Психологія немовлячого періоду Новонародженість



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Психологія немовлячого періоду Новонародженість



Дитина, з'явившись на світ, сповіщає про це оточуючих своїм криком. Це перший критичний період розвитку дитини — період новонародженос-ті. Психоаналітики говорять, що це перша травма, яку переживає дитина, але вона настільки сильна, що все наступне життя людини проходить під знаком цієї травми.

Не драматизуючи цю подію, все ж таки зазначимо, що процес наро­дження — тяжкий, переломний, критичний момент у житті дитини.

Народжуючись, дитина фізично відокремлюється від матері. Вона по­трапляє в зовсім інші умови: холод, яскраве освітлення, повітряне сере­довище, яке вимагає іншого типу дихання, необхідність зміни типу хар­чування. Вступають в дію інші види фізіологічної регуляції поведінки, і багато фізіологічних систем починає функціонувати по-новому.

Криза новонародженості - проміжний період між утробним (прена­тальним) та позаутробним (постнатальним) способом життя. Коли б по­руч з новонародженою дитиною не було дорослої людини, то через кіль­ка годин вона б загинула. Перехід до нового способу існування забезпе­чується тільки дорослим.

У перші кілька днів постнатального життя вона ніби робить крок на­зад у своєму фізичному розвитку, втрачає у вазі. «Ніколи людина не сто­їть так близько до смерті, - писав П.П. Блонський, - як у години наро­дження».

Дитина народжується значно безпомічнішою, ніж діти більшості тва­рин. Вона не здатна не тільки захистити себе, а навіть тримати прямо го­лівку, не спроможна ще сприймати навколишні предмети, знаходити їжу, пересуватися. Однак, дитина, що спить 80% часу на добу і прокидається лише, щоб поїсти, забезпечена всім необхідним для того, щоб жити в тих умовах, до яких вона біологічно підготовлена. Такими є специфічно люд­ські умови життя.

Новонароджена дитина має свої анатомо-фізіологічні ознаки. У неї відносно велика голівка і короткі ніжки. У тілі 70% становить вода. Вага - 3-3,5 кг, довжина тіла - 49-51 см. М'язи та зв'язки ще дуже слабкі, кіст­ки не зміцнілі, не сформовані нервові механізми, що забезпечують рухи рук і самостійне пересування дитини.

До моменту народження дитини нервова система морфологічно сфор­мована.

Вага головного мозку становить близько 372^00 г. У корі великих півкуль є основні борозни і звивини, така сама кількість нервових клітин, що й у мозку дорослої людини. Проте нервові клітини майже не мають розгалужень, провідні шляхи не мієлінізовані (утворення оболонки на­вколо нервових волокон) і знаходяться у прямій залежності від кількості і різноманітності подразників.

З перших днів життя у дитини функціонує система безумовних реф­лексів: харчових, захисних та орієнтувальних.

Найважливішими з них є ті, що регулюють внутрішнє середовище ор­ганізму - дихання, кровообіг, температуру тіла. Це також і рефлекс со­сання. Його легко можна спостерігати: новонароджений починає робити рухи сосання, як тільки який-небудь предмет потрапляє йому в рот. Спо­стерігаються у дитини і деякі вроджені рухи, які слугують для захисту від шкідливих зовнішніх дій - вона кашляє, чхає і тим самим уникає пе­решкод для дихання, мигає, якщо в очі щось попадає, зажмурює очі від яскравого освітлення. Це захисні рефлекси. І все ж таки в більшості ви­падків новонароджений відповідає на різні різкі зовнішні подразники од­наково - здригається, збуджено рухає ручками та ніжками, плаче.

Є у новонародженого і рефлекторні рухи, які показують, що його організм може впіймати не лише негативні впливи зовнішнього світу. Це повернення очей і голівки у бік джерела світла. У сонячний день в дитячих кімнатах пологових будинків можна спостерігати, як голів­ки дітей повернуті до вікон. А якщо повільно рухати перед обличчям новонародженого запалену свічку, його очі починають рухатися у той же бік.

До захисних механізмів належать і атавістичні рефлекси. Ці рефлекси, на думку вчених, не мають значення для подальшого розвитку організму, хоча саме їх прояви більше всього схожі на такі складні види дій як ха­пання, ходьба, плавання.

Саме до таких атавізмів належить і рефлекс чіпляння. У відповідь на тактильне подразнення долоні новонародженого пальцем або палич­кою його пальчики стискаються так міцно, що дитина може повиснути на шнурку, схватитися за паличку двома руками і піднятися, утримую­чи свою вагу. Цей рефлекс чіпляння ще називають рефлексом Робінзона. Якщо різко опустити дитину вниз, її напівзігнуті рученята автоматично

водяться вгору, розкриваються і притискаються, ніби намагаються вхо­питись за щось при втраті рівноваги (рефлекс Моро).

