Твори І. Нечуя-Левицького з життя селянства.

 

"Він був українцем і українським, виключно українським письменником навіть тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці", - писав Іван Франко про Івана Семеновича Нечуя-Левицького, який разом з Панасом Мирним та Олександром Кониським започаткував новий етап у розвитку української прози. За своє життя І. Нечуй-Левицький (1838-1918) написав більше 50 літературних творів, у яких змалював життя майже усіх верств тогочасного українського суспільства. Проза письменника різноманітна тематично і жанрово. Зі сторінок його романів, повістей та оповідань постають картини життя селян-кріпаків, заробітчан, трагічні долі жінок-солдаток, гнівні постаті народних месників, оживає героїчне минуле України. Правдивість і широта зображення народного життя, побуту і національного характеру українців, глибока віра у творчі сили народу - такі основні риси творчості письменника. Він - майстер пейзажів та інтер'єрів. Його твори відзначаються багатством мови, поетичністю викладу.

Перше оповідання Нечуя-Левицького "Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть" (1868) розповідає про бідаку, який в житті брався за все, але не міг "на ноги сп'ястись", бо лихварі неправдою руйнували його наміри.

У повісті "Дві московки" (1868) автор показав трагедію дівчат Ганни і Марини, які зазнали великого лиха, пов'язавши свою долю з солдатами. Теми тяжкої долі жінки-селянки, горя матері-вдови, насильного розлучення закоханих роблять твір близьким до фольклору.

У повісті "Микола Джеря" (1878) письменник змальовує образ народного бунтаря, який не хоче миритися з підневільним життям у закріпаченому селі, поневіряннями на сахарні й під час наймитування на рибних промислах у Наддністров'ї.

"Кайдашева сім'я" (1879) - це зразок реалістичної соціально-побутової повісті, в якій на прикладі однієї родини показано життя українського пореформеного селянства з усіма складностями і суперечностями. Новаторство цього твору якраз і полягало в тому, що автор змальовував будні життя, а не традиційно захоплювався святковою стороною селянського побуту. Жанровою особливістю цієї повісті є й те, що автор практично не виходить за межі нерозгалуженого сюжету, який складають епізоди постійних сварок у сім'ї Кайдашів та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються суперечками про права на власність. Зав'язка цього конфлікту настає після одруження старшого сина Кайдаша Карпа з Мотрею. Поява молодої сім'ї викликала між батьками і дітьми боротьбу за "моє" і "твоє", розворушила егоїстичні інстинкти і пристрасті цілої родини. Найнапруженіші моменти сімейного побуту письменник відтворює в гострих, вихоплених з самого життя діалогах. За їх допомогою автор розкриває психологію героїв, надає сюжету динамізму і напруженості. Завдяки майстерності письменника у творенні діалогів повість у багатьох місцях нагадує драматичний твір. Особливо яскравими є комічні сценки, які нагадують народні анекдоти, наприклад, витівки п'яного Кайдаша, пригоди з Кайдашихою під час поїздки на оглядини в Біївці, побиття горшків Марусею і Мотрею, які, змагаючись за першість у хатніх справах, сидять у неметеній хаті. Сюжет твору побудовано таким чином, що гумор у комічних сценах поступово переростає у гостру сатиру. Досить згадати сцену з 8 розділу, коли через копійчаний глечик Марусі викололи око. Цей епізод і є кульмінацією твору. У подальших сценах сатиричний ефект досягається завдяки порівнянню дріб'язкових сварок з великими "битвами", які описуються так, як у народних думах: "Не сиза хмара над дібровою ставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха..."

Розв'язка повісті несподівана. Груша, за яку довго воювали Кайдаші, всохла, і сім'ї помирилися.

Омелько Кайдаш, глава родини, швидше за інших іде з життя. Замолоду він був добрим майстром-стельмахом, але нічого не зазнав на цьому світі, крім важкої праці. Богомільний Омелько, не даючи собі ради у сварливій сім'ї, єдину втіху знаходить у чарці, що приводить чоловіка до алкогольних галюцинацій, а пізніше й до наглої смерті.

Один із найдовершеніших образів повісті - Маруся Кайдашиха. У характері жінки лицемірство, улесливість, манірність поєднуються з грубістю, лайливістю. В молодості "вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства". Тому, коли Маруся спілкується на заручинах з Довбишами, то неначе "полилася патока з [її] уст". Але ця маска швидко сповзає з її лиця, коли син Лаврін сватається до бідних Балашів. Спочатку Кайдашиха навіть не хоче заходити в хату, кажучи синові: "Тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни".

Здається, на дні душі Кайдашихи ще жевріють і жіноча ніжність, і доброта, і любов до краси, вона вольова й енергійна жінка, але всі її кращі риси губляться в нескінченних сварках за яйця, горшки, кабанця, грушу тощо.

