Творчість Т.Шевченка періоду «трьох літ».

 

Тарас Григорович Шевченко(1837-1842) – це центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Заслуга Шевченка полягає насамперед у тому, що його поезія остаточно ствердила нову українську літературу і стала важливою віхою у становленні реалізму в українській літературі. Крім того, Шевченко значно збагатив українську літературу такими темами, проблемами та ідеями, які були для неї новими і у творчості його попередників не порушувались, чи майже не порушувались.

Другий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 роки (до його арешту) і пов’язаний з двома його поїздками в Україну. За назвою поетичної збірки, написаної ним в цей час – “ Три літа ”, - ці роки життя і творчості поета названо періодом “трьох літ”.

Перша подорож Шевченка в Україну розпочалася в 1843 році і тривала близько 8 місяців. Поет відвідав десятки міст і сіл України, побував у рідній Кирилівці, в Києві, на Полтавщині, на Хортиці, в Чигирині. Там поет спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками. Під час подорожі Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописная Украина”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України.

Восени 1843 р. в Яготині, в маєтку М.Рєпіна він пише російською мовою поему «Бесталанный», яка наступного року була видана під назвою “ Тризна ”. Поема представляє собою своєрідний ліричний автопортрет Шевченка. В образі головного героя Безталанного простежуються автобіографічні мотиви сирітського дитинства, реальної та романтичної самотності, романтичного протесту і християнської покірливості долі. В центрі поеми – тема України та її українська трагедія.

Наприкінці лютого 1844 р. Шевченко повертається до Петербургу і під враженням від подорожі пише ряд творів, які мають етапне значення для розвитку української літератури. Провідне місце серед них займає поема “ Сон ” (“ У всякого своя доля ”). За пафосом це політична сатира, спрямована проти соціального і національного гноблення українського народу, проти самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського суспільства, яка пішла на службу царській владі.

Розповідь в поемі ведеться від особи оповідача, який розповідає про свій дивний сон. Йому приснилося:

буцім сова

Летить лугами, берегами та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею

Лечу й прощаюся з землею...

Далі оповідач розповідає про свій фантастичний політ. Він летить над Росією, шукаючи “раю” в імперії Миколи I. Під час польоту перед його очима встають викривальні картини покріпаченої України, сибірської каторги та Петербургу. Описові картини тих сцен, які спостерігає оповідач, чергуються в поемі з його критичними монологами, в яких він засуджує національну кривду і політичне свавілля, що панують в Росії. З особливо різкою критикою оповідач змальовує Петербург та царські палати, самодержця та його дружину:

Цар цвенькає

А диво-цариця

Мов та чапля меж птахами

Скаче, бадьориться.

(це карикатурне зображення цариця сприйняла як особисту образу і ніколи не могла її Шевченкові простити).

Поема “Сон” мала велике значення для української літератури. Це був перший український твір, в якому в неприкритій формі російське самодержавство піддавалося різкій політичній критиці. Новаторство полягало також і у тому, що вперше в історії як української, так і російської сатири, самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства (а не дворянства), яке в особі Шевченка немовби усвідомило себе політично, тобто усвідомило себе не виключно у ролі об’єкта політики, а й у ролі його суб’єкта, творця.

Ще один визначний твір, написаний у 1844 р.- це фольклорно-пісенна поема “ Сова ”. В поемі змальовується і засуджується солдатчина, запроваджена Катериною II. Головна героїня поеми – стара наймичка вдова, яка має єдиного сина. Він – уся її любов і надія

І день і ніч працювала,

Подушне платила...

І синові за три копи

Жупанок купила.

