Західноєвропейська проза й драматургія 30-х років ХХ ст.

 

Тридцяті роки — один з найдраматичніших періодів у житті Європи ХХ століття. Недаремно їх назвали “чорними” тридцятими. У 1929 році в США розпочалася економічна криза, що паралізувала і економіку Західної Європи. Так, у Німеччині криза залишила без роботи 7 мільйонів людей. Слідом за економічною прийшла політична криза. У тій же Німеччині набирає сили націонал-соціалістична партія. 30 січня 1933 р. Гітлер прийшов до влади. А вже у травні на Оперній площі в Берліні відбулося варварське спалення “неугодних” книг... Дві з половиною тисячі німецьких письменників опинилися у вигнанні. Крім Німеччини, фашистські режими встановилися в Італії та Іспанії. 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна.

Не менш трагічні події відбувалися і на теренах Радянського Союзу: голодомор в Україні, посилення диктатури і “культу особи” Сталіна, низка сфабрикованих процесів над “ворогами народу”, жах­лива духовна.

У 1934 році, на І з’їзді радянських письменників було офіційно затверджено в літературі єдиний стиль — соціалістичний реалізм.

Соціалістичний реалізм — напрям, який у радянські часи вважався “основним методом радянської літератури та передової літератури світу”, і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі “силою художнього слова”.

В європейській літературі 30-х років продовжують творити видатні письменники-реалісти Ромен Роллан, Анатоль Франс, Джон Голсуорсі, Бернард Шоу, Герберт Уеллс, Генріх і Томас Манни, Теодор Драйзер. Визнання завойовують нові автори: Ліон Фейхтвангер і Бертольт Брехт, Еріх Марія Ремарк і Річард Олдінгтон, Ернест Хемінгуей. Нові художні пошуки ведуть письменники-модерністи: Джеймс Джойс і Вірджинія Вулф, Томас Стернз Еліот і Поль Елюар, Герман Гессе і Вільям Фолкнер. Але, незважаючи на різні естетичні принципи, більшість митців проявили єдність у боротьбі проти фашизму й загрози війни, в захисті гуманізму і свободи.

На межі 20–30-х рр. ХХ ст. складається література “втраченого покоління”. Термін “втрачене покоління” уперше вжила американська письменниця Гертруда Стайн стосовно молодих людей, які побували на фронтах Першої світової війни, були глибоко вражені її жорстокістю й абсурдністю, “втратили” на війні свої ілюзії та самих себе і не змогли інтегруватися у мирне післявоєнне життя. Слова Г.Стайн (“Всі ви — втрачене покоління”) зробив широковідомими Хемінгуей, взявши епіграфом до роману “І сонце сходить” (1926). Згодом поняття “втрачене покоління” набуло ширшого сенсу. Представники цього покоління засуджували війну і лицемірство суспільства, створювали образи молодих людей, морально і фізично скалічених війною.

Мотиви “втраченості” по-різному проявилися про себе в таких романах, як “Три солдати” (1921) Дж. Дос Пассоса, “Великий Гетсбі” (1925) Ф.С. Фіцджеральда, “Солдатська нагорода” (1926) В. Фолкнера, “І сходить сонце”, “Прощавай, зброє!” (1929) Е. Хемінгуея, “На західному фронті без змін” (1929) Е.М. Ремарка, “Смерть героя” (1929) Р. Олдінгтона.

Нових рис творчість представників “втраченого покоління” набула у 30-і роки ХХ ст., коли люди, що повернулися з Першої світової війни, бачили небезпеку Другої. Прикметним тут є творчість німецького письменника Еріха Марії Ремарка, зокрема його романи “ На Західному фронті без змін ”(1929), “ Повернення ”(1931), “Три товариші” (1938).

Прикметним явищем літератури 30-х років став роман-антиутопія. Саме жанрове найменування свідчить про відштовхування від іншого жанрового різновиду — роману утопічного. Утопічний роман (або роман-утопія) — це твір, що зображує нездійсненну мрію, вигадку, уявну картину суспільства (часто — майбутнього). Одначе для мистецтва слова ХХ ст. характернішим є не утопічний, а антиутопічний роман. Антиутопія — це “утопія навиворіт”, певний протест проти утопії та її викриття. Роман-антиутопія — це передбачення, застереження, тривога за майбутнє людства. Класичними антиутопіями ХХ ст. є романи Євгена Замятіна “Ми” (1924), Олдоса Хакслі “Прекрасний новий світ” (1932), Джорджа Оруелла “1984” (1949). Центром подій у цих творах є всесвітня Держава, яка виникла внаслідок перевороту. Ця тоталітарна держава знищує особистість, руйнує її, починаючи ледь не з народження. В антиутопічних романах зображується неприйняття окремим індивідом політичного устрою держави, організації суспільства, заснованого на повній ідентичності людей. Цей герой бореться з системою уніфікації, однак, врешті-решт, він здається і, відмовляючись від себе, перестає бути особистістю.

