Творчість Олександра Купріна

Олександр Іванович Купрін(1870-1938) є визначним російським письменником-реалістом, майстром оповідання й повісті. Він намагався насамперед продовжувати гуманістичні й реалістичні традиції російської класичної літератури. Усе життя письменник дотримувався принципу, сформульованого ним же самим: “треба знати, про що пишеш”.

Значна частина життя Купріна пов’язана з Україною. У 1894–1899 роках змінив чимало робіт, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажував баржі з кавунами, організував атлетичну громаду. 1896 року здійснив поїздку на Донбас, де кілька місяців працював на заводі. Наступного року Купрін перебував на Волині, де служив лісничим, управителем маєтку у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчав зуболікарську справу. Згодом він вступив у провінційну трупу, працював землеміром, зблизився із цирковими артистами. Саме у ці роки Купрін став професійним літератором. Він працював у газетах “Київське слово”, “Життя і мистецтво”, “Киянин”, “Волинь”, пишучи статті та фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, поліцейські та судові хроніки, нариси й оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів “Київські типи”.

1896 року була опублікована повість Купріна “Молох”, в основу якої лягли донецькі враження. Твір став етапним не лише для молодого письменника, але й для всієї російської літератури. Через сприйняття головного героя — інтелігента Боброва Купрін відтворив убогий побут робітничих поселень. Молох — бог сонця стародавніх фінікійців, якому приносили людські жертви, — став у повісті символом російського капіталізму: нелюдяного і хижого, такого, що потребує людських жертв.

Через рік у Києві вийшла друком збірка оповідань Купріна “Мініатюри”, куди увійшли твори про армійське життя (“Нічліг” і “Брегета”), життя цирку (“Allez!”), життя тварин (“Собаче щастя”). 1898 року у газеті “Киянин” була опублікована повість Купріна “Олеся” — твір, у якому письменник уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. У повісті змальовуєтся кохання сільської дівчини Олесі, яка виросла у хаті старої “відьми”, та інтелігента Івана Тимофійовича, якого “доля закинула... на цілих шість місяців у глухе село Волинської губернії, на околицю Полісся”. Незважаючи на трагічний фінал, твір є своєрідною поемою про високе щастя взаємного кохання. Природі, побуту і людям українського Полісся присвячені також купрінські оповідання “Лісова глушина”, “Срібний вовк”, “Конокради” та ін.

На початку ХХ ст. закінчуются роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить у Петербург. 1897 року письменник познайомив­ся з І. Буніним, через рік — з А. Чеховим, у 1902 році — з Максимом Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво “Знання” видрукувало перший том оповідань Купріна. 1905 року письменник завершив повість “Поєдинок”, у якій зобразив кризу, що охопила різні сфери російського життя, насамперед, армію. Герой твору — молодий підпоручик Ге­оргій Ромашов, самотній та без­воль­ний мрійник. Він переживає “період визрівання душі”, морально виростає. Смертельна для Ромашова дуель з офіцером Ніколаєвим є логічним наслідком конфлікту героя з офіцерським середовищем і безглуздою армійською системою. Одним із найцікавіших у повісті є також образ Назанського — інтелігентного й обдарованого офіцера, який уміє філософствувати, проте не вміє жити.

Після “Поєдинку”, який спричинився до величезного резонансу в Росії, Купрін написав алегоричне оповідання “Сни” (1905), оповідання “Штабс-капітан Рибников” (1906) і “Гамбрінус” (1907), цикл нарисів про балаклавських рибалок “Лістрігони” (1907–1911). Тема поетичного кохання втілилася в оповіданнях “Суламіф” (1908) і “Гранатовий браслет” (1911). У 1915 році письменник завершив роман “Яма”, присвячений проблемі узаконеної проституції, змалювавши в ньому характерні типи і звичаї “середнього” будинку розпусти.

