Українська лексикографія. Короткі відомості з історії української лексикографії. Типи словників.

 

Розділ мовознавства, об’єктом якого є вивчення принципів та методів укладання словників, називається лексикографією.

Словники поділяються на енциклопедичні та власне лінгвістичні.

В енциклопедичних словниках пояснюються не слова, а предмети та явища. Тут містяться дані з різних галузей науки, відомості про видатних політиків, учених, митців, історичні події, географічні об'єкти.

У лінгвістичних словниках в тому чи іншому аспекті тлумачаться власне слова як одиниці мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні, двомовні, багатомовні.

Серед одномовних словників чільне місце посідають словники тлумачні. Ці словники пояснюють, тлумачать значення слів. Вони можуть розрізнятися обсягом, але в ідеалі їхньою метою є охопити й описати все лексичне багатство національної мови.

Тлумачний "Словник української мови" (К., 1970-1980), підготовлений Інститутом мовознавства АН України, має 11 томів і містить близько 135 тисяч слів. Розміщення слів у словнику алфавітне. Спочатку тлумачиться пряме значення слова, потім - переносні (для слова іти, наприклад, подано 30 значень). У словниковій статті наводяться також різні типи фразеологізмів, компонентом яких є реєстрове слово: ідіоми, крилаті вислови, термінологічні сполучення.

Тлумачення слова відбувається різними способами: шляхом опису найсуттєвіших ознак поняття, за допомогою синонімів, через посилання на слово, від якого утворене пояснюване слово.

Кожне значення слова проілюстровано реченнями-цитатами, взятими з художньої, наукової, суспільно-політичної літератури, з публіцистики, фольклору.

При реєстрових словах подано також інформацію про їх граматичні характеристики (належність до певної частини мови, рід, вид, перехідність, закінчення родового відмінка іменників тощо). За допомогою численних позначок оцінюється і стилістичне забарвлення лексики. Виділяються слова книжні, термінологічні, застарілі, діалектні, урочисті і т. д.

Крім великого одинадцятитомного тлумачного словника, існує також "Короткий тлумачний словник української мови" (За ред. Д. Г. Гринчишина, К., 1988).

Тлумачним можна вважати і широковідомий "Словарь української мови" Б. Грінченка. Цей словник водночас є двомовним перекладним, оскільки українські слова в ньому пояснюються російською мовою.

Існують різні типи аспектних словників, тобто словників, що розглядають лексику в якомусь одному аспекті, їх можна поділити на дві групи:

1) словники, що описують якийсь окремий розряд лексики (словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, іншомовних слів, діалектні, ономастичні, термінологічні, фразеологічні, словники мови письменників, скорочень);

2) словники, що під певним кутом зору розглядають усю лексику (орфографічні, орфоепічні, етимологічні, частотні, зворотні, морфемні).

У словниках синонімів подаються синонімічні ряди української мови. Реєстровим словом виступає домінанта ряду; члени ряду можуть мати спеціальні стилістичні позначки (див. Деркач П. М. Короткий словник синонімів української мови. К., 1960; Ващенко В. С. Синонімічний словник-мінімум української мови. Дніпропетровськ, 1972; Коломієць М. П., Регушееський Є. С. Словник фразеологічних синонімів, К., 1988).

У словнику антонімів Л. М. Полюги (К., 1978) міститься понад 2000 антонімічних пар, показано залежність встановлення антонімічних зв'язків від контексту.

"Словник паронімів української мови" Д. Г. Гринчишина і О. А. Сербенської включає більш як 1000 паронімів. У словнику розкрито значення співзвучних слів, вказано на відмінності в їх семантиці. Вживання паронімів проілюстровано прикладами з художніх, публіцистичних, наукових текстів.

Словники іншомовних слів дають тлумачення тим словам, які були запозичені українською з інших мов і досі усвідомлюються мовцями як чужі. Сюди належать і численні наукові терміни, утворені на базі латинської та грець­кої лексики. У словниках також вказується мова - джерело запозичення, дається короткий етимологічний аналіз (див. Словник іншомовних слів/ За ред. О. С. Мельничука, К., 1985).

