Речення. Основі ознаки і аспекти речення. Структурна схема речення: підмет і присудок, їх структурні типи і способи вираження. Синтаксичний зв’язок між підметом і присудком. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Речення. Основі ознаки і аспекти речення. Структурна схема речення: підмет і присудок, їх структурні типи і способи вираження. Синтаксичний зв’язок між підметом і присудком.



 

Речення - це мінімальна комунікативна одиниця, яка складається із слова чи кількох слів, об’єднаних за граматичними законами, і характеризується відносною смисловою та інтонаційною завершеністю.

Речення є основною синтаксичною одиницею, оскільки за допомогою речення можна передати ті думки та переживання, які відчуває людина в процесі спілкування, тобто речення виконує комунікативну функцію.

Основними ознаками речення є: предикативність, інтонаційна та смислова завершеність. Формою вираження предикативності є відношення між предметом думки (суб’єктом) і його ознакою, іншими словами - відношення між підметом і присудком.

Щоб стати комунікативною одиницею, речення має бути в модально-часовій формі. Модальність - це оцінка змісту мовцем з погляду реальності, можливості, вірогідності подій. Основним модальним значенням речення є реальність та ірреальність. Дієслова дійсного способу означають дії реальні: Кожна квітка радіє весною(В.Сос.). Дієслова наказового способу означають процеси бажані: Хай доленька чесна тобі щастить (М.Коц.). Дієслова умовного способу означають ірреальні дії: Бовваніли б то там, то сям польові будки трактористів (О.Гонч.).

Модальність виражається також за допомогою модальних слів: можливо, мабуть, звичайно, безумовно.

Категорія часу вказує на відношення висловленого до моменту мовлення: Я спав. - Я сплю. - Я буду спати.

Отже, категорії модальності і часу є основними носіями предикативності і виражаються за допомогою дієслівних форм та інтонацій.

Інтонаційна оформленість речення залежить від мети висловлення і може бути:

розповідна: Я не знаю нічого ніжнішого, окрім берези(Леся Українка);

питальна: Хіба є хто в світі прекрасніший за людину? (О.Гонч.);

- оклична: Хай би стала планета блакитною!

Інтонація завжди вказує на завершеність речення.

Класифікація речень. Оскільки речення - одиниця складна і багатоаспектна, її класифікація здійснюється за цілою низкою ознак, а саме:

1) за метою висловлення;

2) за наявністю емоційного забарвлення;

3) за характером відношення висловленої в реченні думки до дійсності;

4) за структурними ознаками:

а) кількістю предикативних центрів;

б) кількістю головних членів у предикативному центрі;

в) наявністю другорядних членів;

г) наявністю всіх необхідних членів;

д) наявністю компонентів, що ускладнюють будову речення.

За метою висловлення речення поділяються на розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідними називаються речення, в яких міститься повідомлення про певні факти, явища, події. Таким реченням характерна інтонація повідомлення: підвищення сили голосу на якомусь слові чи групі слів і зниження її в кінці речення. В кінці розповідних речень ставиться, як правило, крапка, іноді - знак оклику. Наприклад: Чудовий літній день.

Питальними називаються речення, які містять у собі питання і використовуються для того, щоб отримати від співрозмовника певну інформацію. Питальні речення характеризуються питальною інтонацією: підвищенням сили голосу на слові, зміст якого вимагає відповіді, та в кінці речення. Наприклад: Чудовий літній день? У кінці питальних речень завжди ставиться знак питання.. Крім інтонації, в оформленні питальних речень можуть брати участь питальні займенники (хто, що, чий, який, котрий, скільки), займенникові прислівники (як, де, куди, звідки, коли, чому, навіщо), питальні частки (невже, хіба, чи). Наприклад: Чи чудовий літній день? Серед питальних виділяються так звані питально-риторичні речення. В таких конструкціях у формі питання про щось стверджується чи заперечується. Наприклад: Хто в юності не мріяв! (Леся Українка).