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Але мати не пізнала радості. Вона не тільки скривджена безжальною політикою самодержавства, але й обманута власними заможними односельчанами, які віддають в рекрути її сина замість своїх дітей. У кого сила й гроші, у того правда,- робить висновок вдова. В центрі розповіді – зображення душевних страждань старенької. Вона марно очікує повернення свого сина і врешті-решт втрачає розум. Вона ходить вночі по селу, співає, тужно голосить, і за це люди прозвали її совою. Вдова з шевченкової поеми втілює собою величний і трагічний символічний образ матері. Новаторство твору полягає в тому, що на відміну від романтичних стилізацій під фольклор, де подібні образи існують немовби в позачасовому історичному вимірі, Шевченко змальовує його у зв’язку з реальною соціально-історичною дійсністю. В повний голос в цій, як і в попредній поемі, звучать мотиви політичного протесту проти існуючого ладу.

Весною 1845 року починається нова подорож Шевченка по Україні.

Він побував на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, на Поділлі. Виконував доручення Київської археографічної комісії, записував народні пісні, малював архітектурні та історичні пам’ятки, портрети і краєвиди України.

З жовтня по грудень 1845 року поет переживає надзвичайне творче піднесення. В цей час з’являються такі визначні твори Шевченка, як поеми “Єретик”, “Кавказ”, “Наймичка”, поетичне послання “І мертвим і живим”, а також його відомий вірш “Заповіт”. Усі свої поезії 1843-1845 років (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”.

Поема “ Кавказ ” присвячена пам’яті Якова де Бальмена, українізованого нащадка французів, художника, офіцера і приятеля Шевченка, який загинув у бою з черкесами 14 липня 1845 року. В поемі засуджується війна царизму проти горців і уславлюється боротьба народів за свободу. Зміст поеми виходить при цьому далеко за межі теми “кавказької війни”. В цій поемі, як і в поемі “Сон”, Шевченко викриває усю соціально-політичну систему миколаївської Росії, її колонізаторську сутність. В поемі переплітаються і релігійні мотиви, і політична сатира, і тонка лірика.А форму їх поєднання, тобто композицію, порівнюють з формою музичної сонати.

Поема “ Єретик ” присвячена видатному діячу чеського і словацького національного відродження, філологові-славісту і історику Павелу-Йозефу Шафарику. Вона відкривається привітанням, яке Шевченко в особі Шафарика шле братнім слов’янським народам. В основній частині поеми коротко розповідається про життя, діяльність і мученицьку смерть Яна Гуса.

Ян Гус - це визначний вчений, проповідник, діяч національно-визвольного руху в Чехії початку XV ст. За спробу переглянути і заперечити основні положення, або, як називає їх церква, догмати католицької релігії, він був спочатку звинувачений в єресі, тобто у відступництві, а потім страчений, спалений на вогнищі.

В особі Гуса Шевченко насамперед бачить (чим і приваблював його цей образ) не релігійного діяча, а шукача правди (яким був і сам Шевченко), захисника обездоленого люду. З цих позицій Шевченко, з одного боку, втілює в образі Гуса характерні історичні, реальні риси, а з іншого – уособлює в ньому ідеального народного нероя, якого відзначає непохитність переконань, самопожертва, справедливість. Шевченко навіть порівнює Гуса з Христом.

Поема “ Наймичка ” продовжує тему жінки-страдниці, покритки, яку поет започаткував поемою “Катерина”. Б.Лепкий образно називає цю поему “старшою сестрою” “Катерини”. Від попередниці “Наймичка” відрізняється не тільки новим драматичним зворотом сюжету, а й більш високим рівнем психологічної розробки, індивідуалізації образу центральної героїні – Ганни. Ганна – наймичка в родині хуторян, стареньких діда і баби, під дім яких вона перед тим, як найнятися, підкинула свого позашлюбного сина. Тепер, заради щастя Марка, вона змушена була приховувати, що є його матір’ю.