Ще один рефлекс виражається в своєрідному «повзанні» новонаро­дженого, відштовхуванні ніжками від опори. Якщо покласти дитину на стіл животом вниз і прикласти дощечку (або просто долоню) до підошви ніг, то вона буде відштовхуватися і рухатися вперед, поступово пересу­ваючи дощечку. Можна «змусити» новонародженого переповзти стіл. І, нарешті, потрапивши в воду, дитина починає робити рухи, що дозволя­ють їй «плавати».

Був час, коли вчені вважали, що ці рефлекси лежать в основі хапан­ня, ходьби, плсшання. Та більш уважні спостереження показали помилко­вість цього передбачення. Як виявилось, рефлекси чіпляння та відштов­хування ніжками від опори не переходять в хапання та ходьбу, а зникають повністю ще раніше, ніж дитина починає научатися цим діям.

Виникає питання: для чого тоді потрібні ці рефлекси дитині, яка що­йно з'явилася на світ? Відповідь на це запитання дало вивчення рефлек­сів новонароджених тварин. Малюку майже одразу після народження необхідно дуж;е міцно чіплятися за шерсть матері - так вона разом з нею перескакує з гілки на гілку дерев. Більшості малюків тварин необхідно самостійно пересуватися. А плавати всі тварини «вміють» від народжен­ня. Цьому їх не вчать.

Висновок полягає в тому, що рефлекси чіпляння, відштовхування, плавання - атавізми (залишки), які дістаються дитині в спадщину від предків, вони тгакі ж як копчик — залишок хвоста, або апендикс — залишок колись необхідної частини шлунку. Більшість же безумовних рефлексів зберігається, забезпечуючи первинне пристосування дитини до нових умов життя пі еля народження і стаючи основою для виникнення склад­ніших форм взаємодії дитини із середовищем, а саме умовних рефлексів. Перші умовні рефлекси виробляються за допомогою дорослої людини. Одним з перших на четвертому тижні життя з'являється умовний реф­лекс на положення при годуванні.

Ось як моякна описати психічне життя новонародженого. Мозок про­довжує розвиватися, він ще не сформувався, тому психічне життя зв'я­зане, головним чином, з підкорковими центрами, а також з недостатньо розвиненою кіорою. Відчуття новонародженого не диференційовані: не­розривно поєднані з емоціями, що дало можливість Л.С. Виготському го­ворити про «чіувственньїе змоциональньїе состояния или змоционально подчеркнутьіе; состояния ощущений».

Основним пізнавальним органом дитини у перші тижні її життя є рот. Пов'язані з харчуванням рухи (сосання, ковтання, випльовування, міміч­ні рухи) найбіільш сформовані й енергійні. Якщо доторкнутися до губів новонароджешого, він відкриває рота, повертає його до подразника, туди

ж спрямовує свій погляд. Кожний дотик до щічок, лоба викликає і поси­лює рухи сосання. Так створюється перша установка на об'єкт з наступ­ним схопленням і утриманням його ротом. Ось чому природне годування має важливе значення для дитини. У ньому бере участь широкий комп­лекс рефлексів: нюхових, смакових, температурних, тактильних, вести­булярних, - що позитивно впливає не лише на її швидкий фізичний, а й на психічний розвиток. В умовах природного годування раніше починає ібільшуватись вага дитини, легше виробляються і закріплюються умовні рефлекси.

Важливою подією у психічному житті дитини є виникнення слухово­го і зорового зосередження. Слухове зосередження з'являється на 2-3-му і ижні. Різкий звук, наприклад, грюкання дверей, викликає у дитини зу­пинку рухів, вона завмирає і замовкає. Пізніше, на 3-4-му тижні, така ж реакція виникає на голос людини. У цей час дитина не лише зосереджу-("і ься на звук, а й повертає голову в бік його джерела.

Зорове зосередження з'являється на 3-5—му тижні, зовні прояви його подібні: дитина завмирає і затримує погляд (недовго) на яскравому пред­меті.

На основі зорового та слухового зосередження відбувається упоряд­кування рухової активності дитини, яка в перші тижні його життя має хаотичний характер. З появою зорового і слухового зосередження поміт­но збільшується час неспання, який заповнюється тепер своєрідною ак-і ивністю, що стає для дитини джерелом нових вражень. Отже, на основі безумовного орієнтувального рефлексу біологічної обережності вже на і ретьому тижні життя у дитини виникає елементарна пізнавальна актив-шсгь, пов'язана з потребою не в їжі, повітрі, теплі, а в нових враженнях (М.В. Вовчик-Блакитна).