Окремо слід виділити таких представників цього жанру, як Карел Чапек (романи “ Фабрика Абсолюту ” (1922), “ Кракатит ” (1924), “Війна з саламандрами ”(1935) та Андрій Платонов (романи “Чевенгур” (1929), “Котлован” (1930) та “Ювенільне море” (1934), що складають своєрідну трилогію-літопис трагічної сталінської доби).

У 1930-их роках продовжує розвиватися модерністський роман. Це були останні роки творчості двох великих модерністів Англії — Джеймса Джойса і Вірджинії Вулф (обидва померли у 1941 році). Джойс у 1939 році закінчив свій останній роман “Поминки по Фіннегану”, над яким працював 17 років. Деякі літературознавці вважають, що саме з цього твору розпочинається постмодернізм. “Поминки по Фіннегану” — це роман міфотворчий і словотворчий. Джойс писав: “справжніми героями моєї книги є час, ріка, гора... У певному сенсі героїв тут взагалі немає”.

В. Вулф в останнє десятиріччя свого життя написала романи “Хвилі”, “Роки”, “Між актами”. У цих експериментальних за формою творах письменниця намагається створити універсальні картини буття, звертаючись до таких проблем, як людина і Всесвіт, людина й історія.

Значну роль у суспільно-політичному і духовному житті Європи цього періоду відіграє і драматургія. До її видатних представників цього часу належали Гергарт Гауптман (п’єси “Перед заходом сонця”,“Темрява”), Бернард Шоу (п’єси “Візок з яблуками”, “На мілизні”, “Женева”) та Карел Чапек (п’єса “Р.У.Р.”).

У французькій драматургії 1930-х років прикметним явищем була так звана інтелектуальна драма. Вона пов’язана з іменами Жана Жіроду, Поля Клоделя, Жана Кокто, Анрі де Монтерлана, Жана Ануя, Жана-Поля Сартра, Альбера Камю. Цей напрям виник у час активного наступу фашистської ідеології з типовим для неї презирством до розуму, культом сили, нівелюванням особистості. Основу французької інтелектуальної драматургії складає зіткнення ідей і ствердження високих духовних цінностей. Прикметно, що її представники нерідко зверталися до міфів, міфологічних сюжетів і образів (найчастіше античних), що дозволяло піднятися над повсякденням і осмислити реальність в узагальненому вигляді, а також надати філософського звучання ідейному конфлікту

 

 

4. Методика вивчення пунктуації.

Особа вчителя літератури, сучасний його статус і кредо: три параметри її виміру.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 27

 

Другорядні члени речення. Узгоджені і неузгоджені означення, способи їх вираження, відокремлення означення. Прикладка. Прямі і непрямі додатки, способи їх вираження. Обставини. Види обставин за значенням та способом вираження.

 

Другорядними називають члени речення, що пояснюють головні або інші другорядні члени й синтаксично залежать від пояснюваних слів.

Речення з другорядними членами називаються поширеними. Другорядні члени речення, які залежать від підмета, називаються групою підмета, ті, що залежать від присудка, - групою присудка. Вони поділяються на означення, додатки та обставини.

Означення - це другорядний член речення, синтаксично залежний від іменника чи слова, вжитого у значенні іменника, що виражає кількісну або якісну ознаку. Означення може залежати як від головного члена речення, так і від другорядного. Від означуваного слова до означення можна поставити питання Який? Чий? Котрий? Скільки? Наприклад: Водаприбувала з великоюлюттю (О.Довженко); Теплийкраплистийдощзаставптахів і людейсередполя (В.Земляк).

За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом усі означення поділяються на узгоджені та неузгоджені.

Узгоджене означення пов’язується з означуваним словом синтаксичним зв’язком узгодження: Вікна школи горіли яскравими огнями (В.Козаченко); Весняний вітер легко так повіяв (О.Ющенко).