В одному зі своїх інтерв’ю 1909 року Купрін зазначив, що “першою своєю справжньою річчю” він вважає “Поєдинок”, а найкращою — оповідання “Штабс-капітан Рибников” (1906).Оповіданнямає оригінальний сюжет. Це — психологічний детектив про япон­ського шпигуна, який маскується під простакуватого російського офіцера. В образі Рибникова примхливо поєднуються доволі тупий царський офіцер і розумний, освічений та вольовий ворог. Він — талановитий актор, що грає роль недалекоглядної та обмеженої людини.

Спочатку Рибников заввиграшки добуває необхідні йому відомості. Японський розвідник проник у головний штаб і поліцейські участки, комендантське управління та управління козачих військ. У своїх ризикованих іграх він завжди перемагає тупих російських чиновників. Однак згодом Рибников зустрів на своєму шляху гідного супротивника — журналіста Щавинського, тонкого психолога і “збирача людських документів”. Захопливо відтворив Купрін психологічну “дуель” між Рибниковим і Щавинським. Журналіст здогадується, хто приховується під личиною штабс-капітана, одначе, захоплений його мужністю, не має наміру видавати шпигуна. Щавинському так і не вдалося отримати зізнання Рибникова, який незабаром раптово й безглуздо загинув.

Оповідання “Ґамбрінус” (1907) є одним із найвідоміших творів письменника. У ньому йдеться про єврейського скрипаля Сашку з одеського портового шинку “Гамбрінус”. Серед портових людей Сашка був у більшій пошані, аніж місцевий архієрей чи губернатор. А після повернення в Одесу з російсько-японської війни, куди Сашку мобілізували попри його майже п’ятдесятилітній вік, музиканта зустрічали так бурхливо і щиросердечно, як, мабуть, жодного з героїв цієї війни.

Бідний скрипаль — один з найвідважніших “маленьких людей” у творчості Купріна. У роки реакції він відмовився виконати монархічний гімн, вдарив царського охоронця та назвав його “вбивцею”. Таким його зробили роки революції 1905 року — час, коли “маленькі білі папірці ходили по руках разом з чудовим словом “свобода”, час, коли Сашка грав у “Гамбрінусі” “Марсельєзу”... Погромники покалічили Сашці руку. Однак оповідання завершується словами, в яких утверджується сила і непереможність мистецтва: “Нічого! Людину можна знівечити, але мистецтво все витерпить і все переможе”.

Повість “Суламіф” (1908) є художнім переспівом біблійної “Пісні пісень”. Купрін використав її образи та мотиви для зображення надзвичайного кохання єврейського царя Соломона і звичайної бідної дівчини Суламіф. Повість прочитується як справжній гімн сильнішому за смерть коханню, яке робить людей, незалежно від їх достатку, прекрасними.

Світле і поетичне кохання Соломона і Суламіфі приносить їм радість, яку неможливо ні з чим порівняти. Премудрий Соломон прекрасний у коханні, але ще прекраснішою є Суламіф, яка принесла цареві цю велику й чисту любов. Дівчина перероджується у своєму високому почутті, яке збагачує її душу й розум, відкриває перед нею красу світу, вкладає в її уста натхнені слова, котрі раніше вона не могла б промовити. Силу цього кохання не може перемогти навіть смерть. Вражена мечем (її вбивають за наказом жорстокої цариці Астіс, від якої відвернувся Соломон), Суламіф говорить коханому: “Дякую тобі, мій царю, за все: за твою любов, за твою красу, за твою мудрість, до якої ти дозволив мені торкнутися вустами, як до солодкого джерела... Ніколи не було й не буде жінки щасливішої за мене”.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників емігрував із Росії. З 1920 року він разом із сім’єю жив у Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко. В одному з листів він зазначав: “Чим талановитішою є людина, тим важче їй без Росії”. У роки еміграції Купрін писав майже виключно на теми “старої” Росії, причому тепер він уже не розвінчував її соціальні негаразди, а створював дещо ідеалізований образ Батьківщини. Письменник опублікував збірки оповідань “Купол св. Ісаакія Далматського” (1928), “Єлань” (1929), “Колесо часу” (1930), “Жанетта” (1933), автобіографічний роман “Юнкери” (1933). Проте художнього рівня своїх найкращих творів 1890–1910-х років досягти вже не вдалося.