Виникнення цього нового типу орієнтувальної активності, що має не органічний, імпульсивний характер, а являє собою рухові акти, спрямо-нані на зовнішню дійсність, означає першу власну поведінку дитини. Во­на відділяється від матері не лише фізично, а й психічно, у неї, за слова­ми Л.С. Виготського, починається «індивідуальне психічне життя».

Таким чином, відрізок часу, коли дитина відділена від матері фізич­но, але зв'язана з нею фізіологічно, і становить період новонародженос-іі. Цей період характеризується катастрофічними змінами умов життя, помноженими на безпомічність дитини. Все це могло б привести до за-і ибелі новонародженого, якби не склалася особлива, соціальна ситуація його розвитку. З самого початку виникає ситуація об'єктивно необхідних с юсунків між дитиною і дорослим. Всі умови життя дитини зразу ж со­ціально опосередковані.

І все-таки соціальна ситуація розвитку ще повинна встановитися. І Ісихологічна єдність дитини та матері ще повинна з'явитися. Та єдність,

яка існує з перших днів життя, йде з боку матері, а з боку дитини її ще не існує.

Спостереження за новонародженим показали, що перші прояви емо­цій виражаються криком, супроводжуються зморщенням, почервонін­ням, некоординованими рухами.

Стійке зорово-слухове зосередження на близько розміщених предме­тах, особливо при наданні тілу дитини вертикального, специфічно люд­ського положення, викликає в неї перші позитивні емоції.

Перше її радісне збудження, жваві рухи ніжками та ручками, блискучі оченята - як правило, це реакція на людське обличчя та голос. Напевно, така реакція відбувається тому, що цей подразник найчастіше знаходить­ся біля дитини в найважливіші моменти задоволення органічних потреб. Очі дитини, які вперше починають конвергувати на обличчя матері і по­ява посмішки на її обличчі - є показниками виділення об'єкта.

Основною формою життєдіяльності дитини стає ставлення до матері чи іншої особи, яка задовольняє потребу у їжі. Активність маляти щодо матері спочатку виявлясться тільки у виникненні смоктальних реакцій як умовного сигналу годування. Проте, вже на першому місяці життя від­бувається важлива зміна у характері реакцій дитини на матір, а потім і в усій структурі її взаємин з матір'ю. Десь наприкінці цього місяця дитя вперше ніби «визнає» матір: переставши смоктати, воно пильно і осмис­лено дивиться просто в очі матері, посміхається їй. З цього моменту по­гляд дитини все частіше затримується на обличчі матері, все частіше з'являється посмішка, що починає супроводжуватися радісними звуками, жвавими рухами. Такі реакції не мають відношення до процесу годуван­ня, ускладнюють, переривають його, вносять «антракти». Усталюючись, окремі емоційно-виразні реакції задоволення об'єднуються у своєрідну цілісну поведінку, яка й дістала назву «комплекс пожвавлення» (Н. Фігу-рін, М. Денисова).

Із реакції зосередження на обличчі матері виникає це важливе ново­утворення періоду новонародженості - комплекс пожвавлення. Комплекс пожвавлення - це емоційно-позитивна реакція, яка виникає наприкінці другого місяця життя, коли мати нахиляється до маляти, у дитини з'явля­ється весела міміка, блиск очей, посмішка, вона глибоко дихає, енергійно гуде, інтенсивно перебирає ручками і ніжками. З часом така поведінка переноситься і на інших людей. У ній виявляється тенденція немовляти підтримувати і встановлювати контакт з дорослими, що зумовлюється не органічною, а соціальною потребою. Це потреба у людині, у спілкуванні з нею. Комплекс пожвавлення - це не лише реакція, це спроба впливати на дорослого (Н.М. Шелованов, М.І. Лісіна, СЮ. Мещерякова).

Комплекс пожвавлення знаменує собою кінець новонародженості і початок нової стадії розвитку — стадії немовляти. Тому поява комплексу

пожвавлення являє собою психологічний критерій кінця кризи новонаро-дженості. Фізіологічним критерієм кінця новонародженості є поява зо­рового і слухового зосередження, можливості формування умовних реф­лексів на зорові і слухові подразники. Медичним критерієм кінця періоду новонародженості є набуття дитиною початкової ваги, з якою вона на­родилася, і це свідчить про те, що фізіологічна система життєдіяльності функціонує нормально.

Психологія немовляти

Швидке фізичне зростання немовляти сприяє активному розвитку її психіки. Ріст здорової дитини-немовляти за перший рік її життя збіль­шується приблизно в 1,5 рази, а вага становить майже 9-10 кг. Немовля відрізняється від дорослого пропорціями тіла. Воно має порівняно велику голівку, що становить 1/4 всього тіла (у дорослого 1/8), короткі ніжки, що становлять приблизно 1/3 всієї довжини тіла. Ріжуться молочні зубки.

