Система образів «Слова о полку Ігоревім».

Оригінальна література Київської Русі була представлена не лише церковною літературою і літописною літературою, але й поетичною, тобто власне художньою літературою. Найвидатнішою оригінальною пам’яткою давнини є твір під назвою " Слово о полку Ігоревім ". Вперше "Слово" було надруковане у 1800 році в Москві шанувальником і збирачем пам’яток давнини графом Олексієм Мусіним-Пушкіним і ученими архівістами Малиновським та Бантиш-Каменським.

Рукопис цього твору придбав незадовго до цього, на початку 90-х років 18 ст. той же Мусін-Пушкін у Ярославлі. На титульному аркуші рукопису стояв такий заголовок: "Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода –Сиверского Игоря Святославовича, писанная старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложением на употребляемое ныне наречие".

У 1812 році під час пожеж, спричинених вступом до Москви французів, серед інших рукописів Мусіна-Пушкіна, що зберегалися у його московській бібліотеці, загинув і рукопис "Слова". Таким чином був втрачений єдиний старовинний список цієї дорогоцінної пам’ятки. На сьогоднішній день текст Слова" представлений лише першодруком Мусіна-Пушкіна, з 1200 примірників якого більшість згоріла тоді ж, коли і рукопис "Слова". Крім того збереглася копія рукопису, яка була зроблена за чотири роки до його публікації спеціално для імператриці Катерини ІІ.

"Слово о полку Ігоревім" було написане у 12 ст. невідомим автором, швидше за все, як гадають, одним із воїнів дружини князя Ігоря, можливо навіть з числа тих, які разом з князем брали участь у його поході. Темою для "Слова" став невдалий похід на степових кочовиків-половців, здійснений навесні 1185 року, який очолив новгород-сіверський князь Ігор.

Історична основа твору така. З 1061 р. на ослаблену князівськими чварами руську землю почали робити регулярні набіги її південні сусіди кочівники-половці. Вони були непогано озброєні, швидко пересувались і, головне, були скоординовані у своїх діях, на відміну від руських князів, які мали сил набагато більше, але не могли дати гідну відсіч половцям насамперед через внутрішні чвари. Русичі вимагали від князів, щоб вони припинили свої чвари і об’єдналися для відсічі смертельним ворогам. В 1097 році кияни говорили Володимиру Мономаху: "Не погубіте Руської землі. Бо коли почнете війну між собою, погані стануть радіти: візьмуть землю нашу, що її надбали батькі ваші й діди трудом великим і хоробрістю". І в 1103-1116 роках Мономах, організувавши 4 походи, відігнав половців аж за Дон і на Кавказ. Згодом справу Мономаха з успіхом продовжував його син Мстислав. Але з 70-х років 12 ст., коли руські князі, заплутавшись в чварах. Нерідко самі наводили степовиків на рідну землю, половецькі наїзди стали майже безперервними. Водночас, поряд із занепадом Київської землі, зміцніли окремі руські князівства, які могли б взяти участь у боротьбі з половцями, якби подолали свою політичну відокремленість і відмовилися від міжусобиць. Автор "Слова", звертаючись після поразки Ігоря з закликом до владимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо постояти за Руську землю, так показує його воїнську силу: "Ти ж бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти". Ще більш образно змальовується могутність галицького князя Ярослава Осмомисла: "Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями".

Щоб якось запорадити зростаючій половецькій загрозі, у 1183 році князі об’єдналися навколо Святослава київського і завдали половцям тяжкої поразки. У полон потрапив хан Кобяк, сотні його князів і тисячі воїнів. У 1184 році, очолені тим же Святославом русичі розгромили військо половецького хана Кончака. В цьому переможному поході не зміг взяти участь Ігор Святославович, князь новгород-сіверський. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, він у 1185 році вирішив виступити проти половців, але тільки з невелико групою князів-родичів. Цей похід і став приводом для створення "Слова о полку Ігоревім". Князь Ігор Святославович був добре відомий на Русі як непримиренний ворог половців. Він три рази перемагав їх. Перший раз – у 1174 році, два інших – у 1183 році. Але на цей раз його спіткала невдача.