У порівняльному плані подаються в творі образи синів та невісток Кайдашів. Якщо Карпо - грубуватий і черствий парубок, то Лаврін - ніжна, мрійлива натура. Одружившись, Карпо ще відвертіше виказує свій норов. Він обзиває батька, кидається на нього з кулаками, женеться за матір'ю з дрючком у руках, аж поки бідолашна не вскочила у ставок. Не справдилися сподівання читача й на те, що Лаврін у сімейному житті збереже свою красу і привабливість, стане світлим променем у кайдашівському "пеклі". Одружившись, він перестає слухатися батька, а відчувши себе самостійним хазяїном, не хоче, як і мати чи брат, нічим поступитися.

Дуже несхожими є й Мотря - горда і незалежна, "куслива, як мухи в Спасівку", і Мелашка - ніжна, скромна, сором'язлива. Та сімейні негаразди порівняли обох невісток, перетворили їх на однаково сварливих молодиць, перейнятих дріб'язковими проблемами.

У повісті життя, за висловом Євгена Гуцала, - це справжня "арена людських пристрастей", збагачена яскравими народними звичаями, соковитою українською мовою. Штучним, вимученим фразам, типовим для тогочасної літератури, автор протиставив мову "сільської баби", котра "так чесне язиком, як кресалом, аж посипляться іскри поезії". Повість займає визначне місце в реалістичній прозі XIX ст.

Український національний ідеал Іван Нечуй-Левицький прагне сформувати в історичних романах "Гетьман Іван Виговський" (1895) та "Князь Єремія Вишневенький» (1897). Перший із них за своїм жанром нагадує хроніку життя історичної особи. У центрі твору - образ генерального писаря Війська Запорозького, а згодом гетьмана України І. Виговського. Нечуй-Левицький показав свого героя в різних життєвих ситуаціях: серед духовенства і генеральної старшини, наодинці з коханою, в колі сім'ї, на козацьких радах і під час дипломатичних розмов. Задуми гетьмана забезпечити Україні незалежність, піднести ЇЇ до рівня європейських держав розкриваються у творі через яскраві монологи-роздуми.

У романі "Князь Єремія Вишневецький" автор, навпаки, відтворює образ національного лиходія, горе-українця, який, покатоличившись, не тільки став зрадником рідного народу, а й його катом. Князю Єремії протистоїть прославлений народний ватажок, сподвижник гетьмана Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. Своєю хоробрістю і завзяттям Єремія не поступається ватажку козаків Максиму, однак той перемагає завдяки вірі у сили власного народу, у справедливість боротьби за його визволення з-під шляхетської неволі.

Проза Нечуя-Левицького - яскраве свідчення активного втручання українського письменства в суспільне життя, його ідейно-художнього вирівнювання з літературами інших європейських народів.

 

 

Творчість Патріка Зюскінда.

 

Німецький письменник Патрік Зюскінд народився 1949 року у сім’ї письменника у місті Амбах. Він отримав музичну освіту, вивчав історію у Мюнхенському університеті та в Ексі (Прованс). Перед тим як присвятити себе літературній діяльності, Зюскінд змінив ряд професій. Він був журналістом, тапером у танцювальному барі, тренером по настольному тенісу, працював у фірмі “Сіменс”, редагував реферативний журнал.

Популярність Зюскінд здобув моноп’єсою “Контрабас” (1980), яку поставили в кількох німецькомовних театрах. 1985 року в Цюріху вийшов роман “Запахи. Історія одного вбивці”. Книга відразу стала бестселлером і була перекладена багатьма мовами. Зюскінду належать також оповідання (“Історія пана Зоммера”, “Голубка”) і телевізійні сценарії (довгий час він працював на західнонімецькому телебаченні).

Назва роману Зюскінда “Запахи. Історія одного вбивці” прикметна. Адже в основі твору лежить метафора запаху як універсального всеохоплюючого зв’язку між людьми.

Головний герой роману “Запахи” — Жан-Батіст Гренуй, найгеніальніший парфюмер усіх часів та народів живе у Франції ХVІІІ століття. Автор із самого початку розповіді ставить свого героя в один ряд із іншими “геніальними потворами” — маркізом де Садом, Сен-Жюстом, Фуше і Бонапартом. Проте, на відміну від них, ім’я Гренуя тепер забуто, але лише тому, що “його геній був обмежений сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів”.

Гренуй “був монстр від самого початку”. Йому довелося народитися у місці, де панував найнестерпніший сморід — на паризькому Кладовищі невинних. Його матір була засуджена до смертної кари за багаторазове дітоубивство. У нього змінилося кілька годувальниць. “Це дитя від диявола!”, — говорить одна з них священику Тер’є, — “...воно зовсім не пахне”. Малого Гренуя здають у притулок мадам Гайяр, де він вижив “через свою впертість і злість”. Автор порівнює його з лінивим, впертим, бридким кліщем — самотнім, зосередженим на собі, маленьким і непомітним. Діти уникали його, “гидували ним, як гладким павуком”. Лише у три роки Гренуй став на ноги, у чотири промовив перше слово. Він пізнавав світ за допомогою запахів, предмети й явища “нагромаджував у собі як нюхові поняття”, вивчав і відчував все своїм геніальним нюхом.

