Творча індивідуальність В. Винниченка. Драматичні твори.

 

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951). Український прозаїк, драматург, визначний державний та політичний діяч. “Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих загадок і ностальгійних страждань.Во­на завжди ятрила і пекла його душу”(Г.Костюк). В. Винниченко – автор 14 романів, більше 100 оповідань, 23 драматичних творів, низки публіцистичних статей, щоден­никових записів, листів, понад 100 власних картин (портре­ти, акварелі, пейзажі, натюрморти), які й досі частково розкидані по світу, або «заслані» в карцери-спецфонди колишнього Союзу.

«Найбільший між усіма нашими прозаї­ками» (Т.Осьмачка), «найбільший наш людинознавець» (Г.Костюк),письменник-новатор, В. Винниченко зумів поєднати ху­дожній досвід класики з інтенсивним засвоєнням естетич­них ідей свого часу. Жоден український письменник першої третини ХХ століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко. Одним з головних життєвих прнципів письменника був принцип “чесність з собою”, який В. Винниченко розумів як цілісність людської натури, гармонію між вчинками, думками і почуттями. Свою літературну працю письменник повністю підпорядкував завданню національного відродження українського народу. Як мислитель В.Винниченко йшов від ідей соціалізму до створення власної, багато в чому утопічної, але просякнутої вірою і любов’ю до людини життєвої філософії. На початку 30-х років він висунув концепцію “конкордизму”, так званої “колектократії”, колективного володіння засобами виробництва; такий соціальний лад (протиставлений як капіталізмові, так і соціалізмові) уявлявся йому панацєю від усіх бід людства, подоланням принципу найманої робочої сили, несумісного з рівністю й свободою людини. Ця утопічна теза підкріплювалась у його філософії принципом “сонцеїзму”, що обгрунтовував природність людського прагнення до щастя та гармонії в суспільстві.

В.Винниченко –художник – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. Письменник не сприйняв народницького етнографізму і, навпаки, намагався “європеїзувати” українську літературу. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний місток до нової, стимульованої європейським мистецтвом української літератури. В художньому стилі письменника переплелись ознаки реалізму, імпресіонізму, символізму та неореалізму, який став стильовою домінантою його прози.

В. Винниченко — майстер психологічного малюнка. Для нього важливим є не епічний опис подій, а внутрішній стан людини, точніше — людська душа. Розкрити людську душу—саме цьому і підпорядковані всі художні засоби письменника. В. Винннченко завжди прагне відтворити людину «зсе­редини», розкрити її внутрішній світ. Перед нами постають живі постаті героїв, такі індивідуальні, колоритні; долі їх часто драматичні. Особливо вражаюче відтворює він пси­хологію дитячої душі. Проза і драматургія Винниченка відкрила нові горизон­ти в дослідженні таємниць людської душі, «темних» інс­тинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. В багатьох творах Винниченка ми зустрічаємо­ся з героєм, що перебуває в кризисному стані, в стані своєрідного приголомшення душі. Письменник прагне всіма доступними йому засобами підкреслити протистав­лення людини, що живе, «як усі», яка животіє з одноманіт­ній повсякденності, з її свідомістю, почуттями і баченням життя, людині, котра під тиском надзвичайних для неї обставин, в стані особливого психологічного настрою ви­мушена вийти за межі цього «нормального» існування.

Уже в перших своїх оповіданнях письменник показав тодішню епоху, насичену соціальними суперечностями, сміло й оригінальне відтворив назрівання соціальної революції, епоху 1905 року. В яскравих образах письменник подав цілу серію прикладів того, як аграрний та індуст­ріальний капітал заволодів селом, руйнуючи старий по­бут, сприяючи росту й загостренню соціальних конфлік­тів. Письменник відтворює життя багатьох прошарків насе­лення, класових груп, їхню життєву філософію, настрої, прагнення. Тут і глибока правда про солдатчину («Боротьба», «Честь») і про життя в'язнів («Темна сила», «Промінь сонця »), і про інтелігенцію, ліберальне панство («Заручини», «Уміркований та щирий», «Малорос-європеєць», «Студент», «Зіна») тощо. Великим досягненням Винниченка є психологічне відтворення морального краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. До провідних тем його творчості відноситься й тема народження і формування української людини нового типу.

