Творчість Бориса Пастернака.

 

Творчий спадок Бориса Леонідовича Пастернака(1890-1960) належить до кращих здобутків російської літератури ХХ ст. Як художня особистість він сформувався в атмосфері “срібного століття” російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх, передав новому поетичному поколінню — шістдесятникам, для яких став взірцем не лише творчої, але й високої моральної поведінки — людини, поета, особистості, що не зламалась, не поступилась своїми принципами, не знівечила свій поетичний дар служінням на догоду правлячій ідеології. Творчість Пастернака уособлює філософський напрямок розвитку російської поезії ХХ ст. Його лірика звернута до головних питань буття людини та світу, до складних зв’язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана і непроста, заглиблена у роздуми і водночас схвильовано пристрасна і мелодійно розмірена.

До середини 20-х років Пастернак вже був відомий як автор чотирьох поетичних збірок лірики. Починаючи з цього часу, він пробував свої сили і в більш значних за обсягом поетичних жанрах. Незабаром з’явилися дві його історико-революційні поеми “Дев’ятсот п’ятий рік” (1925–1926) і “Лейтенант Шмідт” (1926–1927), присвячені першій російській революції 1905 року і повстанню матросів Чорноморського флоту. Поему “Дев’ясот п’ятий рік” високо оцінив Горький, але сам Пастернак через деякий час висловив іншу думку про свої “революційні спроби”: “Об цю стіну необхідно було вдаритись”. У 1931 році Пастернак написав роман у віршах “Спекторський”, який також варіював революційну тему, та автобіографічну повість “Охоронна грамота”.

Атмосфера політичних гонінь та репресій кінця 20-х — початку 30-х років, смерть Маяковського гнітюче вплинули на письменника. Він навіть мав намір емігрувати за кордон, але його спроба виявилась невдалою. Впродовж 1931–1959 років Пастернак чотири рази відвідав Грузію, яку змалював у кількох циклах своїх віршів: “Хвилі” (1932), “Художник”, “Літні записки” (1936). Крім того, письменник багато перекладав російською грузинських поетів. У тогочасній партійній критиці визнавалась незаперечна художня обдарованість Пастернака (М.Бухарін навіть назвав його поетом “дуже значного калібру”), але одночасно йому докоряли, пропонуючи “тематично та ідейно перебудуватись”. Попри всі ці докори, влада деякий час все ще ставилась до нього поблажливо: в 1936 році йому була виділена дача в селищі Передєлкіно (де він жив до самої смерті і де тепер розміщений його меморіальний музей), а через рік — нова квартира в побудованому у Москві у письменницькому будинку. В Передєлкіно поет зустрів і початок війни. У віршах, надрукованих у журналах “Огонёк” і “Красная новь”, на повний голос зазвучала патріотична тема. Влітку 1943 року Пастернак у складі письменницької бригади виїжджав на фронт, під Орел. Його вірші з’являлись у літературних збірках, газетах “Красная звезда” і “Красный флот”. Створені в евакуації, в Чистополі на Камі, вірші “Зима наближається”, “Оживаюча фреска”, “Переможець”, “Весна” утворили ліричний цикл, у якому постає образ поета як гуманіста і патріота.

У 30–40-і роки виходять друком нові поетичні збірки Пастернака, але паралельно з прозою він починає працювати над “великою прозою”, робота над якою триватиме 10 років і виллється восени 1956 року у роман під назвою “Лікар Живаго”.