Інтенсивно розвивається нервова система. Вага мозку до кінця пер­шого року життя становить 850-900 г. Швидко розвиваються аналізатори, зокрема, їх мозкові частини, встановлюються зв'язки між різними ділян­ками кори, що відповідає збільшенню питомої ваги набутих реакцій у житті дитини.

Специфічна реакція усмішки дитини на обличчя матері є показником того, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини вже склалася. Цю соціальну ситуацію зв'язку дитини з дорослим Л.С. Виготський назвав со­ціальною ситуацією «МИ». Вона вказує на нерозривну єдність дитини і дорослого. Дитина нічого не може без дорослої людини. Життя та діяль­ність дитини немов вплетені в життя та діяльність дорослого, який догля­дає за нею. Ситуація комфорту малюка залежить від дорослої людини.

Соціальна ситуація сумісного життя дитини з матір'ю призводить до виникнення нового типу діяльності - безпосереднього емоційного спілку­вання дитини і матері. Як показали дослідження Д.Б. Ельконіна і М.І. Лі-сіної, специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина. Та коли предметом діяльності є інша людина, то така діяльність і є спілкування. Важливо не те, що роблять люди один з одним, підкреслював Д.Б. Ельконін, а те, що предметом діяльності стає інша людина. Спілкування такого типу в немовлячому віці дуже яскраво виражено. З боку дорослого дитина стає предметом діяльності. З боку дитини можна спостерігати виникнення перших форм впливу на дорос­лого. Дуже швидко голосові реакції дитини стануть емоційно активним закликом, хникання перетвориться в поведінковий акт, спрямований на дорослого. Це ще не мова в повному розумінні слова, а лише емоційно-виразні реакції.Спілкування в цей період повинно носити емоційно-позитивний ха­рактер. Тим самим у дитини створюється емоційно-позитивний тонус, що буде слугувати ознакою фізичного і психічного здоров'я.

Спираючись на психологічні та педагогічні факти, слід підкреслити, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини-немовляти - це: ситу­ація нерозривної єдності дитини і дорослого, соціальна ситуація «МИ», соціальна ситуація комфорту. Показником існування такої соціальної ситуації є позитивний емоційний фон, який є умовою нормального фі­зичного та психічного розвитку дитини. Цей емоційно-позитивний фон необхідно постійно підтримувати, для чого людство і створило ерзаци присутності дорослого - пустушку та колисання.

Отже, провідною діяльністю дитини в немовлячому віці є емоційне спілкування, предметом якого для дитини є доросла людина. Перша по­треба, яка формується у дитини, - це потреба в іншій людині. Тільки розвиваючись з дорослою людиною, дитина сама може стати людиною. Д.Б. Ельконін писав: перше, що ми повинні виховати у наших дітей і що розвивається протягом всього дитинства - це потреба дитини в людині, спочатку матері, батьку, потім друзях, товаришах, в колекти­ві і нарешті - в суспільстві. На розвиток цієї потреби слід звернути особливу увагу: з дитиною необхідно розмовляти, посміхатися, розпо­відати казки, не посилаючись на те, що дитина ще не розуміє того, що говорить дорослий.

Перші ознаки спілкування були описані М.І. Лісіною. Це увага, ін­терес до іншої людини (дитина дивиться, прислухається до голосу); емоційний відгук на появу дорослого; намагання звернути на себе ува­гу, бажання отримати заохочення, певне ставлення до того, що дити­на робить. Дефіцит спілкування в немовлячому віці має негативний вплив на все наступне психічне життя дитини. Користуючись словами Е. Еріксона, можна сказати, що події першого року життя формують у дитини «основу довіри» або недовіри у ставленні до зовнішнього світу. Відсутність любові між оточуючими дитину людьми і любові до са­мої дитини, на думку дослідників, обтяжить вирішення всіх вікових за­вдань, які будуть виникати перед дитиною протягом наступних етапів розвитку (Г. Бронсон).

Дослідження сім'ї як основної ланки, в якій починається психічний розвиток дитини, підтверджують положення про те, що спілкування ди­тини і дорослого на першому році життя є провідним типом діяльності дитини. У цій діяльності виникають і розвиваються основні психологічні новоутворення немовляти.

Немовлячий період складається з двох підперіодів:

I період - до 5-6 місяців;

II період — від 5-6 місяців до 12 місяців.