До числа найбільш відових творів Винниченка відносяться драми «Великий Молох»(1907), «Брехня»(1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»(1911), «Між двох сил»(1919), «Гріх»(1920), роман «Сонячна машина»(1924)

«Великий Молох». Людиною сильної волі, що бореться проти упокорення в ім'я (нібито) колективу («Великого Молоха»), є герой твору молодий лікар Зінько; його протагоністами виступають кохана дівчина (як і він, член партії есдеків) та інші партійні товариші (зокрема, «комісія з трьох»). Привід до зіткнення сторін — відмова Зінька йти в тюрму визволяти — з особистих міркувань — партійного товари­ша Василя. На цій підставі й починає розгортатися конфлікт між героями, виростає гостра потреба зломити злочинну волю індивідуаліста-«відщепенця».

«Брехня». У центрі твору — молода, смілива, темпераментна жінка з середньобуржуазних верств Наталя Павлівна — представниця досить розповсюдженого інтелігент­ського типу рубежу віків, що несе в собі елементи «сата­нинського» анархізму, непідлягання загальнолюдській моралі, філософії надлюдини.

«Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Герої твору — художник Корній Каневич (Білий Мед­відь), його невелика родина: дружина Рита — Чорна Пан­тера; мати Ганна Семенівна; син-немовля Лесик і богемне оточення родини Каневичів — «митці, їхні коханки й мо­делі»; в творі піднімаються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям. Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі на­бирає все більш потворних рис—у ньому боротьба са­молюбства і воль, бажання поставити себе, свою право­ту вище — жорстока й нищівна війна, у вирі якої загине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя.

«Між двох сил». Трагедією в родині україн­ського залізничника, члени якої опинилися в протилежних таборах — і захисників молодої української державності, і її ворогів, письменник висвітлив причини, що привели до загибелі Українську Народну Республіку.

«Гріх». Головна героїня погоджується спів­працювати з жандармом Сталинським, щоб цим урятувати всіх товаришів-револю­ціонерів від загибелі в тюрмі. Робить це вона ніби для загального добра, та Сталинський знає, що вона діє також з особистої любові до Івана Чоботаря. А знаючи це, він змушує її далі й далі видавати членів гуртка. Усвідомлення Марією свого злочину призводить її лр самогубства)

«Сонячна машина». Фінансовий король Німеччини Фрідріх Мартене, голова об'єднаного банку, фабрикант гумових речей, тримає в своїх руках всю Європу, підпорядкувавши собі правлячі династії, політичні установи, дрібний капітал тощо. Він претендує на “корону Землі”, а відповідно його дружиною й королевою Землі має стати принцеса Еліза, остання парость збіднілих родовитих володарів країни. Батько не хоче цього нерів­ного з аристократичної точки зору шлюбу, але, затиснений фінансовими лещатами, не може відстояти дочку й кінчає життя самогубством. Він заповідає красуні-дочці нещадну, безкомпромісну помсту. Довкола осиротілої княжни закипає новий вир бо­ротьби, який особливо підсилюється після пропажі з кім­нати Елізи фамільної дорогоцінності — корони Зігфріда. В ній аристократія Німеччини вбачає життєво вагомий для себе символ — запоруку відродження правлячої ди­настії, а отже, і свого власного. Умовою переговорів з Мартенсом Еліза й ставить віднайдення корони. Шукають корону всі: від найманців Мартенса до революціонерів-«інаракістів». В творі змальовуються картини війни, окупації, сцени в хіміч­ній лабораторії і в будинку для божевільних, розкрива­ється політичний терор соціалістичного «братства», геро­їзм діячів організації «Інарак», діяльність фанатиків-руїнників і вчених-дослідників, які прагнуть ощасливити людство. В цілому в романі зображжена Європа між двома світовими війнами).

Творчість В.Винниченка збагатила українську літературу новими жанрами – проблемної психологічної драми, інтелектуального, науково-фантастичного та соціально-утопійного роману.