1937 року Купрін повертається в Росію смертельно хворий, вже не здатний працювати. За словами письменника Нікандрова, “він не приїхав в Москву, а його туди, як річ, привезла дружина, оскільки він уже нічого не усвідомлював”. У сталінській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси, з’явилися “покаянні інтерв’ю”. Хворий на рак, І. Купрін помер 25 серпня 1938 року в Ленінграді; там же під час блокади покінчила життя самогубством і його дружина.

 

4. Самостійна робота учнів з літератури.

Значення, завдання, зміст і принципи вивчення частин мови в шкільному курсі укр.мови.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21

 

Дієслово, значення. Морфологічні ознаки. Дієвідмінювальні, відмінювальні і незмінні форми дієслова. Інфінітив. Синтаксична роль дієслівних форм. Дві основи дієслова. Граматичні категорії дієслівних форм.

 

Дієслово як система форм.

Специфічною особливістю дієслова є те, що ця частина мови являє собою складну систему чотирьох груп граматичних форм: інфінітива, способових форм, дієприкметників та дієприслівників. Усі ці форми мають спільні ознаки, які й дозволяють об’єднати їх в одну частину мови. Такими спільними ознаками є:

Наявність лексичного значення процесу (дії).

Граматичні значення виду, перехідності/неперехідності та стану.

Здатність мати при собі залежні (керовані) слова.

Отже, дієслово - це повнозначна частина мови, яка об’єднує в складну систему чотири групи граматичних форм - інфінітив, способові форми, дієприкметник та дієприслівник, кожна з яких має значення процесу, виражає його за допомогою граматичних категорій виду, перехідності/неперехідності, стану та виявляє у межах речення здатність керувати іншими частинами мови.

Поряд зі спільними ознаками, кожна група форм має свої лексичні, морфологічні та синтаксичні особливості.

Так, значення процесу в чистому вигляді виявляють лише способові дієслова, в інших дієслівних формах цей елемент семантики ускладнюється значенням, характерним для таких частин мови, як іменник (це стосується інфінітива), прикметник (це стосується дієприкметника), прислівник (це стосується дієприслівника).

По-різному поводять себе дієслівні форми і в реченні: способові форми виконують роль присудка, дієприкметники - роль означення, дієприслівники - обставини, а інфінітив може бути будь-яким членом речення.

Залежно від морфологічних особливостей дієслівні форми поділяються на дієвідмінювані, відмінювані та незмінювані. До дієвідмінюваних належать способові форми, тобто форми, які змінюються за способами, часами (у дійсному способі), особами та числами (у теперішньому та майбутньому часах дійсного способу та у наказовому способі), за родами та числами (у минулому часі дійсного способу та в умовному способі). До відмінюваних належать дієприкметники; вони змінюються за відмінками, числами, а в однині - ще й за родами. Інфінітив та дієприслівник належать до незміннюваних дієслівних форм

Специфічною особливістю дієслів є те, що дана частина мови має дві формотворчі основи, які умовно називаються основою інфінітива та основою теперішнього часу.

Основа інфінітива виділяється шляхом відокремлення від дієслова інфінітивного афікса -ти(-ть). Наприклад: жи-ти, прожи -ти, чита-ти, прочита-ти. Від цієї основи творяться форми минулого часу дійсного способу (жи-в, прожи-в, чита-в, прочита-в), форми умовного способу (жи-в би, прожи-в би, чита-в би, прочита-в би), діеприкметники минулого часу (прожи-тий, прочита-ний), діеприслівники доконаного виду (прожи-вши, прочита-вши).