Про похід Ігоря розповідають і староруські літописи. Детальніше – в Іпатієвському списку "Повісті врем’яних літ", побіжно – в Лаврентієвському. З них відомо, що Ігор виступив із Новгоро-Сіверського у вівторок 23 квітня 1185 року разом із своїм сином Володимиром, князем путивльським і племінником Святославом Ольговичем, князем рильським. Чернігівський князь Ярослав Всеволодович дав їм у підмогу загін ковуїв, тобто осілих половців, що служили в князівській дружині. Військо йшло повільно через те, що коні були важкі, вгодовані на зиму. До того ж, у складі полків ьуло чимало пішої, так званої "чорної" раті. Першого травня, коли військо досягло верхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося недобрим знаком, і серед полків знялася тривога. Але Ігор зумів заспокоїти воїнів і похід продовжився. Біля річки Оскол полки два дні чекали Всеволода, Ігорева брата, князя курського і трубачевського, що йшов іншим шляхом, об’єдналися з ним і рушили далі, маючи намір захопити половців зненацька. Але це їм не вдалося. Десятого травня, у п’ятницю опівдні, з-за річки Сюурлія з’явилася половецька кіннота. На неї вже чекали руські війська, які вишикувалися у шість полків, виставивши попереду добірних лучників. Проте половці не вступили у бій, і несподівано повернули назад. Руська кіннота погналася за ними, багатьох перебила і захопила багато половецького майна та полонених. Здобувши першу перемогу, руські князі вирішили заночувати прямо посеред степу. На світанку наступного дня вони побачили, що їх табір густо оточений половецькими військами. Руські князі вирішили пробиватися назад до Дінця. Бій точився цілий день і ніч. У неділю вранці, не витримавши натиску половців, з поля бою почали тікати ковуї. Ігор, поранений в руку, поскакав за ними, аби повернути їх назад, але усього на відстані польоту стріли від своїх полків був захоплений у полон. Незабаром половці довершили розгром руського війська. Розгром був повний. Врятувалося лише 15 русичів та кілька ковуїв. Разом з князем Ігорем до половецького полону потрапили ще три князі. Тим часом київський князь Святослав знову надумав піти на половців і збирав сили. З великою скорботою він сприйняв звістку про нерозважливий похід Ігоря, який значно ослабив сили руських князів, а крім того додав впевненості у своїх силах половцям і великого сорому та приниження Руській землі, оскільки ніколи ще до того відразу стільки руських князів не потрапляло у полон до половців.

Ігор був полоненим хана Кончака. Жилося йому у половецькому стані досить вільно, оскільки ворог=хан доводився йому родичем: Володимир, син Ігоря, ще до походу був заручений з Кончаковою донькою. Хрещений половець Лавор намовляв князя утікати з полону, ат Ігор не погоджувався на такий безчесний для нього вчинок. Але через деякий час він дізнався, що половці, озлоблені невдачами у набігах на руські землі, мають намір перебити усіх полонених. І тоді Ігор зважився на втечу. Супроводжуваний половцем Лавором князь втік. Їм вдалося втекти від переслідування і через 11 днів вони дібралися до Новгорода-Сіверського. Через два роки з полону повернувся і Ігоревий син Володимир, який за цей час одружився з Кончаковою донькою. Пізніше, після смерті чернігівського князя, Ігор став чернігівським князем. Його син Володимир пізніше був князем в м. Галичі.