 

 

Творчість Генріха Белля.

 

Генріх Белль(1917-1985) — найвизначніший письменник Німеччини післявоєнної доби, лауреат Нобелівської премії 1972 року “за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької літератури”.

Белль був автором романів і новел, п’єс та сценаріїв, публіцистичних статтей. У своїх творах, що склали майже сорок томів, письменник зобразив — часом у сатиричній формі — Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період.

Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, який з дитинства писав вірші та оповідання, виявив­ся одним із небагатьох учнів у класі, котрі не вступили у гітлерюгенд — дитячу фашистську організацію. Проте через рік після закінчення школи юнака було притягнуто до примусових робіт, а 1939 р. призвано на військову службу в гітлерівський вермахт. Белль виконував обов’язки капрала на Східному та Західному фронтах, воював на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини та Німеччини. Тричі він був поранений і, зрештою, 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого провів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції. Війна, згадував Белль, залишилася в його очах “жахливою машиною притуплення, кривавого притуплення”.

Тема війни була центральною у ранній творчості Белля. 1949 року побачила світ його перша повість “Потяг приходить вчасно” — історія про молодого солдата, на якого чекає повернення на фронт і неминуча смерть. 1950 року з’явилася збірка оповідань “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”, а наступного року — роман “Де ти був, Адаме?”, найвизначніший твір письменника про воєнні часи, що розповідав про долі фронтовиків наприкінці війни.У своїх подальших творах Г. Белль зображує життя повоєнної Ні­меч­чини. Найкращі з них: “ І не сказав жодного слова” (1953), “Дім без господаря” (1954), “Хліб ранніх років” (1955), “Мовчання доктора Мурке та інші сатири” (1958), “Більярд о пів на десяту” (1959), “Очима клоуна” (1963), “Груповий портрет з дамою” (1971), “Втрачена честь Катаріни Блюм” (1974), “Під конвоєм турботи” (1979), “Жінки на березі Рейну” (1985).

У романі “Дім без господаря” (1954)вперше у творчості Белля пролунав мотив живучості фашизму в повоєнній Німеччині. Твір присвячений західнонімецькій дійсності 50-х років, проте над його героями все ще нависає тінь війни. Недавнє трагічне минуле полишило страшні сліди у долі кожного з них, особливо у долі дітей. І автор закликає не забувати жахів війни та злочинів фашизму.

“Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” (1950)— оповідання з однойменної збірки, куди увійшли й інші твори Г. Белля на воєнну тематику. Ця збірка оповідань містить такі чудові оповідання, як “Зупинка в Х.”, “Історія одного солдатського мішка”, “Вість”, “Лоенгрін”, “Моя дорога нога” та ін. Оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” має, на перший погляд, дивну й незрозумілу назву. Вона є обірваною цитатою: це початок двовірша-епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеоського, який жив у V ст. до н.е.:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту,

повідай там, що ти бачив.

Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.

Цей вірш нагадує про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули всі до одного спартанські воїни царя Леоніда. Ці рядки були відомі кожному німецькому школяру завдяки перекладу Ф. Шиллера. Відтоді як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з античністю. Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків, хоча ці війни могли бути тільки грабіжницькими. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу в справедливій війні супроводжував німецьку молодь не тільки в школі, але й у казармі.

Але чому фраза, винесена в заголовок оповідання, несподівано обривається на півслові? Тому що, на відміну від спартанців, які гинули не марно (їхня смерть стала прекрасною легендою, символом патріотичного служіння вітчизні), звершили свій подвиг, і слова, які сповіщають про це, — теж завершені, юні німецькі хлопчики так і не стали героями, на роль яких їх так натхненно готували. Вбиваючи в голови молоді думку про справедливі війни, героїчну смерть, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера “гарматне м’ясо”, таке необхідне для звершення його антилюдських намірів.

Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. Пораненого героя заносять до гімназії, де тепер розташований пункт медичної допомоги, проносять через перший поверх, сходовий майданчик, другий поверх, де були зали для малювання, а тепер операційна. Перед очима солдата промайнула Фейєрбахова “Медея”, скульптура “Хлопчик, який виймає терня”, погруддя німецьких володарів — “від великого курфюста до Гітлера”, “взірці арійської породи”, погруддя Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше, олеографія африканського краєвиду. Але він нічого не відчуває. Йому все “таке далеке та байдуже”, неначе його принесли “до якогось музею міста мертвих”. В оповіданні школа неодноразово асоціюється в героя з “мертвим домом” чи “містом мертвих”. Підвал школи перетворився у трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — “мертвий дім”, трупарня. Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, яка готувала учнів до смерті всією системою виховання, повинна була стати трупарнею.

Оповідання Генріха Белля, безперечно, є одним з найсильніших антивоєнних творів ХХ сторіччя. За словами критики, все воно — “один суцільний крик, волання про даремно загублене життя”.

 

 

4. Методика організації уроків з позакласного читання, їх різновиди.

Методика вивчення пунктуації.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28

 

Місце односкладних речень у системі простого речення. Особливості, класифікація та характеристика основних типів. Неповні речення, їх структурні різновиди та стилістичні функції. Пунктуація в неповних реченнях.

 

Це речення має або тільки підмет, або тільки присудок і за змістом не передбачає відсутнього члена речення. В українському мовознавстві поширена думка, що односкладні речення мають один головний член речення, який лише формально тотожний з підметом або присудком. Оскільки з погляду логіко-психологічного учення про речення і судження будь-який член речення є насамперед формально мовна одиниця, змістом якої є певна синтаксична функція, то формальна тотожність головного члена односкладного речення з підметом або присудком двоскладного якраз і переконує в тому, що в односкладному реченні наявний лише один конкретний член речення, а не єдиний головний член. Розмежування односкладних і двоскладних речень має психологічну основу, пов’язану з роботою прецептивних механізмів людини, опосередкованою соціальною ситуацією, мотиваційно-цільовою сферою. Зміщення фокусу уваги з носія динамічної ознаки (підмета) на власне динамічну ознаку (присудок) або неактуальність динамічної ознаки є основою утворення присудкових чи підметових односкладних речень. Типи односкладних речень виділені насамперед за змістом, а не за синтаксичною ознакою. Водночас явище односкладності / двоскладності базується на синтаксичній ознаці - один чи два головні члени речення наявні у синтаксичній структурі, оскільки підмет і присудок - це синтаксичні одиниці. Отже, односкладні речення, з погляду граматичного, поділяються на підметові і присудкові. З погляду семантичного, змістового, підметові поділяють на називні (номінативні); присудкові - на означено-особові, узагальнено-особові, неозначено-особові, безособові, інфінітивні.

Приклади односкладних речень:

Зимовий вечір. Тиша. Ми. (П.Тичина); У районі зібрали картоплю (газ.)

Означено-особові речення

Це тип односкладного присудкового речення. Структура, в якій відсутній підмет. Але виконавець дії мислиться означено на рівні особових займенників, хоч не набуває словесного вираження. Дійова особа в означено-особових ре­ченнях сприймається окреслено, її легко можна вербілізувати займенниками я, ти, ми, ви. Присудок у цих односкладних реченнях має форму дієслова 1-ї, 2-ї особи однини і множини дійсного способу або форму дієслова наказового способу. Наприклад: Жду ласкавої одповіді на цей лист (дієслово 1-ї особи однини); Світи, щоб звесе­лилась хата (дієслово наказового способу); Забув, не пам'ятаєш вже нічого (журн.) (дієслово 2-ї особи однини); Сиділи тихо у садку (газ.) (дієслово 1-ї особи множини); Хочете зробити навпаки (дієслово 2-ї особи множини).

Означено-особові речення є семантично повними реченнями.

Неозначено-особові речення

Це речення є типом односкладного присудкового речення. Структура, в якій відсутній підмет У цих реченнях виконавець дії мислиться дуже загально, неконкретно, неозначено, так, що його не можна виразити ні іменником, ні особовим займенником, хоч присудок має форму третьої особи множини. Наприклад: У Бахмацькому районі зібрали картоп­лю (газ.). Висунули мене кандидатом у депутати (газ) (у цих реченнях не можна вжити займенник вони, оскільки зміст займенника буде неозначеним, що недопустимо у висловлюванні).