Основні віхи фізичного розвитку немовляти і середньостатистичні терміни їх виникнення такі:

1 місяць - дитина піднімає підборіддя;

2 місяць - піднімає груди;

3 місяць — тягнеться за предметом, але, як правило, промахується;

4 місяць - сидить з підтримкою;

5-6 місяців - захоплює рукою предмети;

7 місяць - сидить без підтримки;

8 місяць - сідає без сторонньої допомоги;

9 місяць - стоїть з підтримкою, повзає на животі;

 

10місяць - повзає, спираючись на руки і коліна, ходить, тримаючись
двома руками;

11місяць - стоїть без підтримки;

12місяць - ходить, тримаючись однією рукою.

Рухи немовляти дуже складні і зв'язані з цілісним сприйманням, з'єд­наним з відчуттями різних модальностей.

Перший період характеризується тим, що йде надзвичайно інтенсив­ний розвиток сенсорних систем. Н.М. Щелованов помітив закономір­ність: у людини сенсорні процеси в своєму розвитку випереджують роз­виток рухів. Котенята народжуються сліпими, щоб вони не розбігали­ся від матері. У птахів яскраво виражений механізм імпринтінга, який прив'язує їх до матері. У дитини таких механізмів немає - її поведінка будується під контролем сенсорики.

Загальна закономірність будь-якого поведінкового акту: спочатку зо­рієнтуватись, а потім діяти. У дитини на самому початку життя це забез­печено природою. У перші півроку життя відбувається надзвичайно ін­тенсивний розвиток сенсорних механізмів, елементарних форм майбут­ніх орієнтувальних реакцій: зосередженість, кругові рухи, слідкування. У 4 місяці з'являється реакція на новизну (за М.П. Денісовою), яка за своєю природою є сенсорною реакцією і полягає у довготривалому утри­муванні погляду на новому предметі.

Протягом першого півріччя життя аналізаторні функції швидко вдосконалюються, про що свідчить більш тонке і стійке диференціювання

* різноманітних сигналів. У 9 місяців діти розрізняють основні кольори

, (синій, жовтий, червоний, зелений) та форми тіл (куба, кулі, призми, ци-

ліндра, конуса).

Зорове зосередження, яке з'явилося ще на етапі новонародженості, удосконалюється. Після другого місяця зосередження стає більш довго­тривалим, у 3 місяці його тривалість досягає 7-8 хвилин. Стає можливим слідкування за предметами, що рухаються. В 4 місяці дитина не просто бачить, але вже дивиться: активно реагує на побачене, рухається, супро­воджує голосовою реакцією.

Дитина в 2-3 місяці зазвичай уже проявляє інтерес до об'єктів, які деякою мірою відрізняються від тих, що вона бачила раніше. Більш того, нові предмети, що особливо відрізняються від раніше сприйнятих, мо­жуть викликати тривожність, переляк або плач.

Дитина відрізняє об'єкти, які сприймає зоровим аналізатором за фор­мою, складністю, кольором. На колір вона може реагувати уже в 3-4 мі­сяці: якщо її годувати лише з червоної пляшечки, вона безпомилково ви­бере її серед пляшечок інших кольорів. Ці реакції виробляються по типу умовно рефлекторних зв'язків. Активний інтерес до кольору з'явиться в 6 місяців.

Розвивається також просторове сприймання, а саме сприймання глиби­ни. Психологи провели експеримент з «обривом»: немовля розмістили на скляний стіл, під яким знаходилися дві великі дошки, прикріплені на різ­них рівнях. Дошки були обтягнуті яскравою, у велику клітину, тканиною, що і створювало ілюзію «обриву». Маленька дитина, тактильно відчуває рівну поверхню скла, повзе до тканини, не помічає глибини. Але вже після 8 місяців більшість дітей уникають «обриву» і починають плакати.

Вважають, що немовлята мають цілісну картину світу, а не мозаїчний набір кольорових плям, ліній і розрізнених елементів. Сприймаючи не окремі властивості і якості предметів, а в цілому предмет, вони створю­ють узагальнені образи.

Зоровий і слуховий аналізатори у своєму швидкому розвиткові значно випереджають руку дитини, яка лише у II періоді починає виконувати пізнавальні функції (дотик, обмацування). Від часу появи зорового й слу­хового зосередження головну інформацію про навколишнє дитина дістає за допомогою цих вищих аналізаторів у той час, коли кінестетичний, ста­тичний, вестибулярний та інші аналізатори відіграють підпорядковану роль. Внаслідок цього всі дії дитини, у тому числі й сидіння, повзання, хода, стрибки, хоч вони і включають безумовні рефлекси, формуються на основі умовно рефлекторних зв'язків, які утворюються під впливом до­рослих, голос яких вона чує, а дії бачить і наслідує.

