Лексика української мови з погляду значення.

За значенням слова української мови поділяються на однозначні та багатозначні.

Слова, що мають одне і те ж значення в будь-якому контексті називаються однозначними. Вони здатні називати одне поняття, одне явище дійсності, одну ознаку. Однозначних слів у мові небагато. Це переважно терміни з різних галузей науки, назви предметів побуту, одягу.

Слова, що мають у контексті кілька значень називаються багатозначними. Наприклад: легкий пух - легкий день, легка задача. Здатність повнозначного слова мати кілька значень називається полісемією. У багатозначних словах одне лексичне значення сприймається як основне, а інші - як вторинні: рукав піджака - рукав річки. Поняття багатозначності тісно пов’язане з поняттями прямого і переносного значення слів.

Прямим називається таке лексичне значення слова, яке безпосередньо пов’язане з відображенням предметів і явищ об’єктивної дійсності і сприймається як вільне, незалежне від контексту, тобто зберігає своє значення, як ізольовано, так і в зв’язку з іншими словами. Наприклад: зелений - колір, великий - розмір.

Переносне або значення виникає тоді, коли мовець переносить назву одного явища дійсності на інше на основі спільності ознак. Переносне вживання слів поширене в художньому та розмовному стилях. Наприклад: Надвечір скресає річка й ламає кригу (М. Коцюбинський).

Розрізняють такі типи переносних значень: метафора, метонімія, синекдоха.

Метафора - це такий вид переносного значення слова, що базується на основі вживання слів або виразів у переносному значенні за подібністю. Наприклад: Небо невмите і заспані хвилі (Т. Шевченко). Стояла я і слухала весну, весна мені багато говорила (Л. Українка). Переважна більшість метафор є поетичними засобами. Наприклад: “грім оплесків”, “хмара думок ”, “зоря надій”.

Метонімія - це перенесення одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують між собою, перебувають в органічному зв’язку (назви предмета замість називання того, що в ньому вміщується). Наприклад: ліс співає, інститут святкує 50-річчя, ходить в золоті.

Синекдоха - це перенесення назви частини на назву цілого, і навпаки. Синекдоха використовується як мовний художній засіб, але не так часто, як метафора і метонімія. Наприклад: Він скрізь руку має, а ми що?(І. Карпенко-Карий). Ой голово нерозумна, схаменись!(М. Вовчок).

 

Драматичний спадок М.Куліша

 

Микола Куліш(1892-1937) - один з найяскравіших та найбільш оригінальних українських драматургів першої половини минулого століття. Розквіт його творчої активності припав на 20-ті - початок 30-х років - період відродження, розвитку та трагедії України. М.Куліш - один з засновників української модерної драматургії. Його п'єси нічим не поступаються кращим світовим зразкам. Їх постановка у "Березолі" Леся Курбаса дала можливість двом корифеям українського театру в синтезі тексту і режисерського таланту показати найболючіші проблеми тих років.

За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923-1934) М. Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це "97", "Комуна в степах", "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона", "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Закут", "Патетична соната", "Прощай, село", "Вічний бунт", "Маклена Граса". (Текст однієї з перших п'єс - "На рыбной ловле", як і текст останнього драматургічного твору М. Куліша -п'єси "Такі", вилученої в драматурга під час арешту, вважаються втраченими).

Кожна з Кулішевих п'єс, що дійшла до нас, - явище непересічне в українській драматургії та заслуговує на те, щоб стати об'єктом ґрунтовного культурологічного, компаративістського, лінгвостилістичного дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, а й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже вся драматургічна спадщина Куліша входить до національної літературної класики, а п'єси "Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса" складають європейську й світову художню скарбницю.

Письменник своїми творами доносить до нас життя своєї епохи у самому процесі, мінливому рухові, змінах і становленні. Масштаби і своєрідність його таланту з роками не дрібнішають і не тьмяніють.

Чим же так полонив сучасників Куліша його драматичний первісток? У драмі "97" М. Куліш звертається до трагічних подій голоду на Україні в 1921-1922 роках. Це - твір глибоко правдивий. У ньому розповідається про події жорстокої тогочасної дійсності аж до жахливих її сторін - голоду, людоїдства, самосуду. Змальоване Кулішем село, як і вся Україна тих часів, розколоте на два ворожих табори, кожен з яких до кінця боронить свою правду.