"Слово о полку Ігоревім" не розповідає усі подробиці походу і поразки Ігоря так докладно, як це зробили літописці. Невдалий похід новгород-сіверського князя – це для автора тільки привід, щоб висловити свої гіркі роздуми та вболівання за долю рідної землі, щою засудити князівські усобиці та чвари, які заважали патріотичній справі захисту Русі від небезпечного ворога. Цій патріотичній думці підпорядкована вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція. Композицію "Слова" відкриває своєрідний вступ-заспів. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. В другій – про сон Святослава та його золоте слово. В третій змальовується плач Ярославни та порятунок Ігоря з половецького полону. Завершується твір кінцівкою – похвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить у собі багато різних закликів, роздумів, спогадів, окликів.

У вступі автор розмірковує: як йому повести свою розповідь про похід Ігоря – так як це робив його славетний попередник Боян чи за бувальщинами свого часу. Боян – це славетний співець минулого, який неодноразово згадується в "Слові". Він був настільки талановитим митцем слова, відзначався такою силою і багатством поетичної уяви, що його називали солов’єм і вважали нащадком самого бога Велеса – покровителя поетів. Але, на відміну від Бояна, який тільки прославляв і вихваляв князів, автор "Слова" вирішує творити за бувальщинами свого часу, тобто у відповідності до життєвої правди.

А в тих умовах, коли руське військо зазнало поразки, треба було не стільки вихваляти князів, скільки докоряти їм за чвари, закликати їх до єдності, пробуджувати суспільну свідомість на справу оборони рідної землі. Проте поетична манера Бояна усе ж була близькою авторові "Слова", тому його можна назвати й учнем-нащадком Бояна.

Зміст першої частини "Слова" – розповідь про невдалий похід Ігоря. Починаючи розповідь про сам похід, автор підкреслює головне – хоробрість та відвагу руського війська.

Про своїх воїнів Всеволод говорить, що вони змалку виховані для ратного життя. І сам Всеволод змальований як билинний богатир. У розпалі бою він забуває про все – і своє життя, і почасті, і золотий княжий стіл у Чернігові, свою милу дружину. Всеволод – це уособлення бойової відваги і сили. У "Слові" йому немає рівних серед мужніх.

Хоробрим зображено і ватажка походу – Ігоря. Його мужність і рішучість виявляється в тому, що він веде на ворога полки, незважаючи на лихі і страшні віщування – затемнення сонця, грозову ніч, виття вовків і зловісне кружляння орлів, які супровожують військо, чекаючи його загибелі.

Взагалі, мужність, героїзм, слава і честь стоять у "Слові" дуже високо. Це один з провідних моральних мотивів твору. Ігор і його спільники пішли на половців самі, бо захотіли знайти собі слави. Безчестя для князя – гірше смерті. Слава перемог руських воїнів – це слава всієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але й зневагу.

Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить дуже коротко, лише повідомляючи, що захопили руські воїни – гарних половецьких дівчат, золото, оксамити. Щоправда на цю здобич русичі не дуже зважають: дорогоцінними речами вони вистилають собі шлях через трясину. І сам Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові емблеми ворога як символ своєї перемоги і слави. Наближення вирішальної битви змальовано могутніми і тривожними образами стихій природи. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорні хмари, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьох князів, а в хмарах спалахують сині блискавиці. Тяжку поразку руських полків автор зображає засобами народної поетики як бенкет. Де н стало вже кривавого вина, де хоробрі русичі і сватів напоїли і самі полягли за рідну землю. Далі описється горе, яке прийшло на руську землю. Плачуть дружини загиблих руських воїнів, стогне від скорботи Київ і Чернігів. Ігорю і Всеволоду протиставляється київський князь Святослав, який зображений далекоглядним і мудрим державним діячем. Саме він незадовго до невдалого похода ігоря показав зразок того, яку силу представляє з себе єднання руських князів.

Друга частина "Слова" розпочинається тим, що на боярський раді Святослав розповідає про свій невиразний і тривожний сон. Князеві снилось, що в ніч одягали на нього чорне покривало, що черпали йому синє вино, змішане з отрутою, що кочовики сипали на нього з порожніх сагайдаків дорогоцінності і пестили його, що всюніч з вечора каркали круки. Бояри розтлумачують, що сон цей – від туги, яка полонила княжий розум, бо в половецьких степах розбито русичів, а молодих князів-соколів закуто в кайдани. І Святослав промовляє своє, змішане із сльозами "золоте слово". Він з болем і сумом дорікає Ігореві і Всеволоду за їхній нерозважливий вчинок, тужить за ними.

