Творчість Крістофа Рансмайра.

 

Австрійський письменник Крістоф Рансмайр(нар. 1954 р.) — філософ за освітою. Багато років він працював у журналістиці, а в літературу увійшов у 80-і роки. Йому належать такі книги: “Осяйний захід” (1982), “Жахіття криги й пітьми” (1984), “У глухому куті” (1985). Найвідоміший роман Рансмайра “Останній світ” було надруковано 1988 року. Невдовзі з’явився його український переклад.

Роман “Останній світ” розповідає про подорож римлянина Котти на околицю Римської імперії, у чорноморське місто Томи (сьогоднішня Констанца), куди був засланий імператором Октавіаном Августом поет Овідій. Поштовхом до подорожі була недостовірна звістка про те, що Овідій помер. Котта, який був прихильником творчості знаменитого поета, вирішує знайти в Томах Овідія або ж переконатись у його смерті. Та головне, що його цікавило — це рукопис “Метаморфоз”, що, за сюжетом роману Рансмайра, був спалений поетом перед його засланням, але нібито відновлений в Томах.

Подієвий ланцюг “Останнього світу” складає життя Котти в Томах, пошуки Овідія і його “Метаморфоз”, участь у чужому й безглуздому провінційному житті, а також знайомства з мешканцями міста, які носять імена персонажів Овідієвої поеми. Він стає свідком різноманітних “метаморфоз” героїв, слухає їхні історії, сам бере участь у містерії за сценарієм Овідія і йде в гори “Назоновим шляхом”. У підсумку Котта не знаходить ні Овідія, ні підтверджень його загибелі, ні “Метаморфоз”.

Здавалося б, книга К. Рансмайра має бути черговою в літературі спробою створити роман на античному матеріалі, використати його історію й міфологію, художньо відтворити події з життя видатного поета.

Роман “Останній світ” — типовий зразок постмодерністського роману.

Рансмайр поводиться із античною історією і міфологією вільніше, ніж будь-хто з його попередників, а його “свідомі” анахронізми можуть шокувати звиклого до “достовірних” і навіть “експериментальних” історичних книг. Ось лише кілька прикладів. У Коттах їздять на автобусах і дивляться кінострічки. У Римі існують газети і фотографії, телефони і прожектори; живуть поліцейські і президенти наглядових рад. І це не просто осучаснення історії — це її перемішування. Рансмайр тасує історичні епохи, як колоду карт: мармурові скульптури живуть поруч із дверима на фотоелементах, демонстрації розганяють за допомоги сльозоточивих газів, після смерті Августа звучать церковні хорали, Котта навчався в Дантовій академії, а німець Діт є учасником і дезертиром Другої світової війни... Якщо класики літератури ХХ століття (М. Пруст, Т. Манн, Г. Уеллс) намагалися віднайти “втрачений час”, приборкати його, то К.Рансмайр відмовляється від усього цього. Він, зазначає Д.Затонський, “переконаний, що час не підвладний ніяким законам і хоче викрити ілюзорність цілеспрямованого руху цього самого часу”.

Але, мабуть, головні парадокси в романі пов’язані з Овідієвими “Метаморфозами”. Як відомо, цей твір існує насправді (інакше б і не було роману К.Рансмайра). Але в “Останньому світі” цієї книги — як тексту — немає. Про існування “Метаморфоз” не знають мешкан­ці “залізного міста”. Проте персонажі книги Овідія живуть тут, у Томах! Це Лікаон, Терей, Кипаріс, Прокна, Феме, Арахна, Ехо та інші. Вони, звичайно ж, знижені у порівнянні з творінням поета. Терей — різник, Ехо — проститутка, Феме — торгує колоніальними товарами і т.д. І хоча спочатку Рансмайр наділяє всіх цих людей іншою, ніж у Овідія, долею, поступово усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із “Метаморфозами”. Прикметно, що австрійський письменник написав своєрідний коментар до свого роману — “Овідіїв репертуар”, що оголює постмодерністську гру. В ньому міститься виклад подій з життя міфологічних та історичних героїв “двох світів”: “Останього світу” і світу давнього. Тут читач знайде відомості про Овідія і Котту, Августа і Піфагора, Геракла і Орфея, Ікара і Кипаріса. Так, Кипаріс “у давньому світі” — улюбленець Аполлона, вродливий юнак, який “ненароком убиває свого прирученого оленя”, а Кипарис в “Останньому світі” — “карликовий на зріст кіномеханік з Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя”. Прокна “у давньому світі” — дочка афінського царя, а в “Останньому світі” вона є донькою різника. А знаменитий вчений Піфагор, автор вчення про перетворення душ, у Томах є божевільним слугою Овідія.

Книга Рансмайра припускає різноманітні тлумачення. Очевидно, що поряд із постмодерністськими ознаками (світ як текст, орієнтація на “чуже” слово, гра, іронія тощо) в “Останньому світі” можна віднайти і актуальні проблеми людства: влада і митець, імперські амбіції та сепаратистські тенденції, роль мистецтва і доля творчої особистості за диктаторського режиму.

 

 

4. Методика викладання української мови, її предмет і завдання.

Уроки аналізу учнівських творів.