Неозначено-особові речення є семантично повними реченнями.

Узагальнено-особові речення

Односкладне присудкове речення - це така структура, в якій відсутній підмет. У цих реченнях дія, стан, ознака, що виражаються присудком, сприймаються узагальнено, як характерні для будь-якої особи. Такими структурами виражаються прислів'я, приказки, загадки тощо. Найчастіше присудок має форму дієслова 2-ї особи однини. Наприклад: Хліб-сіль їж (2-га особа однини), а правду ріж (2-га особа однини); Решетом воду не носять (3-тя особа однини).

Узагальнено-особові речення є семантично повними реченнями.

Безособові речення

Безособове речення ще називають односкладним присудковим реченням. Воно є структурою, в якій відсутній підмет У плані змісту це речення з високим рівнем узагальнення носія динамічної ознаки аж до його повної невизначеності, неозначеності. Фокус уваги мовця переноситься на динамічну ознаку. Присудок має форму безособового дієслова (Смеркає. Розвидняється. Нема сили. Світало no-бе­резневому рано); особового дієслова з безособовим значенням (У тихому морі темніє У плечах боліло. Згадалося мені); дієслова на -но, -то (Всі взолочено віконця) (П.Тичина). І скільки хмільної тривоги налито в дзвінку прохолоду ночей (І. Муратов); (Двері зачинено). Традиційно до безособових речень відносять і ре­чення типу Треба прислухатися. Стало жаль. Страх який, го­ловні члени яких виражені так званою категорією стану.

Безособові речення є семантично повними реченнями.

Інфінітивні речення

Традиційно вважається односкладним реченням, голов­ний член якого виражений інфінітивом. Усе ж більшою мірою ці речення є граматично неповними з пропущеними головними членами речення і семантично повними, еліптичними односкладними реченнями. Наприклад: Куди мені піти?(пор.: Куди мені треба (бажано, необхідно) піти?); Знадвору нічого не чути (пор.: Знадвору було нічого не чути); Вам би тільки смія­тися (пор.: Вам би хотілося тільки сміятися).

Номінативні речення

Це речення є односкладним підметовим реченням. Структура, в якій відсутній присудок. Називні речення використовуються для констатації фактів, явищ, процесів тощо без морфологічного вираження їхньої часової віднесеності. Час можна визначити через контекст або ситуацію. Наприклад: Зима. Вона прийшла... (можна вважати, що відносно моменту мовлення зима сприймається в теперішньому часі, якщо мовець говорить про актуальну в момент мовлення пору року).

Типи номінативних речень: вказівні (Ось і він), оцінні (Славний хлопець!), власне називні (Міністерство освіти України), спонукальні (Документи!), називні уявлення (Правда... За неї люди віддають життя).

Неповні речення

Речення, в якому пропущений один або кілька членів речення, називається неповним. Слід розрізняти неповноту речень граматичну і семантичну

У граматично і семантичне неповних реченнях пропущений член речення можна встановити з контексту чи мовної ситуації. Такі неповні речення поза текстом чи ситуацією незрозумілі. Наприклад: Встає хмара з-за лиману, а другая з поля (Т. Шевченко) /друге сурядне речення неповне: у ньому пропущені підмет і присудок встає хмара); "На!"- сказав він (із ситуації зрозуміло, що мова йшла про книгу/. Речення, семантично повні, не потребують граматичного відновлення члена речення. Залишаючись формально граматично неповними, у плані змісту вони повні. Наприклад: Жду тебе з не­волі, друже (журн.) - граматично відсутній підмет я.

Неповне семантично речення з пропущеним членом, членами речення, яке поза контекстом чи мовною ситуацією залишається незрозумілим, називається семантично неповним. Неповними семантично реченнями можуть бути односкладні й двоскладні речення. Наприклад: Весна багата на квітки, а осінь - на сніпки (пропущений присудок у дру­гій частині сурядного двоскладного речення); Вимірюємо життя роками, степові простори - кілометрами... (журн.) - пропущений присудок у другій частині складного безсполучникового речення.