Розвиток слуху у малят виявляється у диференціації реакцій на звуко­ві подразнення, виникненні орієнтувальних реакцій з поворотом голови на звук, у його просторовій локалізації. Локалізація звуку стає безпомил­ковою майже у всіх дітей, які розвиваються в нормальних умовах, напри­кінці третього місяця.

Вироблення умовних рефлексів на різні звукові сигнали виявляє здат­ність немовлят розрізняти звуки за висотою, силою і тембром. У другому півріччі діти уже можуть реагувати на музичні мелодії. Вже з цього віку можна вводити в життя дитини елементи музичного виховання.

Розвиток слухових відчуттів виявляється у розширенні кола сиг­налів (поступових звуків, шумів, стуків, дзвінків, голосів тварин), які

розпізнаються немовлятами і викликають у них виразні емоції. Особ­ливе місце займають у житті дитини звуки мовлення. Діти дуже рано виявляють особливу чутливість до звуків людського голосу. Мовлен­ня дорослих серед інших соціальних подразників (посмішка, пестощі) найсильніше впливає на дітей, викликаючи у них складну комплексну реакцію (М.І. Лісіна). Вже на 3 місяці дитина розрізняє інтонації, від­повідно реагує на них, що дає можливість використовувати їх як засіб заохочення чи стимулювання дій дитини.

Розвиваються голосові реакції дитини. Виникають перші намагання звернути на себе увагу за допомогою голосу, що свідчить про перебудову голосових реакцій в поведінкові акти. Уже з перших місяців життя розви­ваються різні типи голосових реакцій: гудіння, гудіння, лепетання. При вірному і достатньому спілкуванні дитини і дорослого фонематичний склад лепету відповідає фонематичному складу рідної мови.

II період немовлячого віку зв'язаний з виникненням акту хапання -першої організованої, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання підготовлений всім попереднім життям дитини. Він організовується дорослим і народжується як сумісна діяльність дитини з дорослим.

Акт хапання - це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язко­ву участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася в орган обслідування, щоб вона «розкрилась». Перший час рука дитини стиснута в кулачок. Поки рука не перетвориться в орган перцепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здій­снюється під контролем зору: дитина розглядає свої ручки, слідкує за тим, щоб рука наближалася до предмету.

Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку ди­тини. З ним зв'язане виникнення предметного сприймання. З розвитком хапання до п'яти місяців встановлюються зорово-тактильно-кінестетич-ні зв'язки, що лежать в основі початкового орієнтування дитини в про­сторі. Відбувається і диференціація кінестетичних відчуттів у долонях і пальцях, що призводить до розрізнення функцій пальців у акті хапання, зокрема до специфічного для людини протиставлення великого і вказів­ного. Виникають інші способи хапання, двома-трьома пальцями, зумов­лені особливостями предметів, які дитина починає виділяти обмацуван­ням. Обмацування стає можливим внаслідок підвищення чутливості до кінестетичних сигналів під час руху руки і пальців.

Із виникненням обмацування рука дитини починає відігравати в її жит­ті подвійну і надзвичайно важливу роль - як орган практичної дії та орган дотику. Дитина 6-7 місяців, схопивши брязкальце, не тільки маніпулює ним, перекладає, постукує, штовхає, розхитує, а й активно обмацує його, обстежує, навпомацки виявляє якусь тріщинку, ямочку, словом, відкриває

такі його особливості, які недоступні жодним іншим аналізаторам. Ак­тивне обмацування відтепер стає важливою умовою пристосування акту хапання до особливостей сприйманого об'єкта, його форми, величини і ваги. УII півріччі діти вже по-різному готують пальці до схоплення м'яча, палички чи кубика. Тому хапання дедалі більше формується як прямо на­цілене на даний об'єкт наближення руки до предмета. Це стає можливим завдяки тому, що дитина вже сприймає об'єкт. Із розгорнутої сенсомотор-ної дії обмацування під контролем зору формуються і відокремлюються орієнтувальні зорові реакції примірювання, які, в свою чергу, випереджа­ють і підготовлюють акт хапання. Це один із прикладів формування пер-цептивної (орієнтувальної) дії як своєрідного інтеріоризованого образу ситуацій і тих дій, які мають бути у ній виховані (О.В. Запорожець).

До кінця немовлячого віку (10-11 до 14 місяців) виникає етап функ­ціональних дій: це більш удосконалена дія нанизування, відкривання, вкладування, але, якщо раніше дитина виконувала дію одним показаним їй способом і на одних і тих же предметах, то тепер вона намагається від­творити дію на всіх можливих об'єктах.