Багато років Гренуй “полював” за різними запахами, “колекціонуючи їх у собі”. Одного разу Гренуй зіткнувся із ароматом дівчини, що був “справжньою красою”. “Сотні тисяч запахів, порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не вартими. Цей один запах являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів”. Гренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. І він скоює вбивство дівчини, аби увібрати її запах і запам’ятати його назавжди. Греную було зовсім байдуже, що в основі цієї “краси” лежав злочин — головне, що він зміг знайти свій “абсолют”.

Згодом Гренуй зі своїми феноменальними здібностями стає учнем знаменитого паризького парфюмера Джузеппе Бальдіні. Він вивчає парфюмерну науку і створює десятки нових запахів, котрі метр Бальдіні видає за свої. Він стає фахівцем у мистецтві дистилювання, просиджуває цілі місяці за перегінним апаратом, намагаючись здобути “радикально нові аромати, яких у концентрованому вигляді не бувало ще ніде на землі”. Але Гренуй зазнає поразки, і усвідомивши це, мало не помирає. Він залишає Бальдіні, дім якого після того, як геніальний учень залишає його, завалився в Сену (на цьому закінчується перша частина роману).

Гренуй вирушив на південь, він уникав людей та їх запахів, стає самітником. Сім років він існує у своїй “внутрішній імперії”, куди він “закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав”. Гренуй став тим, ким і хотів бути — “Месником і Творцем світів”. Він живе у світі фантазій, засіваючи свій всесвіт найрізноманітнішими ароматами і знищуючи минуле. Однак відлюдник Гренуй переживає внутрішню катастрофу. Він не може відчути свого власного запаху. Саме страх власного запаху і виганяє його із добровільного затворництва.

За ці роки Гренуй постарів, здичавів і був схожим чи то на “помісь людини й ведмедя”, чи то на “дикуна-індіанця”. Він зустрічається з маркізом-філософом Тайяд-Еспінассом, котрий мріяв вивести абсолют — флюїд смерті. Той випробовує свою “флюїдальну теорію” на Гренуї, але сам маркіз канув у порожнечу, від нього не залишилось “жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки”.

Третя частина роману присвячена життю Гренуя у Грасі, де він зіткнувся із ароматом 15-річної дівчини, як і колись у Парижі. Але тепер він хоче привласнити аромат дівчини “по-справжньому: зняти його із неї, мов шкіру, й перетворити у свій власний аромат”. За два роки він навчився це робити. І ось у Грасі одне за одним відбуваються таємничі вбивства. Двадцять п’ять міських красунь стали жертвами Гренуя, котрий прагнув витягти з їх тіл необхідні компоненти есенцій. Нарешті вбивцю впіймали, підсудний зізнався у скоєних злочинах. Було призначено страту, до якої громадяни готувалися як до великого свята.

Але сталося диво. Кілька краплинок магічних парфумів примусили десятитисячний натовп не тільки виправдати ненависного вбивцю, але й схилитися перед ним. Аромат дав Греную владу над світом і “планована страта найогиднішого злочинця свого часу перетворилася на найбільшу вакханалію, яку бачив світ...” А Великий Гренуй стояв і посміхався, переживаючи найбільший тріумф у своєму житті.

Проте тріумф видався йому жахливим. Він усвідомив, що “ніколи не знаходив задоволення у любові, а завжди тільки у ненависті, тільки ненавидячи і викликаючи ненависть”. І хоча Гренуй і був замаскований найкращими в світі парфумами, та “під цією маскою не мав обличчя, а лише абсолютний брак запаху”. Маленька скляна пляшечка з парфумами давала не лише владу над людьми, але й відчуття абсолютної безглуздості його життя.

Остання, четверта частина роману присвячена смерті героя. “Він хотів повернутися до Парижа й померти”. Гренуй тримав у руці пляшечку з парфумами — владу над світом. “Владу, що була сильнішою, ніж влада грошей, терору, чи смерті: змога викликати в людей любов. Тільки одного не могла дати ця влада — людського запаху. Хай навіть перед цілим світом він, завдяки своїм парфумам, явиться Богом, — якщо ж не має власного запаху, то й сам ніколи не довідається, хто він є насправді, а відтак йому на все наплювати — на світ, на себе, на парфуми”.

Гренуй дістався до місця свого народження — до Кладовища невинних. Він опинився вночі біля вогнища, довкола якого сиділа “усіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці”. Вони накинулися на Гренуя, “позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напали на нього, мов гієни”... Після такого канібалізму розбійники “надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові”.

В образі Гренуя можна вбачати парадигму митця ХХ століття — захопленого своїм талантом і бажанням володарювати над світом.

“Запахи” — це й роман-попередження. З одного боку, він примушує переглянути формулу “геній і злодійство — дві несумісні речі”, попереджує про злочини, що приховуються у розриві з природою, у прагненні людства привласнити і поглинути її красу, в ненаситному марнославстві володіння, притаманній нашій цивілізації. Також Зюскінд торкається проблеми тоталітаризму. Гренуй, який убиває необхідних для його парфюмерної справи красунь стає, за словами критиків, “попередником тих, хто убивав людей заради користі справи й заради науки, а також використовував тіла вбитих, у тому числі у парфюмерній індустрії”.

 

 

4. Позакласна робота з літератури. Літературний гурток.

Методи і прийоми вивчення орфоепії.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13