Західна драматургія другої половини хх ст.

 

У перше післявоєнне десятиріччя у зарубіжному театрі відбулися значні зміни: виникають нові течії, з’являються нові імена. Помирають видатні драматурги, лауреати Нобелівської премії німець Гергарт Гауптман, бельгієць Моріс Метерлінк, ірландець Бернард Шоу, американець Юджин О’Ніл, Бертольт Брехт. У драматургію приходять нові особистості і нові течії. У Франції напровідних ролях продовжує перебувати інтелектуальна драма (Ануй), у контексті якої розвивається екзистенціальний театр (Камю, Сартр). На початку 50-х років народжується театр абсурду, виникнення якого пов’язують з паризькими прем’єрами п’єс Е.Йонеско “Голомоза співачка” і С.Беккета “Чекаючи на Годо”.

В Англії народжується нова течія – “сердиті молоді люди”, яка об’єднала молодих драматургів Джона Осборна (“Озирнись у гніві”, “Комедіанти”, “Лютер”), Шейлу Ділені (“Смак меду”), Брендана Біена (“Смертник”, “Заручник”), Арнольда Вескера (“”Коріння”, “Кухня”) та ін. Спільним для творів “сердитих молодих людей” є місце дії – англійська провінція, авторська інтонація – завжди особиста, іронічна, навіть цинічна, а також прагнення до найповнішої вірогідності. Але головним, що об’єднує прозу і драматургію “сердитих”, є герой, що став новим літературним типом. Це молода людина (найчастіше — плебей), яка здобула освіту і пробилася у нове середовище, вороже до неї. Герой “сердитих” розчарований своїм сірим буденним життям, незадоволений своєю роботою, повстає проти суспільства. Він роздратований інтересами та ідеалами інших людей, ненавидить “вищий світ”, накидається на систему загальноприйнятих моральних та інтелектуальних цінностей.

У Німеччині (ФРН) з’являється т. зв. “документальна драма”, яка прагне осмислити недалеке минуле країни, проаналізувати коріння фашизму, умови виникнення психології конформізму та філософії людиноненависництва.

“Театр абсурду” — найзначніше явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл “театр абсурду” є найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що представники його не лише не створили жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним.

Драми “абсурдистів”, які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів “театру абсурду” — це бунт проти будь-якого регламенту, проти “здорового глузду” й нормативності. Фантастика у творах абсурдистів змішується з реальністю (росте труп, що вже понад 10 років лежить у спальні у йонесківській п’єсі “Амедей, або Як його позбутися”; без видимих причин сліпнуть і німіють персонажі С. Беккета; людською мовою говорять звірі (“Лис-аспірант” С. Мрожека). У творах “театру абсурду” поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом — елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: подієвість зведена до абсолютного мінімуму. Замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика, за висловом Йонеско, “агонія, де немає реальної дії”. Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи “паралельні” монологи в пустоту. Тим самим драматурги намагаються вирішити проблему людської некомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму — передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веде до вживання одних лише мовних штампів і кліше.

Одним із найзнаменитіших творів абсурдистської драми є трагікомедія Семюеля Беккета (1906–1989) “Чекаючи на Годо” (1953). “Чекаючи на Годо”, за словами анлійського критика К.Тайнена, — “це драматургічний вакуум... У ній немає сюжету, немає кульмінації та розв’язки; немає ні початку, ні середини, ні кінця”. Трагікомедія С.Беккета являє собою повну відсутність як самої дії, так і її місця й часу. А побудова п’єси має циклічно-замкнену структуру: другий акт майже повністю повторює перший. Обидві дії, немов два однакових замкнених кола, мають аналогічне завершення: стомлені безплідним очікуванням пана Годо, який, можливо, не більше, ніж міф, і статичною бездіяльністю, герої драми Владімір і Естрагон, хочуть піти, але не рушають з місця.

“Чекаючи на Годо” С. Беккета – це водночас і трагедія людини у світі, ворожому і незбагненному, і комедія двох волоцюг, Владіміра і Естрагона, які розважають глядачів жартами у стилі коміків з мюзик-холу чи клоунів з цирку (недаремно перший режисер п’єси Роже Блен пропонував авторові поставити її у цирку, зі справжніми клоунами). Це також притча про життя, яким воно уявляється сучасній людині.

У другій половині ХХ століття чимало драматургів відгукувалися на сучасні їм історичні події та загальні питання духовного буття, використовуючи таку жанрову форму, як драма-притча. Серед тих, хто звертався до цього жанру, — Бертольт Брехт і Жан-Поль Сартр, Альбер Камю й Ежен Йонеско. Зверталися до п’єси-притчі і швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт.

 

4. Наочні методи навчання літератури.

Методи й прийоми вивчення будови слова й словотворення.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20

Значення, морфологічні і синтаксичні функції числівника. Розряди числівників за значенням та структурою. Словозміна числівників різних семантичних і структурних груп. Займенник. Співвідношення займенників з іншими іменними частинами мови. Розряди займенників за значенням. Морфологічні особливості займенників різних розрядів.

 

Числівник - це частина мови, що означає абстрактно-математичне число або певну кількість однорідних предметів чи порядок предметів при лічбі. Наприклад, абстрактно-математичне число: сто ділиться на п’ять; кількість однорідних предметів: три доби; порядок предметів при лічбі: перший клас, шосте червня.