На перший погляд, нібито, розвиток дій - спонтанний процес. Дійсно, здається, що дитину першого року життя майже нічому навчити не мож­на, але людина була хитрішою. Д.Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумала програмоване навчання для дітей першого року життя. Це — іграшки, в яких запропоновані ті дії, які за їх допомогою повинна виконувати дитина. Маніпулювання дитини з іграшками - це прихована сумісна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосе­редковано, нібито запропонований в іграшці.

Хапання, спрямоване на предмет, стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед нею відкриваються інші предмети. З'являються пред­мети, до яких дотягнутися неможливо. Знову спрацьовує закон виперед­жаючого знайомства дитини зі світом, випереджаючого орієнтування. Ди­тина тягнеться до предмета, він притягує, але отримати його можна лише за допомогою дорослого. Завдяки цьому спілкування набуває іншого ха­рактеру, воно стає спілкуванням з приводу предметів. М.І. Лісіна називала його ситуативно-діловиим. При ситуативно-діловому спілкуванні діти шу­кають присутності дорослого, вимагають його доброзичливої уваги, але і цього їм недостатньо - дітям необхідно, щоб дорослий мав відношення до того, чим займається дитина, і активно брав участь у цьому процесі.

Зміна предмета спілкування вимагає нових засобів і способів дії на дорослого. Із простягнутої до недосяжного предмета руки виникає вка­зівний жест. Він же предметно відносний і вміщує в собі зародження слова. Л.С. Виготський писав, що саме цей вказівний жест є жестом для інших. Його значення і функції створюються спочатку об'єктивною ситуацією і лише потім навколишніми людьми. Вказівний жест раніше

починає вказувати рухами те, що розуміється іншими, і лише пізніше стає для самого себе вказівкою.

У цих судженнях Л.С. Виготський передбачив потік цікавих дослі­джень у галузі соціальної і дитячої психології. Так, у розвитку дитини ду­же рано, завдяки співчленству соціальних відношень і їх знакової визначе­ності, виникає так званий феномен соціальної категоризації, що дозволяє із глобальної, недиференційованої ситуації вичленити групи «МИ» і «Вони», «Я» і «Інші» та ін. (X. Таджфел, Л. Гараї, М. Кечкі, К. Яро та інші).

Як показали дослідження Дж. Брунера, у дитини вже в домовний пе­ріод формується цілий ряд способів спілкування. Спочатку це «вимагаю­чий спосіб» - вроджена реакція дискомфорту, крики, в яких відсутня па­уза для відповіді. За ним виникає «прохальний спосіб» - тут крик менш настійливий, з'являється пауза для очікування відповіді. Починаючи з 5-6 місяців з'являється «обмінюючий спосіб» спілкування. У цей період дитина хоче звернути увагу матері на об'єкт і на свій намір брати участь у спілкуванні. Цей спосіб переходить в четвертий - «взаємодіючий спо­сіб». У спільній діяльності з дорослим йде розділ позицій речника і слу­хача в структурі спілкування.

Виходячи із загальної логіки розвитку дитини на першому році життя, слід визначити ще одну закономірність, про яку писав X. Вернер. Якщо в розвитку з'являється нова функція, то вона постійно супроводжується новими компонентами, які в подальшому її повинні змінити. Як правило, жест супроводжується вокалізацією, але якщо вокалізація іншого типу, відмінна від гудіння: вона складається не із голосних, а з приголосних

- «КХХ». Так здійснюється новий крок до слова.

До кінця немовлячого віку у дитини виникає перше розуміння слів, а у дорослого з'являється можливість управляти орієнтуванням дитини.

У 9 місяців (початок кризи 1-го року) дитина стає на ніжки, починає ходити. Як підкреслював Д.Б. Ельконін, головне в акті ходьби не лише те, що розширюється простір дитини, але і те, що дитина відділяє себе від дорослого. Вперше відбувається розділення єдиної соціальної системи «МИ», тепер не мама веде дитину, а дитина веде маму, куди хоче. Ходьба

- перше із основних новоутворень немовляти, яке знаменує собою роз­
рив старої ситуації розвитку.

Другим новоутворенням в цьому віці є поява першого слова. Особ­ливість перших слів у тому, що вони носять характер вказівних жестів. Ходьба і збагачення предметних дій вимагає мови, яка б задовольняла спілкування з приводу предметів.

Важливу роль у підготовці артикульованого людського мовлення віді­грає з трьох місяців гуління як мимовільна неусвідомлена гра звуками («а-а-а», «е-е-е» тощо). Після 6-7 місяців виникає лепетання, тобто ба­гаторазове повторювання (часом по 20-30 раз підряд) складів (ба-ба-ба,

ма-ма-ма тощо). Після 9 місяців дитина починає відповідати дорослому звуками, повторюючи ті, які від нього чує.