Спонукальними називаються речення, які виражають наказ, заклик, запрошення, пораду, заборону, дозвіл, прохання, тобто речення, які містять спонукання до дії. Ці речення оформляються за допомогою різноманітної спонукальної інтонації, а також ха допомогою форм наказового способу дієслова-присудка. В кінці таких речень, як правило, ставиться знак оклику, іноді - крапка. Наприклад: Запрягай коней!

За наявністю чи відсутністю емоційного забарвлення речення поділяються на окличні та неокличні.

Окличними називаються речення, в яких вираження основного змісту (повідомлення, питання чи спонукання) супроводжується яскраво вираженим почуттям мовця. Емоційне забарвлення можуть мати і розповідні, і питальні, і спонукальні речення. У зв’язку з цим серед окличних виділяються такі типи речень: 1) оклично-розповідні, наприклад: Яка краса навкруги! 2) оклично-питальні, наприклад: Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний звук, за один голос рідний ладен буваєш заплатити роками життя?! 3) оклично-спонукальні, наприклад: Хай стануть усі проти воєн! Для оформлення окличних речень застосовується оклична інтонація (вимова речення, зокрема його кінцівки з більшою силою голосу), вигуки, окличні частки.

Неокличними називаються речення, в яких основний зміст не супроводжується яскраво вираженим почуттям мовця.

За характером відношення висловленої в реченні думки до дійсності, іншими словами, залежно від того, стверджується в реченні щось чи заперечується, всі вони поділяються на стверджувальні та заперечні.

Стверджувальні - це речення, у яких підтверджується зв’язок між предметами і їх ознаками у реальній дійсності: Був чудовий серпневий ранок (М. Коц.)

Заперечні - це речення, у яких зв’язок між предметами і їх ознаками заперечується: Земля не може жити без сонця, а людина без щастя. Заперечення може бути частковим, якщо частка не стоїть перед підметом або другорядними членами речення: Тільки не веселі, а смутні думки охопили материну голову (Панас Мирний); загальним, якщо частка не стоїть перед присудком: Ялини серце ще не б’ється в скрипці (М.Коц.). Для підсилення заперечення використовуються частки ні-ні, ані-ані.

За структурними ознаками речення перш за все поділяються на прості й складні. Основою для такого поділу є кількість предикативних одиниць (частин). Предикативна одиниця - це слово, частіше - сполучення слів (підмет і присудок), які виражають предикативність. Речення, що має одну предикативну частину, називається простим. А речення, до складу якого входить дві чи більше предикативних частин, називаються складним.

Подальшою структурною класифікацією прості речення відрізняються від складних. Кількість головних членів, наявність другорядних членів та усіх необхідних членів, а також компонентів, що ускладнюють будову речення, - це структурні ознаки, за якими здійснюється класифікація простих речень.

За кількістю головних членів прості речення поділяються на двоскладні І односкладні. Двоскладними називаються речення, граматична основа яких складається з двох членів - підмета й присудка. Наприклад: Настала весна. Односкладними називаються речення, граматична основа яких складається з одного головного члена, який поєднує в собі ознаки і підмета, і присудка. Наприклад: Весна.

За наявністю другорядних членів прості речення поділяються на поширені й непоширені. Непоширені речення складаються тільки з граматичної основи. Наприклад: Повернулись птахи. А у поширених речень, крім граматичної основи, є хоча б один другорядний член. Наприклад: Повернулися із вирію птахи.

За наявністю усіх необхідних членів прості речення поділяються на повні та неповні. Речення, у яких є усі члени, необхідні для повного розуміння його змісту, називаються повним. Речення, в якому пропущено якийсь член, але його легко відновити з попереднього контексту чи ситуації мовлення, називається неповним. Серед неповних виділяються 1) контекстуально-неповні, наприклад: Люди орють землю, а літа - душу (М.Стельмах); 2) ситуативно-неповні, наприклад: Йде! (очікуваний потяг).

Контекстуально- та ситуативно-неповні речення - це конструкцій, неповні і за змістом, і за будовою. Окрім них, в українській мові виділяються ще один тип неповних речень - еліптичні. Еліптичні речення за структурою неповні, а за змістом - повні, тобто для того, щоб зрозуміти їхній зміст, не потрібно відновлювати пропущений член (здебільшого таким членом є присудок). Наприклад: Кругом широколисті тополі.