У романі відтворена трагічна доля російської інтелігенції, розкрита на тлі історичних зламів, які переживала Росія в першій половині ХХ ст. В центрі твору — життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрійовича Живаго, який разом з Ларою (Антиповою Ларисою Федорівною) виступають головними героями роману. Вже на початку роману Живаго втрачає батьків: його мати помирає, а батько, колишній мільйонер, зубожівши, вчиняє самогубство, вистрибнувши з потягу. Доля хлопчика, який втратив батьків, складається непросто. Він живе у Москві, в родині професора Громеко. Згодом поступає на медичний факультет університету, пише вірші. Після одруження з донькою професора Тонею Громеко у них народжується син. Далі — Перша світова війна, на яку мобілізують Живаго, поранення, госпіталь, де відбувається зустріч з Ларою, яка там працює. Але вона одружена і невдовзі залишає госпіталь. Революцію 1917 року Живаго зустрічає в Москві, де працює в лікарні і пише щоденник, куди входять вірші і проза. Випадково на вулиці, він зустрічає Євграфа Живаго, не знаючи, що це його молодший брат. Постать брата — найзагадковіша у романі. Про нього майже нічого не відомо, але у нього впливові зв’язки, він завжди з’являтиметься в житті старшого брата несподівано, і завжди, коли потрібна його допомога. За порадою брата родина Живаго залишає Москву, у якій стає небезпечно, і переселяється на Урал, у Варикіно, колишній маєток діда Тоні. Тут Живаго знову зустрічає Лару і тепер між ними спалахує справжнє кохання. Впродовж буремних років війн і революцій поступово формується і змінюється світогляд Живаго. Якщо спочатку він сприймає революцію з ентузіазмом, називаючи її “чудодійною хірургією”, то в подальші роки він змінює своє ставлення до неї: “Я був налаштований надзвичайно революційно, а тепер думаю, що насильництвом нічого не вдієш”. Незабаром у житті Живаго сталися зміни: дружина з дітьми повернулась у Москву, а звідти виїхала за кордон. Не склалося і його щастя з Ларою, яку, підступно обманувши, вивіз за кордон її колишній коханець, адвокат Комаровський. Самотній Живаго повертається в Москву, перебиваючись випадковими заробітками і пише невеличкі книжечки, де викладає свої медичні та філософські погляди, думки про релігію та історію, вірші і оповідання. У Москві він і помирає від серцевого нападу.

Після завершення роману Пастернак передав його рукопис для публікації відразу у два журнали — “Новый мир” і “Знамя”, але цензура заборонила його публікацію. Натомість в 1967 році він був опублікований за кордоном, в Італії, і ця публікація стала ще одною підставою для присудження письменнику у 1958 року Нобелівської премії “за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і на традиційній ниві великої російської прози”. В цьому зв’язку навколо постаті Пастернака і його роману розгорнулося безпрецедентне за масштабами (як на післясталінські часи) ідеологічне цькування. Письменник був змушений відмовитись від премії, але й попри це його виключили зі Спілки письменників СРСР (за передачу на Захід роману). Впродовж 1957–1958 років роман “Лікар Живаго” був перекладений 24-ма мовами і лише в 1988 році він побачив світ на батьківщині Пастернака.

Важка ідеологічна атмосфера, у якій перебував Пастернак, остаточно підірвала його сили і ослаблене здоров’я (ще працюючи над романом, він переніс інфаркт).

30 травня 1960 року він помер і був похований на кладовищі в Передєлкіно.

Як і Маяковський, Пастернак вдавався до експериментів із засобами мовленнєвого вираження, намагаючись знайти шляхи оновлення поетичної мови. На відміну від Маяковського, який намагався “демократизувати” поетичну мову за рахунок введення до неї вульгаризмів, жаргонізмів, політичної лексики і взагалі усього того, що він називав “мовою вулиці”, Пастернак більш стриманий у виборі засобів: його улюблений прийом полягав у тому, щоб вводити в поетичну мову прозаїзми, які, на його думку, не деформували, а, навпаки, підкреслювали її поетичність, її естетичну відстороненість від мови повсякденного спілкування. Спільна з футуристами ознака поетичного стилю Пастернака — “зламаний синтаксис” (граматична неупорядкованість, інверсованість слів, невиправдано довгі безсполучникові ряди слів, повтори, безприкметникові або бездієслівні конструкції тощо), який був покликаний відтворювати природну хаотичність і неупорядкованість живого розмовного спілкування.

Пастернак своєю поетичною творчістю зробив важливий внесок у створення в країні тієї атмосфери внутрішньої свободи і духовного розкріпачення особистості, на якій зросла пізніша культура і лі­тература.

 

 

4. Значення, завдання, зміст і принципи вивчення частин мови в шкільному курсі укр.мови.

Самостійна робота учнів з літератури.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10