І тут же тяжкий докір він кидає іншим князям, і своєму братові Ярославу чернігівському, могутньому, але нерішучому – що вони не хочуть допомагати йому у боротьбі з чужинцями-ворогами. А далі вже сам автор, підхоплюючи "золоте слово" Святслава, звретається з палкими закликами до руських князів відплатити за поразку Ігоря. У "Слові" проходить ціла галерея князів – Всеволод Юрійович – володимиро-суздальський князь, рязанські князі Глібовичі, князь Рюрик Ростиславович і його брат Давид Смоленський, Ярослав Осмомисл галицький, Роман, князь галцький і волинський, його спільник Мстислав та інші. Кожен з них має багато воїнів і зброї. Як вже згадувалось, сила Всеволода була така, що він, образно кажучи, міг Волгу веслами розкпропити, а Дон шоломами вилляти. Ярослав Осмомисл, тесть Ігоря, батько Ярославни, був сильніший від угорського короля. Але всі ці князі досить байдужі до всезагального лиха, їх мало турбує доля усієї Русі.

У звертаннях до князів найяскравіше виступає провідна публіцистична ідея "Слова", його суспільне значення – а саме – заклик до єднання для спільної оборони Руської землі. Автор б’є тривогу перед постійною загрозою підступних і жорстоких половців.

Третя частина "Слова" розпочинається знаменитим "Плачем Ярославни", який багато в чому нагадує і наслідує народні голосіння. Ніби продовжуючи заклики автора, який вимагав від князів, щоб вони стали за Ігоря, за Руську землю, Ярославна з такою ж мольбою-замовлянням звертається до могутніх стихій і сил природи – до вітру, Дніпра-славутича, до самого Сонця. В тяжкому особистому горі вона оплакує долю не лише свого чоловіка. Вона благає допомогти і його хоробрим воїнам. Так ліричний пафос образу Ярославни переростає в пафос громадянський, патріотичний. Природа немовби чує голос Ярославни і відкликається на її пристрасний заклик. Тому Ігореві, який вирвася із полону, допомагає і море, і смерчі, і ріка Донець, і очерети, і різноманітні птахи.

В кінці твору автор оспівує радість, яка приходить на Руську землю після повернення з полону Ігоря: сонце світиться в небесах, дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси через море до Києва. Далі автор прославляє Ігоря та Всеволода а також сина Ігоря – Володимира і бажає здоров’я князям і дружині, що стають за християн на погані полки.

 

 

Творчість Максима Горького

 

Олексій Максимович Пєшков, який обрав собі літературний псевдонім Максим Горький(1868-1936), є однією з найсуперечливіших постатей у російській літературі першої половини ХХ ст. Талановитий письменник, гідний продовжувач кращих традицій російської літератури ХІХ ст., мислитель-мораліст, який завжди і скрізь поставав на захист Людини, виявився жертвою власних романтичних ілюзій, співцем і гвинтиком страшної машини ідеологічного терору, яка, зрештою, знищила і його самого.

Основна тема ранньої творчості Горького — це пошук Людини (“У наші дні, — писав він, — дуже багато людей, але немає Людини”), моральних засад, які визначатимуть вартий наслідування ідеал людської особистості.

У своїх ранніх оповіданнях письменник поєднує елементи реалізму (соціальна критика дійсності, прагнення до типізації) з прийомами романтичної поетики: екзотичні образи (босяки, цигани, контрабандисти, міфологічні й алегоричні постаті) та пейзажі, незвичайні і навіть екстремальні ситуації, що надають творам фабульної гостроти; чітка символіка, споріднена з міфологічними образами та сюжетами, орієнтація на фольклорні жанри (легенда, казка, пісня).