Ось така неординарна психологічна ситуація дає можливість поетові якнайголовніше розкрити образ своєї героїні – глибину трагізму її життя і духовну велич її натури. Б.Лепкий так оцінював цю поему:” Наймичка” є чимсь так чистим, ясним, білим, мов статуя з карарійського мармуру. Це наче старша сестра “Катерини”, яка гріх свій спокутує не під льодом, а в тихій, святій самопожертві. Апофеоз материнської любові, один з найгарніших малюнків української жінки, твір, писаний у євангельському настрою, без злості, злоби, без усякого людського гріха. Архітвір...”

Визначне місце серед творів трьох літ і в творчості Шевченка в цілому займає його поетичне послання “ І мертвим, і живим ”, адресоване “землякам” в особі української дворянської інтелігенції та ліберального панства. Зміст цього твору насамперед сатиричний: поет викриває тут фальшиве “народолюбство” лібералів, нещирість їхнього “патріотизму”. Водночас поет висловлює тут сподівання на те, що йому вдасться переконати своїх адресатів, і вони-таки збагнуть необхідність захищати народні інтереси. В кінці твору Шевченко адресує їм три накази: вчіться, пізнайте правду і обніміть найменшого брата, тобто, іншими словами, вказує на три найважливіших орієнтири: просвіту, науку і братерство, які, на думку поета, є тими ліками, що вилікують важкий національний недуг українців.

Весною 1846 року в Києві Шевченко знайомиться з членами таємного антицарського гуртка Кирило-Мефодївське братство, засновником його був Микола Костомаров (який за рік до цього учителював у Рівному). Метою братства було пробудження національної самосвідомості українців через освіту в національному та християнському євангельському дусі, ліквідація кріпацтва і запровадження демократичних свобод; створення конфедерації незалежних слов’янських народів. У березні 1847 року братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року.

 

 

Творчість Шолома-Алейхема.

 

Шолом-Алейхем(1859-1916) є найвідомішим із усіх єврейських письменників. Особливо близьким він є для нас, адже життя Шолом-Алейхема було тісно пов’язане з Україною та її культурою.

Шолом-Алейхем у перекладі означає “Мир вам!” Це літературний псевдонім Шолома (Соломона) Нохумовича Рабиновича. Він народився 2 березня 1859 року у містечку Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) у родині крамаря.

1876 року юнак спробував вступити у Житомирський учительський інститут, але саме в цей час російський уряд вирішив закрити інститути “для євреїв”. Шолома запросили у Софіївку, в будинок поміщика та багатого орендаря Елімелеха Лоєва. Три роки він служив домашнім учителем його єдиної дочки Ольги, з якою пізніше одружився.

З 1883 року розпочалася систематична літературна праця Шолома Рабиновича. 1883 року була опублікована його перша повість “Два камені”, написана мовою ідиш і присвячена його “юнацькому роману” з Ольгою. А вже наступний твір письменника, новела “Вибори”, уперше був підписаний псевдонімом “Шолом-Алейхем”.

Впродовж 1894-1914 року Шолом-Алейхем пише повість Тев’є-молочар”. Ця книгапобудована у формі монологів Тев’є, звернених до самого автора, і є найвідомішим твором Шолом-Алейхема.

Особливе місце займає у творчості Шолом-Алейхема драматургія. Він писав і одноактівки (“Мазлтов” (Поздоровляємо!), “Агенти”, “Люди”, “Царство небесне”), і великі драматичні твори (“Врозбрід”, “Шукачі скарбу”, “Значний виграш”). Усього Шолом-Алейхем написав двадцять п’єс. Десять із них були поставлені на сцені знаменитого Московського Державного єврейського театру (ГОСЕТ), де Шолом-Алейхем вже після смерті “знайшов” свого актора — геніального Соломона Міхоелса. З єврейським театром пов’язаний і роман Шолом-Алейхема “Мандрівні зірки” (1909–1911). Це — третій роман його трилогії про талановитих, але бідних євреїв (“Стемпеню” — роман про музиканта, “Йоселе-соловей” — про співака, “Мандрівні зірки” — про актора). Герой “Мандрівних зірок” — Лебл Рафалович, народжений в убогому українсько-молдавському містечку Голонешті, хоч і став славетним актором Лео Рафалеску, але щастя його обминуло.