Слово дорослого починає регулювати поведінку дітей уже наприкінці першого року їх життя. Діти в цей час розуміють до 20 слів. На кінець першого року життя діти вимовляють свої перші слова («мама», «тато», «на», «дай» тощо). Таких слів може бути 10-12.

Мова, як і всі новоутворення віку, має перехідний характер. Це авто­номна, ситуативна, емоційно забарвлена мова, зрозуміла лише близьким. Ця мова специфічна за структурою, складається з обірваних слів. Дослід­ники називають її «мовою нянь». Але якою б не була ця мова, вона являє собою нову якість, яка може служити критерієм того, як стара соціальна ситуація розвитку дитини розпалась. Там, де була єдність, стало двоє: до­рослий і дитина. Між ними виріс новий зміст — предметна діяльність.

Перехідний період між немовлячим періодом і раннім дитинством до­слідники називають кризою 1 року. Як і будь-яка криза, вона зв'язана з появою самостійності і афективних реакцій. Афективні форми пове­дінки дитини можуть виникати, коли дорослі не розуміють її бажань, її слів, жестів і міміки, або розуміють, але не виконують те, що вона хоче. Оскільки дитина уже сама може пересуватися у кімнаті (повзати або хо­дити), дорослим необхідно прибирати гострі речі, закривати електричні розетки, ставити вище електроприлади, посуд тощо. Не всі бажання ди­тини можна виконати, тому що її дії можуть спричинити шкоду їй самій і оточуючим. Зрозуміло, дитина і раніше була знайома зі словом «не мож­на», але в кризовий період воно має особливу актуальність.

Афективна реакція на чергове «не можна» або «ні» можуть досягти значної сили: деякі діти дуже кричать, падають на підлогу, б'ють по ній руками, тупають ногами та ін. Частіше всього, поява сильних афектів у дитини пов'язана з певним стилем виховання в сім'ї. Це або надмірний тиск на дитину, що взагалі не дозволяє ніякої самостійності, або непослі­довність у вимогах дорослих, коли сьогодні можна, а завтра - ні, або мож­на при бабусі, а при таткові - ні в якому разі. Встановлення нових взаємин з дитиною, надання їй деякої самостійності, терпіння і витримка пом'як­шує кризу, допомагає дитині уникнути гострих емоційних реакцій.

Отже, дитина першого року, вступаючи в новий період свого життя уже багато може: вона ходить, або намагається це робити; виконує різно­манітні дії з предметами; її сприймання можна організувати за допомо­гою мови, бо вона уже розуміє спрямовані до неї слова дорослих. Дитина починає говорити, і хоча її мова ситуативна і багатозначна, незрозуміла більшості оточуючих, її можливості спілкування з близькими людьми значно розширилися. В основі пізнавального і емоційного розвитку ди­тини лежить потреба в спілкуванні з дорослим - центральному новоутво­ренні цього вікового періоду.

Ранній вік (2-3 рік життя)

Немовлячий період озброїв дитину вміннями: бачити, слухати, управ­ляти рухами.

Наступні два роки принесуть дитині нові значні досягнення. Основ­ними досягненнями раннього дитинства, що визначають розвиток її пси­хіки, є:

- оволодіння прямою ходою;

- розвиток предметної діяльності;

- оволодіння мовою.

Оволодіння прямою ходою робить дитину більш самостійною і створює умови подальшого освоєння простору. Наближаючись чи від­даляючись, обходячи предмети, пересуваючи їх, підходячи під них, діти відкривають їх нові якості, визначають відстань, пізнають розміщення предметів у просторі, їх величину. І.М. Сєчєнов назвав ходу дробним аналізатором простору і часу. Дослідження вчених свідчать, що вста­новлення зорових, м'язових та вестибулярних координацій є умовою сприймання простору та виникнення просторових уявлень. Поєдну­ючись з відповідними словами («над», «під», «вперед», «вліво» тощо), ці уявлення перетворюються на пізніших етапах розвитку в узагальнені просторові поняття. Хода і практичне освоєння простору завдяки пере­суванню ведуть до функціональної перебудови всієї структури просторо­вого орієнтування, яке здійснюється на другому-третьому роках життя, крли закріплюється вертикальне положення тіла (О.В. Запорожець).

Ходіння відіграє важливу роль у формуванні здатності дитини вправно рухатись, переборювати труднощі піднімання, переступання через пере­шкоди. Збільшується арсенал довільних дій дитини. Навмисне насліду­вання — це важливий фактор у розвитку всіх форм активності дитини.

Новоутворення, що виникають в кінці першого року життя, виклика­ють побудову нової соціальної ситуації розвитку. Це



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.132.225 (0.017 с.)