тіла - на душу».

 

Очевидно, що якщо б це вчення було популяризувати, то воно мало б стати аскетичним, але за своєю інтенції воно не є, строго кажучи, аскетичним. Філософ не буде з зусиллям утримуватися від почуттєвих задоволень, але він буде думати про інші речі. Я знав багатьох філософів, які забували про їжу і читали книгу навіть тоді, коли, нарешті, приймалися за їжу. Ці люди робили так, як вони повинні були надходити за Платоном: вони не утримувалися від обжерливості шляхом морального зусилля, але їх більше цікавили інші речі. Мабуть, філософ повинен одружитися, народжувати і виховувати дітей, перебуваючи в стані також неуважності, але після емансипації жінок це стало важче. Не дивно, що Ксантіппа була сварливою жінкою.

 

Філософи, продовжує Сократ, намагаються звільнити душу від спілкування з тілом, тоді як інші люди вважають, що «... тому, хто не знаходить в задоволеннях нічого приємного і не отримує своєї частки, і жити-то не варто? Адже він вже на півдорозі до смерті, раз аніскільки не думає про тілесні радощах!». У цій фразі Платон, по-мабуть, підтримує погляд (ймовірно, ненавмисно) відомого роду моралістів, що тілесні насолоди є єдиними, які мають значення. Ці моралісти стверджують, що людина, яка не прагне до чуттєвих задоволень, повинен зовсім відректися від задоволень і жити добродійно. Це є помилкою, яка заподіяла шкоду незліченний. Оскільки можна прийняти поділ духу і тіла, то найгіршими задоволеннями, так само як і найкращими, є духовні, наприклад, заздрість і багато форм жорстокості і владолюбства. Сатана Мільтона долає страшні фізичні муки і присвячує себе справі руйнування, яке доставляє йому задоволення, що є цілком духовним. Багато відомих духовні особи, відмовившись від почуттєвих задоволень і не остерігаючись інших задоволень, стали одержимі владолюбством, яке змусило їх, на словах в ім'я релігії, здійснювати жахливі жорстокості та переслідування. У нашу епоху до цього типу людей належав Гітлер. За всіма відомостями, чуттєві задоволення не мали для нього скільки-небудь істотного значення. Звільнення від тиранії тіла сприяє величі, але в такій же мірі величі в гріху, як і величі в чесноті.