Основа теперішнього часу виділяється шляхом відокремлення від форми третьої особи множини теперішнього чи майбутнього часу закінчення, наприклад: жив-уть, прожив-уть, чита[й-у]ть, прочита[й-у]ть. Від цієї основи утворюються: форми діеслів теперішнього та майбутнього часів (жив-уть, прожив -уть, чита[й-у]ть, прочита[й-у]ть), форми дієслів наказового способу (жив-и, прожив-и, читай-те, прочитай-те), дієприкметники теперішнього часу (жив-учий), дієприслівники недоконаного виду (жив-учи, читай-учи)

Граматичні категорії, спільні для усіх дієслівних форм.

Категорія виду - це граматична категорія, яка виражає відношення дії до її внутрішньої межі і результату. Виділяються дієслова доконаного та недоконаного виду.

Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену,необмежену в часі, без вказівки на її результат, межу. Вони відповідають на питання що робити? Наприклад: допомагати, робити, котитися, грюкати, спати.

Дієслова доконаного виду означають результативну, обмежену в часі дію, дію, яка досягла своєї межі. Такі дієслова відповідають на питання що зробити?. Наприклад: допомогти, зробити, покотиться, грюкнути, поспати).

Більшість дієслів в українській мові утворює видові пари (кореляцію, співвідношення). Наприклад: писати - написати; переписувати - переписати; скакати - скочити; скликати - скликати; брати - взяти. У вираженні видових значень беруть участь префікси, суфікси, чергування голосних і приголосних звуків, наголос.

Перехідність/неперехідність - граматична категорія, яка виражає відношення дії до об’єкта. Виділяються дієслова перехідні та неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, безпосередньо спрямовану на предмет (об’єкт). Отже, при перехідному дієслові в реченні стоіть залежне слово - назва того предмета, на який поширюється дія, більше того - в певній відмінковій формі, а саме:

у формі знахідного відмінка без притйменника, наприклад: читати книгу;

у формі родового відмінка, якщо перед дієсловом стоїть частка не, наприклад: не бачити друга;

у фрормі родового відмінка зі значенням “частина від цілого”, наприклад: випити молока.

Непехідні дієслова означають дію, яка не переходить на предмет Наприклад: стояти, спати, ходити. Завжди неперехідними є дієслова з афіксом -ся(-сь): вмиватися, будуватися.

Категорія стану - це граматична категорія, яка виражвє відношення дії до суб’єкта (тобто виконавця) та об’єкта (тобто предмета, на який спрямована дія). Виділяють дієслова активного, пасивного, середньо-зворотного стану та дієслова, позбавлені значення стану.

Дієслова активного стану означають дію суб’єкта, спрямовану на прямий об’єкт. Такі дієслова завжди перехідні і вживаються з формою називного відмінка зі значенням суб’єкта Наприклад: Робітники споруджують будинок.

Дієслова пасивного стану називають стан об’єкта, який виникає в результаті певної дії. Такі дієслова вживаються з формою орудного відмінка іменника зі значенням суб’єкта і формою називного відмінка зі значенням об’єкта. Наприклад: Будинок споруджується робітниками.

Дієслова активного і пасивного стану в українській мові утворюють своєрідну пару. Порівняйте: Учень розв’язує задачу. - Задача розв’язується учнем. Трактор оре поле. - Поле ореться трактором. Дієслова пасивного стану, на відміну від активних дієслів, завжди мають постфікс -ся (-сь).

Дієслова середньо-зворотного стану позначають дію, суб’єкт і об’єкт якої одна й та ж особа. Такі дієслова, як і дієслова пасивного стану, завжди мають постфікс -ся(-сь) і утворюютья від перехідних дієслів. Але, на відміну від дієслів пасивного стану, при таких дієсловах не вживається додаток у формі орудного відмінка зі значенням суб’єкта. Дієсловами середньо-зворотного стану є, наприклад, такі: вмиватися, розчісуватись, вітатись, зустрічатись

Поза категорією стану знаходяться неперехідні дієслова без постфікса -ся(-сь) та дієслова з постфіксом -ся(-сь), що утворилися від неперехідних. Так, позбавлене значення стану дієслово у реченні: На вулиці смеркає..