За наявністю чи відсутністю компонентів, що ускладнюють будову простого речення, всі вони поділяються на ускладнені та неускладнені. До компонентів, що ускладнюють будову речення, належать: 1) однорідні члени; 2) відокремлені члени; 3) вставні та вставлені конструкції; 4) звертання; 5) вигуки. Речення, до складу якого входить хоча б один із названих компонентів, називається ускладненим, наприклад: Повернулись із вирію журавлі, жайворонки, солов’ї та інші птахи. Речення, в якому немає жодного із зазначених компонентів, називається неускладненим, наприклад: Птахи будують гнізда.

 

ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Просте речення - це мінімальна комунікативна одиниця, яка складається із слова чи кількох слів, об’єднаних за граматичними законами, і характеризується відносною смисловою та інтонаційною завершеністю.

Двоскладним називається речення, граматичний центр якого представлений двома головними членами - підметом і присудком.

Наприклад: Виховувати своїх дітей справжніми людьми - священний обов’язок батьків.

Основною одиницею семантичної структури речення є предикат - означає: процес, дію, ознаку, стан, якість; виконує дію суб’єкт, учасник, на якого спрямована дія, є об’єктом. Предикативним ядром простого двоскладного речення є підмет і присудок, решта членів речення групується навколо них.

Підмет - це граматично незалежний головний член двоскладного речення, що означає предмет, ознака якого виражається присудком.

За способом вираження підмет може бути простим і складеним. Простий підмет - виражається іменником чи іменною частиною мови, вжитою в значенні іменника у формі називного відмінка:

Наприклад: Перший дощ змив пилюку, другий промочив землю.

Складений підмет - виражається синтаксичним словосполученням, компонентами якого можуть бути: 1) кількісний числівник та іменник:

Наприклад: Чотири останні роки напруженої праці, принесли поетові широке визнання.

2) іменник та слово з кількісним значенням, наприклад: У сад уже набралося чимало людей;

3) іменник у називному відмінку, що має значення обмеження, наприклад: Край неба жеврів рожевим вогнем;

4) іменник або займенник у називному відмінку та іменник в орудному відмінку, наприклад: Дід з онуком милувалися співом весняних птахів.

Присудок - це головний член двоскладного речення, що виражає ознаку підмета. Присудок є носієм головної властивості речення - предикативності, він надає підмету модально-часової характеристики. Присудок може означати: дію, стан, якість, ознаку, кількість, приналежність, родову характеристику.

За характером морфологічного вираження присудки поділяються на дієслівні та іменні; за будовою - на прості, складні, подвійні.

Дієслівний простий присудок характеризує дію, стан, ознаку підмета. Він може виражатися:

-дієсловом дійсного способу у формах теперішнього, минулого, майбутнього часу: Сади лишалися в снігах;

-дієсловом наказового способу: Хай він жде біля криниці;

-дієсловом умовного способу: Зійшло б гаряче сонце

-інфінітивом: Заридала Катерина та бух йому в ноги або словом, що означає короткочасну дію.

Дієслівний складний присудок виражається сполученням інфінітива з особовими формами дієслів з фазовим (що означають початок, продовження або кінець дії) або модальним значенням (які виконують роль зв’язки).

Наприклад: фазові дієслова - починати, братися, переставати, кінчатися та ін., модальні дієслова - мати, мусити, намагатися; повинен, здатний - предикативні прикметники.

Іменний складений присудок складається з дієслова зв’язки та іменної частини. Іменна частина може виражатися:

-іменником: Дід Захарко був хороший коваль;

-прикметником: Вулиця була порожня, пустельна, в туманній темряві;

-займенником: Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє;

-числівником: Двадцятою і останньою була Анничка;

-дієприкметником: Піч і припічок були чисто помазані, навіть підведені червоною глиною;

-стійким словосполученням: Був він стріляною птицею.

Подвійний присудок складається з двох самостійних компонентів, які вступають у бінарний зв’язок з підметом: Змучений і втомлений, стояв він біля веранди перед зламаною гілкою.

Такі структури завжди можна поділити на дві самостійні пропозиції: 1) Він був змучений і втомлений. 2) Він стояв біля веранди перед зламаною гілкою.