У діалектних словниках зібрано специфічну лексику, характерну для якого-небудь діалекту чи групи говорів української мови (див. Лисенко П. С. Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся. К., 1961; Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. К., 1984; Ващенко В. С. Словник полтавських говорів. X., 1960. Вип. 1).

1988 року вийшов "Словник скорочень в українській мові" за редакцією Л. С. Паламарчука. У ньому розшифровуються найбільш уживані абревіатури, що нині використовуються в українській мові. При необхідності подаються також вимова й граматичний рід складноскороченого слова.

В ономастичних словниках зібрано власні назви: антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), гідроніми (назви річок) тощо (див.: Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. К., 1969; Словник гідронімів України. К., 1979; Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник. К., 1973).

Велике значення для української культури мають словники мови видатних письменників. Уже побачили світ "Словник мови Шевченка" у двох томах (К., 1964) та "Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" в трьох то­мах (1978-1979).

Багатство української фразеології зібрано у фразеологічних словниках. Такі словники можуть бути присвячені й окремим жанровим різновидам фразеологізмів: ідіомам, прислів'ям та приказкам, крилатим висловам (див. Номис М. Українські приказки, прислів'я і таке інше. К., 1864; Українські народні прислів'я та приказки. К., 1961; Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К., 19J5; Удовиченко Г. М. Словник українських ідіом. К., 1968; Його ж. Фразеологічний словник ук­раїнської мови: В 2 т. К., 1984).

Етимологічні словники пояснюють походження слова, простежують його розвиток від найдавніших часів, встановлюють його спорідненість зі словами інших мов. В Україні готується семитомний "Етимологічний словник української мови", три томи якого вийшли у світ (1-й - у 1982р., 2-й - у 1985, 3-й - у 1989 р.).

Історичні словники відображають лексику попередніх періодів розвитку національної мови. У 1977-1978 p.p. видано "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст."

Орфографічні словники подають правильне написання слів, тих їх граматичних форм, які можуть викликати сумніви в мовця, а також деяких лексикалізованих словосполучень (див. Орфографічний словник української мови. К., 1977; Головащук С. І. Словник-довідник з правопису та слововживання. К., 1989; Словник труднощів української мови/ За ред. С. Я. Єрмоленко. К., 1989).

Орфоепічні словники показують, як правильно вимовляти слово, де ставити наголос (див. Погрібний М. І. / Орфоепічний словник. К., 1984; Його ж. Словник наголосів української літературної мови. К., 1964; Українська літературна вимова і наголос/ За ред. М. А. Жовтобрюха. К., 1973).

Короткі відомості з історії української лексикографії Першою словниковою роботою на Україні був “Лексись сиръчь реченія, в кратьцъ собраны …” Лаврентія Зизалія Товстуновського, виданий у 1596 р. у Вільні, як додаток його граматики слов’янської мови. У 1627 р. в Києві вийшов друком “Лексікон словено-росській; имень Тьлкованіє …” Памви Беринди, що містив 6982 слова.

У XVIII ст. і першій половині XIX ст. були видані: невеликий словник української мови: “Собраніє малороссійских слов, содержащихся в Энеиде …” (И.П.Котляревского), “Краткий малороссійскій словарь” (1130 українських слів) О.Павловського, як додаток до першої української граматики, яка вийшла в 1818 р.

З 1893 по 1898 р. у Львові друкувався 4-томний “Словарь російсько-український” М.Уманця і А.Спілки.

Найбільшою подією в українській лексикографії кінця XIX - початку XX ст. стало видання 4-томного “Словаря української мови” Бориса Грінченка (1907-1909), який не втратив своєї цінності і понині.

XX ст. позначене чималими здобутками у галузі української лексикографії. Завдяки творчим зусиллям Інституту мовознавства, а нині й Інституту української мови АН України створено низку словників різного типу.

Уперше в Україні вийшов тлумачний “Словник української мови: в 11т.” (1970-1980).