У площині проблематики художнє новаторство Горького найвиразніше проявилося у розробці нового типу героя — з активною, життєстверджувальною позицією, із “сонцем в крові”; людини силь­ної, гордої і красивої, здатної “зміцнити волю людини до життя, збудити в ній бунт проти дійсності…”. Ця своєрідна “боротьба за людину”, за її моральне самоствердження складає основний конфлікт. Вона присутня практично в усіх ранніх творах письменника.

Творчий шлях М. Горького прийнято виводити із оповідання “Макар Чудра” (1892). Воно відкриває у прозі письменника цикл творів, художню основу яких визначає поетика романтизму, а зміст спрямований на розкриття рис і моральних засад, що визначають характер справжньої людини. Крім “Макара Чудри”, до цього циклу входять оповідання та вірші у прозі, зокрема “Стара Ізергіль”, “Пісня про Сокола”, “Пісня про Буревісника” та ін.

У композиційному плані “Макар Чудра” — оповідання в оповіданні. Вмонтовану в оповідь бувальщину про романтичне кохання розповідає старий циган Макар Чудра. Героями його оповіді є красуня Рада, донька солдата Данили, який пристав до циганського табору, і молодий циган Лойко Зобар. І Рада, і Лойко понад усе цінують почуття власної незалежності, вони горді і вільні, зі “сонцем у крові”. Вони кохають одне одного, але коли Рада ставить Лойко умову поступитися його поняттями про чоловічу гідність і честь, визнати зверхність її волі, Лойко воліє радше прийняти смерть. Він вбиває Раду і сам гине від руки її батька. Таким же гордим і незалежним постає у творі й оповідач Макар Чудра, який рішуче повстає проти будь-яких посягань на свободу людини.

Оповідання “Стара Ізергіль” (1894) продовжує цикл романтичних творів раннього Горького. Головна героїня оповідання — стара молдаванка Ізергіль, яка розповідає історію свого нелегкого життя, увиразнюючи її двома легендами, які в алегоричній формі розкривають полеміку письменника з філософією Ф. Ніцше. Головний герой першої легенди, що втілює образ ніцшеанської “Надлюдини” — Ларра, син жінки і орла. Він вбиває дівчину, яка відмовила йому у коханні, через що люди проганяють його, вважаючи, що вічна самотність буде для нього найжахливішим з можливих покарань. Герой другої легенди — Данко. У критичний для свого народу момент він вириває з грудей власне серце, яким освітлює дорогу посеред темного лісу. Це допомогло знайти вихід із лісової гущавини, але люди швидко забули про подвиг Данко, який урятував їх від загибелі ціною власного життя.

Життєва філософія Ізергіль стоїть немовби посередині цих двох світоглядних позицій. Тому й композиційно її автобіографія розміщена між двома легендами. Основним змістом її життя було кохання — спочатку до рибалки, потім — до розбійника-гуцула, до турка — господаря гарему і його сина, ченця-поляка.

Приблизно з середини 90-х років ХІХ ст. Горький розпочав писати цикл оповідань про так званих “босяків” (злодіїв, п’яниць, жебраків, повій тощо), письменник вважав, що вони — соціально обездолені, але не пригнічені духом, морально багаті люди, вихідці із суспільних низів, які увібрали в себе кращі риси народу, його психологію та світогляд. До циклу “босяцьких” оповідань увійшли такі твори: “Ємельян Пілай”, “Дід Артем і Льоня”, “Жебрачка”, “Якось восени”, “Коновалов”, “Колишні люди” та інші.

