Субстантивація (перехід прикметників у іменники). 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Субстантивація (перехід прикметників у іменники).



Деякі прикметники, втрачаючи значення ознаки і набуваючи значення предметності, переходять у розряд іменників, зберігаючи формальні (граматичні) ознаки прикметників, які стають у прикметника самостійними, незалежними від іменника (майбутнє рішення  наше майбутнє, учительська робота - зайшли в учительську).

Зберігаючи словозміну прикметника, такі слова відповідають на питання іменника і виконують у реченні його синтаксичну функцію.

Існують такі ступені субстанції:

Повна (лексична) - це прикметники, які зовсім утратили прикметникове значення і виконують граматичну функцію іменників, зберігати лише певну оболонку прикметників. Наприклад: операційна, набережна, Ніжин, Рівне, Яворівський і т.д.

Неповна (синтаксична ) - прикметники, які можуть передавати значення або прикметника, або іменника, що визначається контекстом і їхньою граматичною роллю в реченні (черговий по гуртожитку і черговий студент). Це:

а) назви предметів, приміщень (чайна, шампанське);

б) абстрактні поняття (далеке, чуже, сьогочасне, давнє);

в) назви осіб за професією, зовнішніми чи внутрішніми ознаками (військовий, цибатий, убогий, німий);

г) назва тварин (круторогі, зозулястий).

Відмінювання прикметників.

У сучасній українській літературній мові вживаються переважно повні прикметники, що мають у формах відмінкові закінчення: добрий, добре, добрі; доброго, доброї, добрих і т.д. Коротких прикметників у сучасній українській мові дуже мало, наприклад: зелен, рад, повен, винен, ясен, дрібен, славен.

У поетичній мові, в народній творчості вживаються також повні нестягнені форми: краснеє, рожевую, єдиная.

Повні прикметники стягненої форми змінюються за родом, числами і відмінками.

За кінцевими приголосними (твердий чи м’який) основи прикметника поділяються на тверду і м’яку групи.

Прикметники твердої групи мають у називному відмінку однини флексії - ий-, -а-, -е-, перед якими кінцевий приголосний основи вимовляється твердо: сонячний, довгий; сонячна, довга; сонячне, довге.

Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини мають фонетичні варіанти флексії -ій-, -я-, -є-, що позначають м’якість кінцевого приголосного основи: середній, торішній; середня, торішня; середнє, торішнє.

Складні прикметники з другою частиною - ищий мають в однині м’яку основу (крім називного й орудного відмінків), а в множині тверду (крім називного відмінка).

Прикметники твердої і м’якої групи розрізняються кінцевим приголосним основи. Відмінкові форми обох груп мають основні флексії у твердій групі: -ий, -е, -ого, -ому, -им, -ому в чоловічому і середньому роді; -а, -ої, -ій, -ою, -ій -у жіночому роді; -а, -их, -им, -ими, -их -у множині для всіх родів.

У формах прикметників м’якої групи виступають у непрямих відмінках (крім знахідного і орудного) ті самі флексії, але після попереднього м’якого приголосного, що на письмі позначається м’яким знаком (порівняйте: чорн-о-го і синь-ого, чорн-ою і синь-ою).

У формах множини виступають флексії, спільні для всіх трьох родів.

У Н.в. множини прикметники твердої і м’якої груп мають закінчення -і (-ї) чорний - чорні, могутній - могутні, довгий - довгі.

В інших непрямих відмінках множини прикметники твердої групи мають флексії, що починаються з голосного - и (чорн-их, чорн-им, чорн-і(их), чорн-ими і т.д. ), а прикметники м’якої групи - флексії, що починаються з голосного -і, (-ї) ( могутн-іх, могутн-ім, могутн-і (іх), могутн-іми, на могутн-іх; довгові-їх, довгові-їм, довгові-ї(їх), довгові-їми, на довгові-їх ).

 

 

2. Збірка І.Франка "Зів'ле листя".

 

«Зів’яле листя». Під такою назвою вийшла у 1896 р. третя Франкова поетична книжка з незвичним підзаголовком «лірична драма». Збірка поділяється на три цикли, образно названі «жмутками». У трьох «жмутках»-циклах «Зів'ялого листя» — по 20 віршів. Вони сповнені драматичними мотивами нерозді-леної любові, трагізмом втрати коханої.

До збірки увійшла інтимна поезія, що створю­валася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбила віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої по­езії — сонетами Данте і Петрарки, лірикою Гейне і Шев­ченка.

Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що «Зів'яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсуб'єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу авто­біографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об'­єктивних у способі мальэвання складного людського чут­тя».

Власне, до такої оцінки ще раніше прийшов Михайло Коцюбинський, назвавши книжку визначним явищем лі­рики: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувств і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Поезії збірки передають складний перебіг внутрішнього життя закоханої людини — від зародження почуття до його краху, причому здійснюється це через самоаналіз ліричним героєм своїх переживань. Так розкривається глибоке почуття людини, передаються її страждання. Вла­сне, головний мотив, який об'єднує всі твори книжки — це «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров'я, отруює психіку людини, спалює її во­гнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогубства».

Перший жмуток являє силу справжнього почуття, вра­жає майстерністю в утіленні нових мотивів любовної теми, плину різнорідних емоцій — від нестерпного сердечного болю («Безмежнеє поле в сніжному завою...» — X) до но­вих надій (XIX) тощо. Вже в цьому циклі виявлено погляд лірика на кохання як найкращий скарб молодої душі, що його не можна розтратити марно, без тями. У другім «жмут­ку» поетів «спів» «стиха до строю сопілки Поплив із народ­ним до спілки». Тут маємо прекрасні варіації на фольк­лорні (переважно пісенні) ноти. В сюжеті цієї частини вірш IV «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» підхоплює тему попереднього («Зелений явір, зелений явір...») і звучить гімном принадам неприступної вродливиці. Засобом кон­трасту, що є, за Франком, найдієвішим у поетичному ма­люванні, вияскравлено портрет ліричної героїні.

У другому жмуткові, який часто називають ліричним інтермецо, ще більше сповільнюється розвиток подій, любовні переживання екстраполюються на явища природи, і риси коханої невмолимо стираються в пам'яті ліричного героя, переливаючись в образ далекої зорі, недосяжної мрії, ясного ідеалу. Тут немає різких рухів, несподіваних поворотів, любовних афектів. Тільки тихий сум огортає душу і гіркий жаль здавлює серце. Культ пекучого болю, культ пекельної муки, лиш де-не-де блисне "промінчик ясної надії". Та наприкінці циклу з'являється відчуття холоду, внутрішньої порожнечі, коли навколо сипле сніг, все важче налягає білий килим забуття, і "молодий огонь в душі меркне, слабне, погасає". І у тому новому "отупінні" вже проглядає близька й неминуча катастрофа ліричного героя.
У третьому жмутку уже не культ, тут справжній апофеоз болю і смерті. Похоронний дзвін вчувається ледве не в кожному з двадцяти зів'ялих листків циклу. Ліричний герой, роздерши "з життям умову", неухильно наближається до свого фатального кінця. З втратою коханої для нього втрачає будь-який смисл і земне існування. Але ще дужче лякає його християнська віра у безсмертність власної душі, що завжди тужитиме за зрадливою любкою. Він не хоче брати з собою у вічність жодної пилинки з колишнього життя, лише "безодня нірвани" і абсолютне забуття принесуть йому довгожданий спокій. Тому єдиним "рецептом" на весь отой безмірний біль стає "маленький інструмент, холодний та блискучий", що звільняє героя Зів'ялого листя від любовних пут і невимовних страждань.
Збірка має чимало автобіографічних моментів. Автобіографічними моментами виділяється в книжці поезія «Тричі мені являлася любов». Перша, «не­сміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана», вказує на Ольгу Рошкевич, юнацьке кохання Франка. Друга, «гордая княгиня», «таємна й недоступна, мов святиня», відмовила героєві у взаємності, бо відчувала свою смертельну недугу. Справді, Юзефа Дзвонковська померла передчасно. Вона відмовила не тільки Франкові, а й усім іншим, хто домагався її руки. Зрештою, була й третя, яка вхопила за саме серце, яка принесла поетові чимало страждань. Це була полька Целіна Журовська, котра працювала на львів­ській пошті. Як згадував Микола Вороний, Франко любив її платонічною любов'ю, як Данте опоетизовану Беатріче.

Збірка, що ввела в літературу суб'єктивний світ глибин душі та Правду, не узгоджену з «каменярською», стала завдяки цьому першою ластівкою українського модернізму, за­початкувала своєрідну школу «Зів'ялого листя» (й не лише в галицькій поезії), ввійшла в музичне мистецтво завдяки композиторам М.Лисенку, С.Воробкевичу, Я.Степовому, А.Кос-Анатольському й ін.

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-23; просмотров: 669; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.135.252 (0.009 с.)