У перші роки ХХ ст. Шолом-Алейхем створив багато оповідань: “Зачарований кравець” (1901), серію замальовок “Нова Касрилівка” (1901), “Скрипка” (1902), “Дрейфус у Касрилівці” (1902), “Якби я був Ротшильдом” (1902), “Аман та його дочки” (1903), цикл “Залізничні оповідання” (1902–1910). 1903 року він почав листуватися з видатними російськими письменниками Л.Толстим, А.Чеховим, В.Короленко, Максимом Горьким. Наступного року він відвідав Петербург, де познайомився з Горьким та Купріним. 1906 року Шолом-Алейхем побував у Львові, читав свої твори у Бродах, Тернополі, Чернівцях, а також — Кракові та Лондоні.

1908 року письменник захворів на туберкульоз легенів. Він лікувався на курортах Італії, Швейцарії, Франції та Німеччини. У 1906–1909 роках, під час перебування в Америці, Шолом-Алейхем почав працювати над повістю “ Хлопчик Мотл ”, яка залишилася незакінченою. Протягом 1909–1911 років було опубліковано “юнацький роман” “Пісня над піснями”. У 1912–1913 роках ганебний київський процес, відомий як “справа Бейліса”, спонукав Шолом-Алейхема до написання роману “Кривавий жарт”.

В останні роки свого життя Шолом-Алейхем тяжко хворів, проте продовжував напружено працювати. У 1913–1916 роках письменник створив автобіографічну повість “З ярмарку”, яка залишилася незакінченою.Передсмертними словами Шолом-Алейхема були “Заберіть мене додому, поховайте мене на київському кладовищі”. Проте Перша світова війна завадила виконати останню волю письменника. 13 травня 1916 року Шолом-Алейхем помер у Нью-Йорку. Його поховали у чужій землі.

Один з найвідоміших творів письменника – повість “Пісня над піснями” (1909–1911). Повість складається з чотирьох частин. У перших двох розповідається про дитинство Бузі й Шимека, які жили як брат і сестра, про те, як пробуджується дитяче почуття кохання, а в двох останніх йдеться про зустріч героїв через багато років, про сумну долю їхньої любові. За роки, які герої не бачились, багато що змінилося.

Шимек зрозумів, що палко кохає Бузю, і вирішив відкрити їй серце. Він знав, що кохає Бузю тією святою, полум’яною любов’ю, яка так чудово оспівана в біблійній “Пісні над піснями”. Закохані пішли на прогулянку за місто. Вони згадують ті щасливі дні дитинства, коли весь світ належав їм. Але ця зустріч через багато років уже була сумною. Коли Шимек поїхав здобувати освіту, Бузя писала йому, але юнак на її листи не відповідав... Довго чекала Бузя, довго вмовляли її батьки, аби вона дала “згоду” на весілля. Серце дівчини належало Шимеку. І на тому пагорбі, де вони гралися колись у дитинстві, Шимек освідчився в коханні. Але це не принесло радості Бузі. Бо вона тепер наречена чиясь, не Шимека.

Юнацький роман Шимека і Бузі має, здавалося б, трагічний фінал. Шимек “проґавив” своє кохання, а Бузя вийшла заміж за іншого. Але письменник показує, що кохання не просто пробуджує молоді душі, а й дає їм крила: “Я відчуваю себе на диво легким, мені здається, у мене виросли крила: ось я піднімусь угору і полечу...” — говорить Шимек. Таким чином, “життєствердна сила “юнацького роману” полягає у здатності душі піднестися над побутом, над буденністю, у здатності зрозуміти і прийняти високу поезію кохання.

 

 

4. Особливості вивчення ліричних творів.

Короткий огляд програм та підручників з укр.мови.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8