 

 

Творчий світ В. Стефаника.

 

"Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них",- так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник(1871-1936), син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямків початку XX ст. - експресіонізмом.

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі.

Одним із найдовершеніших зразків цієї збірки є "Новина", що справедливо вважається шедевром світової новелістики. Тема твору - вбивство батьком власної дитини - вихоплена Стефаником із самого життя, але водночас включена у широкий соціальний контекст - показ трагічного становища збіднілого західноукраїнського селянства на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Сюжет і композиція новели скомпоновані таким чином, що читач дізнається розв'язку вже у першому реченні твору, але інтрига дії від того не зменшується; автор отримує можливість зосередитися на психологічному вмотивуванні злочину головного героя Гриця Летючого. Письменник вміло керує читацьким враженням про свого персонажа. Спочатку герой не дуже подобається нам, адже він, здається, не любить ні передчасно померлої дружини, ні двох доньок, шле їм найстрашніші прокльони: "Начинила вас, та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до нас не поверне. Цієї хати і чума збояла би си!" Та поступово проймаємося дедалі глибшим співчуттям не тільки до Доцьки та Ґандзуні, в яких "бог знає, як ті дрібонькі кісточки держались вкупі", - але й до самого батька, який змушений терпляче спостерігати страждання найближчих йому людей, не маючи ніякої змоги чим-небудь зарадити їм. Жахнувшись зовнішнього вигляду доньок: "Мерці",- Гриць ще більше злякався нав'язливої думки про вимушену смерть дітей, яка несподівано запала йому в голову. Але письменника не стільки цікавить визрівання плану страхітливого злочину, скільки моральні страждання батька, поставленого перед жахливим вибором: миттєва смерть дітей чи їх пожиттєві муки.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Батько виходить з дітьми надвір. "Довгий огненний пас" пече йому в серце і голову, важкий камінь сумнівів і горя давить на груди, зуби самі собою скрегочуть. Відносний спокій приходить тільки тоді, коли тіло меншенької Доцьки шубовснуло під воду. Але й тут Гриць не втрачає притаманної йому людяності, відпускає з Богом старшу Ґандзуню, хоч і не має надії на те, що життя для неї краще, ніж смерть, та ще й радить стати в людей за няньку і бучок у руки дає, щоб могла захиститися від собак. А сам іде до міста, щоб заявити про злочин, здійснений в ім'я великої любові до стражденних дітей.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

Важливу життєву проблему масової еміграції за океан доведених до відчаю безрадісним існуванням західноукраїнських селян порушує В. Стефаник у новелі "Камінний хрест" (1899). Письменник уважно досліджує засобами художнього слова ті суспільні процеси, які змусили головного героя Івана Дідуха, як і тисячі подібних йому хліборобів, залишити рідну землю. Цій меті, зокрема, підпорядковано і сюжет новели. Перший розділ - це експозиція, яка знайомить з долею персонажа. Тяжка праця на залишеному йому в спадок клапті землі на кам'янистому горбі зігнула селянина в дугу, тому сусіди стали прозивати його Іваном Переламаним. Розвиток дії - наступні шість розділів - це фрагменти зворушливої сповіді бідака про свою нужду. Хоч пагорб, на якому він працював усе життя, відібрав всі фізичні й духовні сили, Іван зрісся з ним, пагорб став йому рідним, і перед від'їздом до Америки Дідух встановив на цьому місці камінний хрест на пам'ять землякам про себе. Образ камінного хреста - це промовистий символ прощання селян-емігрантів з рідною землею.

Новелі притаманні цікаві стильові особливості, які зближують її з кращими досягненнями тогочасної європейської літератури: лірично-драматична напруга в розвитку сюжету, "живцем перенесений мужичий спосіб бесідування", "розкопки" у збентеженій, роз'ятреній сум'яттями душі людини.

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п'яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Завдяки актуальній тематиці і високій художній довершеності своїх новел, що були, за висловом В. Лесина, своєрідними "психологічними студіями", Василь Стефаник став одним з найулюбленіших письменників українського народу.

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-23; просмотров: 525; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.168.200 (0.042 с.)