Творчість письменників празької школи. Напам’ять: вірш на вибір. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Творчість письменників празької школи. Напам’ять: вірш на вибір.



 

Після поразки Визвольних Змагань 1917-1921 років і падіння Української Народної Республіки в країнах Західної Європи опинилася значна кількість українців-емігрантів, багато з яких захищали рідну землю зі зброєю в руках у складі військ УНР. Вони почали нове життя в західноєвропейських державах.

Особливо активно воно розгорнулося в Чехословаччині, чому спричинилися проукраїнські симпатії тодішнього президента Т.Масарика. У Празі було засновано Український Вільний Університет і Українську студію пластичного мистецтва, у Ржевицях (пізніше в Мондржанах) – українську гімназію, у Подєбрадах – Українську сільськогосподарську академію та Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова. Навколо цих закладів почала гуртуватись творча українська молодь, що пізніше увійшла в історію української літератури як “празька поетична школа”.

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945—-1947)».

Щодо тематики і взагалі художнього стилю, то поети “празької школи” розробили художню систему творчості, що була протиставлена сентиментальним традиціям української літератури, вони виступали проти малоросійства, вторинності вчорашнього раба, колоніальної покірності. Творчість їх пройнята духом боротьби, затятості, пристрасної релігійності, мужньої любові до своєї нації, до її минулого, до всього великого і шляхетного, передусім – до героїчного чину. Патріотизм та волелюбність в їх творах – не декларативні, а такі, що випливають з діяльного відношення до народу та доби, вони нерозривно пов’язані з прагненням державності.

Спільні мотиви, характерні для всієї “празької школи”, вперше проявилися у творчості Ю.Дарагана (1894-1926) у його збірці “Сагайдак”. Це передусім історіософія (осмислення історичного досвіду України), звернення до історичних періодів та постатей, що втілюють етапи національного розвитку (особливо звертаючи увагу на Княжу добу та Козаччину як державні епохи буття українського народу), філософія боротьби та оптимізму, язичництво, прагнення до шляхетності та до дії.

Художній напрям “пражан” дослідники детермінують як неоромантизм із включеннями елементів неокласицизму та необароко (по-різному у кожного з поетів). Як зазначає Ю.Бойко, “неоромантизм для недержавних народів був формою національного самопізнання і життєвого оптимізму, виразом могутнього прагнення до самоствердження себе як нації”. В умовах тогочасної України та її літератури неоромантизм був виявом самозахисту, самозбереження українського національного організму.

Особливу увагу дослідники звертають на творення міфу України у поезіях “пражан”. Саме національний міф є їх системотворчим фактором. Міфотворчість, що виражалася у вище призначення України, зверненні до найяскравіших, державних етапів історії, виконувала терапевтичну функцію та пробуджувала історичну пам’ять. Крім цих форм міфотворчості, поети використовували специфічне язичницьке світобачення, створюючи таким чином власний міфічний Всесвіт з Україною в центрі.

Творчість поетів “празької школи” була тісно пов’язаною із західноукраїнською поезією. Проте у ній наявні і виразно емігрантські риси (міф України, створений волею і уявою митця, опозиційні образи чужини і Вітчизни, перевантаження світогляду історичною трагедією народу).

Поети празької школи доповнювали й піднесли на високий щабель розвитку українську літературу міжвоєнних десятиліть. Адже вони зверталися до тем, ідей та образів, котрі в радянській Україні були заборонені. Тематичні обрії їх творів широкі, охоплюючи в своє художнє поле античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються із болючими проблемами ХХ ст. Біблійні сюжети відтінюються образами сучасників, борців за волю України. Їхня творчість окрилювала полум’яна любов до поневоленої Вітчизни, підсилювалась ренесансом української культури 20-х рр., що засвідчувало велику визвольну енергію української нації. Внаслідок цього національна проблематика й герої української історії (заборонені радянською владою в батьківщині, згадаймо, наприклад, переслідування В.Сосюри за поеми «Махно», «Мазепа»), гуманістичний пафос й вольове напруження їхніх творів по-своєму оригінально зображали тогочасну добу й служили ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.

Дослідники звертають увагу і на стилістичні особливості творчості “пражан”. Є.Маланюк, пишучи про твори Ю.Липи, зазначив, що “їм характерна благородна ясність виразу, аскетична доцільність слова та динамічна ощадливість речення”. Ці слова певною мірою є характеристикою стилю всіх представників “празької школи”. Їх стиль є високим, “залізним” (це не часте явище в українській літературі). Він цілком відповідає тематиці поезії та духові, яким вона пройнята. Цьому сприяють такі його елементи, як вживання давньоруської лексики та почасти граматики (особливо це притаманне О.Стефановичу), мінімальне вживання прикметників і максимальне – іменників, підбір слів з перевагою приголосних над голосними. Останнє заслуговує на особливу увагу, адже “пражани” таким чином свідомо відмовлялися від милозвучності української мови, що значною мірою залежить від переваги кількості голосних над приголосними, на користь чіткого, вольового звучання тексту (подібно до німецької мови). Американський дослідник Б.Рубчак бачить інтегруючий фактор “празької школи” саме в цих формальних ознаках стилю.

Поезія «Празької школи» мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні — отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідовники національної традиції — традиції українського героїчного епосу, козацького фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, мілітарних пісень Українських Січових Стрільців, а й як останні поети-воїни — прадавня, особлива каста людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а поезія — митями справжності на полі честі. Також поети-пражани заклали особливий тип художньої мови в XX столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань української літератури XX століття, пражани залишилися самобутніми й органічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, котрі були їм властиві, лише поповнили невичерпальні можливості українського художнього слова.

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-23; просмотров: 176; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.88.185.100 (0.006 с.)