Попит і пропозиція на працю. Неокласична та кейнсіанська модель рівноваги на ринку праці

Макроекономісти по-різному пояснюють механізм функціонування ринку праці. Найбільші відмінності щодо джерел виникнення та шляхів подолання проблем на ринку праці мають дві теорії: неокласична і кейнсіанська.

Неокласична теорія виходить з того, що на ринку праці панує досконала конкуренція з абсолютно гнучкою заробітною платою, а критерієм попиту підприємств на працю є максимізація прибутку. Чим нижче зарплата, тим менші витрати на виробництво продукту, тим вища прибутковість виробництва і більший попит на працю.

Тому згідно з неокласичною теорією попит на працю є спадною функцією від реальної зарплати:

,

де – реальна зарплата;

L^D – попит на працю;

Реальна зарплата лежить в основі неокласичної функції пропозиції праці. Чим вища реальна зарплата, тим більшою є пропозиція робочої сили.

Тому остання є зростаючою функцією від реальної зарплати:

 

,

де L^S – пропозиція праці.

L^S

L^D

Залежність попиту і пропозиції на ринку праці по неокласичній теорії можна виразити за допомогою рис. 3.4.

 

		L2		L0		L1		L

 

Рис. 3.4. Неокласична модель ринку праці

 

При реальній зарплаті на ринку праці забезпечується рівновага: L₀ = L^S = L^D. Тепер припустимо, що реальна зарплата зросла до _.

Згідно з неокласичною теорією пропозиція праці зросте до L₁, а попит на працю впаде до L₂, що зумовить циклічне безробіття, яке вимірюється відрізком L₁ – L₂. За даною теорією, його причиною є надмірна зарплата, яка перевищила рівноважний рівень, але ринок здатний швидко усувати нерівновагу на ринку праці.

За алгоритмом неокласиків надмірна зарплата не лише викликає безробіття, а й одночасно породжує конкуренцію між робітниками за дефіцитні робочі місця, що примушує їх погодитися на зниження реальної зарплати, Вона буде зменшуватися доти, доки реальна зарплата не досягне рівня . Це супроводжуватиметься поверненням попиту і пропозиції до рівноважних величин, тобто до L₀.

Але на практиці ця теорія не завжди спрацьовує. Однією з таких причин може стати закон про мінімальну зарплату. Якщо мінімальна зарплата перевищує рівноважну і не може знизитися нижче рівня , то досягнути рівноважного стану буде неможливо.

Іншою причиною негнучкості реальної заробітної плати може бути активна роль профспілок на ринку праці. Профспілки, виступаючи як основний продавець робочої сили, використовують свою монопольну владу і вимагають для своїх членів більш високої заробітної плати, що призводить до скорочення зайнятості.

Ще однією причиною жорсткості заробітної плати може бути теорія ефективної або стимулюючої заробітної плати.

Теорія ефективної заробітної плати походить з того, що фірми не можуть повністю контролювати зусилля робітників. Низький рівень зусиль («сачкування» на роботі) негативним чином позначається на прибутках фірми і, відповідно, знижує доходи власників. Пропонуючи робітникам більш високу, ніж ринкова, заробітну плату власники фірм створюють стимул для якісної роботи, оскільки робітники знають, що у разі звільнення вони не зможуть знайти роботу з таким самим рівнем оплати праці.

Згідно з кейнсіанською теорією номінальна зарплата не змінюється під впливом попиту на ринку праці в бік зниження. На думку кейнсіанців, попит на працю залежить від сукупного попиту (AD). Це означає, що останній обумовлює не лише обсяг виробництва товарів і послуг, а й ту кількість праці, яка необхідна для його збереження.

Тому, згідно з кейнсіанською теорією попит на працю є зростаючою функцією від сукупного попиту:

 

L^D = f(AD),

де AD – сукупний попит.

При визначенні функції пропозиції праці прихильники кейнсіанської теорії спираються не на реальну, а на номінальну зарплату, яка на їхню думку, може збільшуватися лише в бік зростання.

Якщо номінальна зарплата зростає, то пропозиція праці збільшується. Отже, в кейнсіанському варіанті пропозиція праці є зростаючою функцією від номінальної зарплати:

 

 

	W

L^S

L^D

 

 

L1

L0

L2

L

 

 

Рис. 3.5. Кейнсіанська модель ринку праці

 

Кількість зайнятих згідно з природним безробіттям становить L₀, пропозиція праці L₁, перевищує попит на працю в обсязі L₂, а циклічне безробіття становить L₁ – L₂. При цьому номінальна зарплата вище рівноважної, тобто W₁ – W₀.

Якщо за неокласичною теорією при циклічному безробітті (W₁>W₀) конкуренція між робітниками примушує їх погоджуватися на зниження номінальної зарплати, то згідно з кейнсіанською теорією, вона не може змінюватися у бік зниження. Тому, не може зменшитися і пропозиція на працю. Попит на працю теж не може збільшитися, оскільки він є функцією лише сукупного попиту. У такому стані ринок праці може перебувати доти, доки не відбудеться зростання сукупного попиту (AD), що відповідно збільшить попит до його пропозиції. Щоб прискорити виведення економіки зі стану неповної зайнятості, кейнсіанці пропонують застосувати державну політику стимулювання сукупного попиту.

Закон Оукена. Неповна зайнятість і циклічне безробіття є індикаторами економічної нестабільності. Вони свідчать про те, що певна частка робочої сили не використовується для виробництва ВВП, що спричиняє його втрати.

Американський вчений А.Оукен у 1960 р. провів дослідження цієї проблеми і прийшов до висновку, що існує стійкий взаємозв’язок між величиною циклічного безробіття і відставанням фактичного ВВП від потенційного ВВП.

Ця залежність увійшла до макроекономічної науки під назвою Закона Оукена, яку можна визначити за формулою:

 

,

 

 

де − розрив ВВП (відставання фактичного ВВП від потенційного у відсотках);

u – фактичне безробіття;

u_n – природне безробіття;

β – чуттєвість ВВП до циклічного безробіття.

На базі розриву ВВП можливо розрахувати потенційний ВВП (Y _p) і втрати ВВП від циклічного безробіття ():

 

,

 

де – потенційний ВВП;

Y – фактичний ВВП;

Закон Оукена використовується також і для обчислення залежності динаміки фактичного ВВП від динаміки фактичного безробіття:

 

,

 

де − відсоткові зміни фактичного ВВП у періоді t;

− відсоткові зміни потенційного ВВП у періоді t;

, – фактичне безробіття у періоді t, t-1.

Відповідно до закону Оукена щорічний приріст реального ВВП на рівні 2-3% утримує частку безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2,5% пункту приросту реального ВВП зменшують частку безробітних на 1%. Аналогічним чином: кожне додаткове скорочення темпів приросту ВВП на 2,5% викликає зростання норми безробіття на 1%.

Таблиця 3.4

Розрахунок розриву ВВП згідно з законом Оукена за 2000–2009 рр.