Ідейно-художня вагомість п'єси "97" не лише в тому, що вона знаменувала появу нової соціально-психологічної драми, а й у тому, що вона вносила в драматургію якісно інший естетичний зміст, художньо освоювала незнані досі типи людей - тих простих, сільських дядьків, які виступили в новій ролі, - вершителів своєї долі і влади.

На таких самих ідейно-естетичних засадах - реалістичного, глибоко правдивого відтворення боротьби на селі, ґрунтуються і дві інші п'єси драматурга: "Комуна в степах" (1925) та "Прощай, село" (1933), що разом із драмою "97" становлять своєрідну трилогію про село 20-30-х років у найскладніші, переломні моменти його буття.

У п'єсі "Комуна в степах" високе і смішне, трагічне і потворне співіснують у діалектичній єдності, сприяючи пошукам селянською біднотою нових шляхів у житті. Цікаві людські типи окреслюються і в п'єсі "Прощай, село", де Куліш ще раз звернувся до теми перебудови села і віками формованої психології селянина.

Сатиричні п'єси, написані у 1926-1929 роках,- це самобутні твори про сучасність, матеріал для яких Куліш брав із того життя, яке вирувало навколо нього і яке він добре знав.

У центрі п'єси "Народний Малахій" - трагікомічна постать дрібного чиновника-обивателя, що все життя прожив у страсі, навіть мухи боявся, всю революцію пересидів, замурований у комірці, а потім, роздивившись, "схвильований і вражений" тим, які права дала революція людині, взявся і собі "здійснювати" соціальні перетворення. Він пише проекти і надсилає їх до Раднаркому, вимагаючи негайної реформи людини. Мині - головному героєві п'єси "Мина Мазайло" - хочеться змінити своє українське прізвище на якесь "милозвучне" російське. Навколо цього бажання і розгортається увесь сюжет комедії Миколи Куліша. Герої твору дискутують, висловлюють своє ставлення до цього факту, до українізації взагалі - і ми бачимо їхні характери, погляди, духовний світ, розуміємо, що московська політика "українізації" України була лицемірною і формальною.

Гострота конфлікту у комедії дедалі наростає, та розв'язка виявляється зовсім несподіваною. Мину, який вважав своє українське прізвище перепоною на шляху до блискучої кар'єри, звільняють з роботи за "систематичний опір українізації".

Створивши блискучу комедію, Микола Куліш торкнувся гострої проблеми, яка залишається важливою і сьогодні, - проблеми національної самосвідомості українців. Цей твір спонукає кожного до роздумів про свій духовний зв'язок із рідною землею.

Творчість М.Куліша – це багатогранне, гранично загострене зображення побуту, психології, соціально-культурних процесів, інтелектуальної динаміки, світоглядних тенденцій в України перших десятиліть ХХ століття.

Доля українського села й селянина, духовні пошуки інтелігенції, пріоритети й цінності нової генерації держслужбовців, протестні явища в свідомості й почуттях митців, психоло­гічні тенденції в робітничому середовищі, розмаїтість світоглядної палітри інтелектуалів, духовний стан столичного й провінційного міст, аспекти національно-історичного розвитку та перспективи України – таким виглядає зріз основних проблем Кулішевої драматургії.

Лише одна п’єса певною мірою вирізняється серед інших, оскільки її створено на польському фактичному матеріалі й пронизано польським національним колоритом. Йдеться про дра­му “Маклена Граса”, у якій відтворено кризові процеси в Польщі початку 30-х років. Проте і в цьому творі відлунює українська проекція на трагічні події, що в той же самий час охопили й Україну. Цілком вірогідно, що й драму з сучасного польського життя Куліш писав, маючи на думці долю України та людини в ній.

Художня сила п’єс Миколи Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспіль­ства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

Художня майстерність автора, важливість порушених у цих драматичних творах проблем ще тривалий час привертатимуть до них увагу зацікавленого читача й глядача.