У творчості Горького першої третини ХХ ст. виділяють два періоди. Перший, який охоплює 1899–1912 роки, вважається найбільш тенденційним і політично претензійним, оскільки він пов’язаний з революційною ідеологією. У цей час були створені соціальні романи та повісті “Фома Гордєєв” (1899), “Троє” (1900–1901), “Мати” (1907), “Сповідь” (1908), “Містечко Окурів” (1910), “Життя Матвія Кожем’якіна” (1911). Усі ці твори, за словами одного з сучасних письменникові критиків, “змальовують широку картину російського провінційного життя — з усім її безглуздим варварством, брудом і невіглаством, де лише окремі особистості намагаються збагнути “сенс життя”, вирватися з драговини і вказати темним та пригніченим масам світлий шлях”. На цей же період припадає й розквіт драматур­гії Горького, у якій порушується в основному та ж проблематика, що й у його прозі (“Міщани”,1901; “На дні”, 1902; “Дачники”, 1904; “Діти сонця”,1905; “Вороги”,1907 та ін.).

1913–1936 рр. — це другий період творчості М. Горького, який в основному охоплює автобіографічні твори та спогади (автобіо­графічна трилогія “Дитинство” (1913), “В людях” (1915), “Мої університети” (1923), роман “Діло Артамонових” (1925), епопея “Життя Клима Самгіна” (1926–1936) та ін.). У творчості Горького першої третини ХІХ ст., як і раніше, провідною темою залишається тема гуманізму, пошуків духовних засад, що визначають гуманістичний ідеал, “моральне обличчя” “справжньої” Людини. Але загальна ідейна тональність цих пошуків дещо змінюється. З одного боку, це проявляється у посиленні моралізаторських тенденцій, які особливо чітко виявляють себе у драматургії Горького, а з іншого боку — у прозі більш явно і неоднозначно окреслюються його політичні симпатії і пріоритети, які, фактично, прямо випливають із гасел та ідеології тогочасного зразка. Змінюються і художні орієнтири Горького: у його поетиці починає домінувати реалістичний метод, який суттєво потісняє романтичні прийоми ранньої творчості. Найприкметнішими у контексті загальної ідейної та художньої еволюції Горь­кого першої третини ХХ ст. є його драма “На дні” і роман “Мати”.

“На дні” (1902) — п’єса, яка за жанром є соціально-філософ­ською драмою, становить вершину драматургії Горького. Тематично вона поєднана з його прозою 90-х років і завершує в творчості письменника цикл творів про “босяків”. “Вона стала підсумком моїх майже двадцятилітніх спостережень над світом “колишніх людей”, — писав пізніше сам Горький. Дія відбувається “на дні”, як метафорично названий у драмі притулок для бездомних, у якому зібралися представники різноманітних соціальних прошарків тогочасної Росії. Усі вони різні за віком, характерами, професіями, кожен із них з різних причин потрапив на “дно” життя, але усіх їх об’єднує почуття власної соціальної неповноцінності та ілюзорна віра у те, що, зрештою, їм вдасться вирватись із в’язниці, з якою асоціюється для них життя у притулку.

У романі “Мати” (1907–1908) Горький змальовує неухильне зростання в народних масах революційної свідомості. Усі ланки цього процесу змальовані передусім у зв’язку з його головними героями Нілівною (Власовою Пелагеєю Нілівною) і її сином Павлом. Павло — фабричний робітник, доля якого спочатку складається типово для людей його кола і професії. У юнакові зріє соціальний протест, але наслідком є лише пияцтво і агресивна поведінка. Зустріч із більшовицьким підпіллям рішуче змінює свідомість Павла. З часом він стає професійним революціонером, а після арешту за вироком суду має бути висланий до Сибіру. Аналогічну еволюцію проходить і його мати Нілівна, яка із затурканої життям, слабкої жінки перетворюється у вольового і мужнього революціонера, свідомого борця із соціальною несправедливістю.

Цей роман визнають найбільш тенденційним і найбільш художньо слабким твором Горького.

 

 

4. Взаємозв’язок методики викладання літератури з фундаментальними науками (філософією, історією України і світу, історією української культури, естетикою, соціологією, мовознавством).

Характеристика основних методів навчання мови.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2