Українська графіка. Співвідношення між буквами і звуками української мови. Алфавіт. Українська орфографія та її принципи.

 

Графіка - це сукупність усіх засобів певної писемності, система відношень між буквами і звуками конкретної мови. Українське письмо належить до буквено-звукового типу. Основу графічної системи становлять букви або літери, які служать для позначення на письмі звуків (фонем). В українській графіці більшість букв однозначні, тобто передають один основний звук, проте окремі літери передають два звуки (наприклад, буква щ).

Алфавіт - це сукупність букв, прийнятих у певній писемності і розташованих в усталеному порядку. Український алфавіт складається з 33 букв, які записуються у двох накресленнях - велика і мала букви. Розрізняються також друковані та писані букви.

Для позначення голосних звуків (а їх в українській мові 6) використовуються 10 букв: а, у, о, е, і, и, я, ю, є, ї.

Букви я, ю, є позначають:

звукосполучення [йа], [йу], [йе], якщо знаходяться:

- на початку слова: яр - [йар]; юрба - [йурба]; єнот - [йенот];

- після голосного: маяк - [майак]; маю - [майу]; маєш - [майеш];

- після апосторофа чи м’якого знака: м’яч - [мйач]; п’єш - [пйеш];

один звук [а], [у], [е] і м’якість попереднього приголосного, якщо знаходиться в слові після приголосного: ряд - [р’ад]; люк - [л’ук]; ллє - [л’:е].

Буква ї завжди позначає звукосполучення [йі]: їжак - [йіжак]; гаї - [гайі]; солов’ї - [соловйі].

Для позначення приголосних звуків (а їх в українській мові 32) використовуються 22 букви. Різниця в кількості звуків і букв пояснюється такими особливостями їх співвідношення:

1) приголосні, що становлять пару за “твердістю-пом’якшеністю” ([д] - [д’]; [т] - [т’]; [з] - [з’]; [с] - [с’]; [ц] - [ц’]; [н] - [н’]; [л] - [л’]; [р] - [р’]); позначаються однією буквою: “де”, “те”, “зе”, “ес”, “це”, “ен”, “ел”, “ер”;

2) звукосполучення [шч] завжди позначається на письмі буквою “ща”;

африкати [дз], [дз’], [дж] позначаються на письмі сполученням букв “де”, “зе” та “де”, “же”.

За іншими приголосними звуками закріплена в мові певна буква, наприклад: звук [б] позначається буквою “бе”, звук [п] - буквою “пе” і т.д.

Особливістю букви “м’який знак” є те, що за нею не закріплений у мові певний звук.

Функція м’якого знака - позначати на письмі м’якість попереднього приголосного звука. Крім м’якого знака м’якість приголосних можуть позначати й такі букви: і, я, ю, є, наприклад: бадьорий - [бад’орий]; зілля - [з’іл’:а]; людина - [л’удина]; синє - [син’е].

Крім букв, українська мова використовує під час передачі звукового мовлення на письмі й інші графічні знаки. Це: апостроф, розділові знаки, дефіс, цифри, знак параграфа, проміжки між словами.

Апостроф - надрядковий знак (’), що вживається в українському письмі для позначення твердості приголосного перед м’яким звуком [j], для розділеної, незлитої вимови різних за твердістю-м’якістю приголосних.

Основні правила вживання в українській мові апострофа.

Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

після губних приголосних [ б], [п], [в], [м], [ф]: б’ю, п’ять, п’є, в’язи, тім’я;

після [ р]: бур’ян, пір’я, міжгір’я, кур’єр, матір’ю;

після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’язикий, об’єм, від’їзд.

Апостроф не пишеться:

коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: свято, цвях, дзвякнути, але верб’я, черв’як, торф’яний

коли ря, рє, рю означають сполучення м’якого [ р’] із наступними [ а], [у], [е]: буряк, ряд, крюк, Рєпін.

після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у: безіменний, зекономити, зуміти, загітувати.

Основні правила вживання в українській мові м‘якого знака.

М’який знак пишеться:

1) після м’яких [ д’], [т’], [з’], [с’], [дз’], [ц’], [л’], [н’] у кінці слова та складу: вісь, ґедзь, кінь, мідь, суть, палець, наморозь, кільце;

2) після м’яких приголосних у середині складу перед о: льон, дзьоб, сьомий, тьохкати;

3) зокрема ь пишеться у словах на:

-з ь кий, -с ь кий, -ц ь кий, -з ь кість, -с ь кість, -ц ь кість; -з ь ко, -ц ь ко; -з ь кому, -с ь кому, -ц ь кому; -с ь ки, -з ь ки, -ц ь ки (вуз ь кий, волинс ь кий, донец ь кий; людськість, близ ь кість; близ ь ко, війс ь ко, багац ь ко);

-ен ь ка, -ен ь ко, -он ь ка; -ен ь кий, -есен ь кий, -ісін ь кий, -юсін ь кий: ручен ь ка, батен ь ко, голівон ь ка, соколон ь ко; гарнен ь кий, малесен ь кий, свіжісін ь кий, тонюсінький;

після м’якого [ л’] перед наступним приголосним: їдал ь ня, кіл ь це, пал ь ці, ковал ь ський, рибал ь ство;

у родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи І відміни й середнього роду на -нн(я), -ц(е) ІІ відміни: друкарен ь, їдален ь, крамниц ь, стаєн ь; бажан ь, знан ь, кілец ь, місц ь, сердец ь, серц ь;

у дієслівних формах дійсного і наказового способу: будит ь, будят ь, ходит ь, ходят ь; буд ь, буд ь те, винос ь, винос ь те, винос ь ся.

М’який знак не пишеться:

після р у кінці складу або слова: вірте, кобзар, лікар, секретар, тепер, Харків;

після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами - ств(о), -ськ(ий): інженер, інший, кінчик, менший, тонкий, Уманщина; волинський, освітянський, селянський; громадянство, селянство. Але: бриньчати, доньчин, няньчин, няньчити та ін.; бо в твірних іменниках: бренькіт, донька, нянька;

після м’яких приголосних, крім [ л’], якщо за ним йдуть інші м’які приголосні: вінця, кінцівка, світ, радість, ланцюжок, свято, слід, сніг, сміх, сніп, щастя; але: різ ь бяр, (і різ ь бар), т ь мяний та похідні від них;

після л в іменникових суфіксах - алн(о), -илн(о): пужално, ціпилно, держално та ін., але в зменшених формах ь пишеться: держальце, пужальце;

між подовженими м’якими приголосними: буття, волосся, життя, каміння, ллється, сіллю;

після д, т, н перед суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: безбатченко, Панченко, Радчук, Степанчук; Гринчишин, Федчишин, але після л пишеться ь: Михал ь ченко, Михал ь чук;

після ц у кінці слів - іменників чоловічого роду іншомовного походження: Галац, кварц, плац, палац, паяц, Суец, шприц, а також у деяких вигуках: бац, буц, гоц, клац.