Футуризм і творчість Володимира Маяковського.

 

Якщо акмеїзм, до певної міри, усвідомлював себе продовжувачем культурних традицій, закладених в російську поезію символізмом, то футуризм, який з’являється одночасно з акмеїзмом, рішуче розриває ці традиції і вже протиставляє себе поетиці символізму.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літе­ратурі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. У 1909 році італійський поет Філіппо Томмазо Марінетті друкує в паризькій газеті “Фігаро” перший маніфест футуризму. Сформований напрям швидко зажив популярності у Європі, а на початку 1910-х років футуризм виник і в Росії. Появу російського футуризму — незалежно від італійського угруповання — знаменують “Пролог егофутуризму” (1911) І. Сєверяніна та збірка “Ляпас громадському смаку” (1913 р.) поетів-кубофутуристів. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально налаштованих поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони знаважливо називали “символятиною”, то других — “зграєю Адамів”).

У російському футуризмі співіснувало декілька груп, що постійно ворогували між собою, вели літературні баталії. Футуризм у Росії складався з чотирьох угруповань: “Гілеї”, або кубофутуристів, — В. Хлєбников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський та ін.; “Асоціації егофутуристів”; “Мезоніну поезії”; “Центрифуги” — Б. Пастернак, М. Асєєв та ін.

Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи — найбільш радикальна та продуктивна група (назва запозичена від т. зв. художників-кубістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури — куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо. Саме діяльність кубофутуристів нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. “Будетляни”, як і митці групи Марінетті, оголосили війну традиції: у знаменитому маніфесті “Ляпас громадському смаку” вони вимагають “скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого... з Пароплава сучасності”. Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним (“Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи”), кубофутуристи визнали себе “обличчям нашого Часу”. Висувають вони й “нові принципи творчості”. Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, “розхитують” синтаксис. Вони розробили нові типи рим (фонетична рима), опрацювали нові ритми (“Ми перестали шукати розміри в підручниках — кожний рух народжує новий вільний ритм поетові”), експериментували у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошували на “словотворчості і словоноваціях” без обмежень. Одним з головних принципів футуристів було “слово як таке”, або “самовите” слово, що видозмінює реальну мову. Таким чином, створювалася мова “зарозуміла”, яка, за висловом Веліміра Хлєбникова, є “майбутньою світовою мовою в зародку. Тільки вона може з’єднати людей”. Слово, звільняючись від змісту, стає самоцінним.

Творчість Володимира Маяковського (1893-1930) і по сьогоднішній день залишається визначним художнім набутком російської поезії початку ХХ ст. Вона не позбавлена ідеологічних “перекосів” і пропагандистської риторики, але вони не можуть перекреслити об’єктивної значимості і масштабу художнього таланту поета, реформаторської суті його поетичних експериментів, які для сучасників, та й для нащадків поета асоціювалися з революцією у мистецтві. Як і А. Ахматова, Маяковський став об’єднуючою ланкою між “срібним століттям” російської поезії та радянською епохою її розвитку, але його життєва доля з самого початку складалася інакше.

Поетична творчість В.Маяковського розпочинається у 10-х роках ХХ ст. Як поет він формувався під впливом футуристів. В 1912 р. разом з ними він видає альманах “Ляпас суспільним смакам”, що містив у собі маніфест російського футуризму. Разом з іншими поетами-футуристами Маяковський закликав до революції у мистецтві, пророкував загибель старої культури і розквіт нової, “машинної”, цивілізації, брав активну участь у публічних виступах футуристів, які епатували слухачів свідомо акцентованою грубістю, нігілізмом, антиестетизмом і майже завжди закінчувалися скандалом, а інколи й бійкою або втручанням поліції. “Маяковський почав зі з’яви себе світу: з показухи, громоголосся… У Маяковського один читач — Росія… Маяковського потрібно читати усім разом, мало що не хором…, принаймні вголос, і якомога голосніше… Усім залом, усім століттям… Перший в світі поет мас… Перший російський поет-оратор”, — так охарактеризувала поезію Маяковського М. Цвєтаєва у статті “Епос і лірика сучасної Росії”.

Ораторський тон, публіцистична підкресленість змісту, зверненість до широкої читацької аудиторії, а не до вибраного кола однодумців, — це ті риси, які в повній мірі характеризують вже ранню поезію (до 1917 р.) В. Маяковського. Пафос ранньої поезії Маяковського переважно критичний. В його основі — самоствердження і самовияв ліричного “Я” поета, яке вступає у конфлікт із своїм оточенням, виявленим переважно в образах “старого світу” з його типово міщанським, самозадоволеним ставленням до життя (“А ви змогли б?”, “Нате!”, “Вам!”, “Нічого не розуміють ” ).

Мотиви соціального і поетичного бунтарства найчіткіше прослідковуються в поемі “Хмарина в штанах” (1915), у якій Маяковський проголошує і в образній формі конкретизує чотири гасла: “Геть ваше кохання”, “геть ваш лад”, “геть ваше мистецтво”, “геть вашу релігію”. Наскрізним образом поеми є образ людини, яка страждає від неповноти буття та лицемірного оточення, що її оточує, яка протестує і прагне до справжнього людського щастя.

Для ранніх віршів поета характерні мотиви егоцентризму і богоборництва, засудження війни та бюрократичного апарату царської Росії, сатиричного висміювання загальноприйнятих суспільних смаків. Тогочасний образ поета асоціюється з пророком, месією, який, наче новітній Христос, несе світло нової істини, прагне до оновлення і перетворення морально здеградованого старого світу. Ліричний герой раннього Маяковського почувається надзвичайно незатишно в буржуазно-міщанському середовищі. Він ненавидить і з презирством ставиться до кожного, хто заважає Людині з великої літери жити по-людськи. Проблема гуманізму — одна із центральних проблем раннього Маяковського”. Водночас цей герой не обмежується хрестоматійним образом “агитатора, горлана-главаря”, у нього є й ін­ша іпостась — більш лірична і страдницька, пов’язана переважно з любовною лірикою.

Подальша доля Маяковського склалася трагічно. Незважаючи на свій статус пролетарського поета, членство в ЛЕФі (Лівий Фронт Мистецтв), а потім і в найрадикальнішому літературному угрупованні РАПП (Російська асоціація пролетарських поетів), Маяковський поступово потрапляє в літературну, а далі й ідеологічну ізоляцію. Його сатира (“Клоп”, “Баня”) визнана ідеологічно хибною, його не визнають ні колишні колеги по ЛЕФу, ні нові по РАППу, а його виставку “20 років роботи” ігнорують своїм відвудуванням і високі партійні чини, і впливові літератори. Драматизм положення Маяковського ще більше ускладнили його стосунки з Веронікою Полонською, яка, кохаючи поета, відмовлялася залишити заради нього чоловіка. Все це спричинило глибоку душевну кризу, наслідком якої стало самогубство Маяковського. Він застрелився, залишивши знамениту передсмертну записку:

Как говорят —

“инцидент исперчен”,

любовная лодка

разбилась о быт.

Я с жизнью в расчете

и не к чему перечень

взаимных болей,

бед

и обид.

Його смерть сколихнула країну і спричинила значний суспільний резонанс, але впродовж п’яти наступних років ім’я поета було практично викреслено з літератури. І лише в 1935 р., після ініційованої листом Л. Брік резолюції Сталіна: “Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи…” поета реабілітували, а надалі й канонізували як найвизначнішого з радянських поетів.

 

 

4. Шляхи, методи і прийоми аналізу художнього твору.

Значення і місце вивчення синтаксису в шкільному курсі укр.мови.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24