Узгоджене означення може виражатися:

прикметником: Співали весняні вітри (Є.Маланюк);

займенником: Пригадав свою просту героїчну молодість (О.Довженко);

дієприкметником: Всюди почорнілий сніг береться водою (Панас Мирний);

числівником: З кущів підліска линули перші трелі солов’я (А.Шиян).

Неузгоджене означення пов’язується з означуваним словом синтаксичним зв’язком керування або прилягання: Береже життя народу наша сила молода... (Д.Павличко); Ця земля не знала жодного мосту з каменю (П.Загребельний).

Неузгоджене означення може виражатися:

іменником у формі непрямого відмінка без прийменника чи з прийменником: Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В.Симоненко);

прислівником: Он ще конюшина вовною угору, мов вівця, простяглася (Панас Мирний);

інфінітивом: Сагайдак подав команду силкуватися (О.Гончар);

фразеологічним сполученням: Шукаю Бога, а находжу таке, що цур йому сказать (Т.Г.Шевченко);

синтаксичним або лексичним словосполученням: Горять на бульварі імені Тараса Шевченка біло-рожеві свічки каштанів (О.Донченко).

Різновидом означення є прикладка. Прикладкою називається означення, виражене іменником, узгоджене з означуваним словом у відмінку. Прикладка одночасно означає, характеризує й дає іншу, паралельну назву означуваному: До кімнати зайшла дівчина- санітарка. Проплива над берегом крутим Цвіт- краса, мов пісня на воді (Б.Степанюк). Проживав у нас довго собака Пірат (О.Довженко).

Додаток - другорядний член речення, що означає об’єкт дії чи стану. Відповідає на питання непрямих відмінків: Він сердечну вів промову (П.Тичина); Ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки (М.Коцюбинський).

Додатки поділяються на прямі і непрямі.

Прямий додаток - це додаток у формі знахідного відмінка без прийменника, який у реченні залежить від особового дієслова, інфінітива, дієприслівника. У семантичному плані прямий додаток означає об’єкт, на який безпосередньо спрямована дія: Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій (М.Коцюбинський). Якийсь тихий спокій вас обіймає (Панас Мирний). Прямий додаток може бути виражений також у формі родового відмінка, якщо він належить до присудка, який має значення заперечення чи означає частину від цілого: Скільки тут я пісень наберу! (Г.Донець).

Непрямий додаток - це додаток, виражений у формі знахідного відмінка з прийменником або у формах інших непрямих відмінків без прийменників і з прийменниками: Місяць світить на білу постать і на хату (С.Васильченко); Підземні надра й горді гори скорились нам і служать нам (М.Рильський).

Обставина - другорядний член речення, що характеризує дію або ознаку з точки зору їх якості, кількості, інтенсивності місця, часу, мети й причини: Легко й швидко ішла Меланія через подвір’я (О.Гончар).

Обставини можуть виражатися прислівником, дієприслівником чи дієприслівниковим зворотом, іменником у формі непрямих відмінків з прийменниками, інфінітивом, синтаксичним або лексичним словосполученням, фразеологічним словосполученням.

За значенням виділяють такі види обставин:

місця - означають місце реалізації дії чи вияву стану, їх напрям, вихідний чи кінцевий пункти і відповідають на питання де? куди? звідки? Наприклад: Десь за селом, на гонах далеких гасло сонце (А.Головко).

часу - дають часову характеристику дій чи стану і відповідають на питання коли? як довго? з якого часу? до якого часу? Наприклад: По бурі тяжкій перемога засяє дзвінка й погідна (М.Рильський).

обставини міри і ступеня вказують на кількісний чи якісний ступінь дії, стану, ознаки і відповідають на питання наскільки? скільки разів? у скільки разів? як багато? в якій мірі? Наприклад: В хаті ще більше потемніло (Панас Мирний);

причини вказують на причину виникнення, тривалості або завершення дії чи ознаки і відповідають на питання з чому? від чого? через що? з якої причини?: Очі від утоми закрилися (Панас Мирний);

мети вказують на мету дії чи стану, яка виражається пояснюваним членом речення, і відповідають на питання з якою метою? для чого? нащо?: Година для праці настала (Леся Українка);

умови означають умови, при яких може відбутися чи тривати стан, відповідають на питання при якій умові? в якому випадку?: Тільки за цих умов ми будемо страшні для ворога (О.Довженко).

допустовості вказують на умови чи факт дійсності, всупереч яким відбувається дія або триває стан, відповідають на питання незважаючи на що?: Незважаючи на травень, душно було, як улітку (М.Коцюбинський).