Проза Г.Квітки-Основ’яненка як явище просвітительського реалізму.

 

Грицько Основ’яненко(1778-1843) – це літературний псевдонім (походить від назви села Основи, де народився письменник) відомого українського письменника першої половини XIX ст. Григорія Федоровича Квітки. В історію української літератури він увійшов насамперед як основоположник нової української прози, а також як визначний драматург, продовжувач традицій Котляревського.

Найповніше талант Квітки як українського письменника виявився все ж таки не в драматургії, а в прозі. До 30-х років XIX ст.у новій українській літературі розвивалися переважно поетичні і драматичні жанри, відсоток прозаїчних творів був невеликим.

Водночас ні поезія, ні драма не могли в повній мірі увібрати до себе широкий спектр явищ життєвої дійсності, масштабну картину життя і суспільних взаємин людей. Подібні завдання могла в повній мірі вирішити тільки проза. В російській літературі, яка також була зорієнтована переважно на поетичні та драматичні жанри, в цей час починають з’являтися перші зразки прозаїчної літератури,зокрема відомі “Повісті Бєлкіна”, з якими у 1831 році виступив Пушкін. Як зразок високохудожньої прози в 1831-1832 роках з’являються відомі гоголівські “Вечори нахуторі біля Диканьки”, написані російською мовою. Ці перші успіхи російської прози значною мірою спонукали взятися за прозу й Квітку-Основ’яненка. На відміну від Гоголя, який писав свої твори російською мовою, Квітка пише свої прозові твори українською мовою. Україномовна проза Квітки не в останню чергу була його редакцією і відповіддю на ті літературні дебати, які точились в цей період навколо української літературної мови. Дискусія в основному точилася навколо питання про літературність української мови, про можливість писати українською мовою високохудожні твори. Велика кількість російськомовних критичних джерел у цей час заперечували саму можливість і здатність української мови служити засобом для художньої передачі думок і образів. Так, журнал “библиотека для чтения” в цей час писав: “Молоросійські музи і в віршах, і в прозі говорять чудернацькою мовою, мовою, не схожою на людську”.Творам Гребінки і Квітки закидали те, що вони написані “на хохлацькому діалекті”. Безперспективність української мови намагався довести й відомий російський прогресивний критик Бєлінський. Як на приклад неможливості писати українською мовою високохудожні твори він посилався на Гоголя, який,будучи українцем за походженням, писав свої твори російською мовою. В цю полеміку й включився Квітка, який поставив за мету довести усім своєю україномовною прозою “силу й оригінальність” української мови.

В 1832 році Квітка пише свою першу повість "Маруся". Впродовж 30-х років він пише ще ряд повістей і оповідань, які об’єднує в дві книжки збірки “Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком”. Перша книжка з’вилася у 1834 році, друга - у 1836-1837 роках. Усі ці твори написані у формі розповіді, стилізованої під розмову простої людини з народу. Центральними позитивними героями у цих творах виступають селяни. Мова і образна система цих творів значною мірою спирається на поетику фольклорних творів і проникнута гумором.

Художня проза Квітки 30-40-х років поділяється на дві основні групи. Першу групу складають бурлескно-реалістичні за своєю стильовою манерою твори. Другу групу – твори сентиментально-реалістичні. До першої групи належать гумористичні оповідання “Салдацький патрет” (1833), “Мертвецький великдень” (1833), “От тобі і скарб” (1834), “Пархімове снідання” (1841), “Підбрехач” (1843), а також гумористично-сатирична повість “Конотопська відьма” (1833)… Бурлескно-реалістичні твори Квітки відрізняються насамперед комічно-бурлескним, нерідко гротескним змалюванням персонажів. Самі ж персонажі переважно фольклорного походження. Відповідно, мова,образи, фабула творів насичена фольклорними мотивами і прийомами. Поетика творів бурлескно-реалістичної групи підпорядкована в основному створенню критичного пафосу, висміюванню і викриттю негативних соціальних і моральних явищ. Таким, наприклад, є оповідання цієї групи “Салдацький патрет”, полемічно спрямоване проти шовіністичних кіл, які недоброзичливо і некомпетентно судили про українську літературу. Особливо про твори з життя селянства, написані українською мовою. На противагу їм Квітка описує в оповіданні анекдотичний випадок із зарозумілим шевцем Терешком, який своїми зухвалими і неуцькими закидами на адресу картини художника довів себе до ганьби і всенародного осоромлення. Інші оповідання, такі, як “Мертвецький великдень”, “От тобі і скарб”, “Пархімове снідання”, “Підбрехач” написані за фольклорними мотивами й підпорядковані головним чином морально-виховним завданням. Вони спрямовані проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях робляться також різкі випади проти хабарництва, станової нерівності, панського паразитизму, своєкорисливих церковників. Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки - це повість “Конотопська відьма”. Повість є гострою сатирою на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах не­вігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та безпро­світного п'яниці писаря Пістряка, свавіль­ного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей.

Найбільш яскравою ознакою творів другої групи, тобто сентиментально-реалістичної, є співчутливе, більш або менш ідеалізоване зображення селянського героя. Письменник намагається змалювати психологію, внутрішній світ цього ідеалізованого героя, причому користується для цього знову ж таки арсеналом народнопоетичних засобів, але уже не зі сфери розповідної прози, а зі сфери лірики. Серед творів сентиментально-реалістичної групи виділяються такі повісті як «Маруся», «Козир-дівка», “Сердешна Оксана»,»Щира любов». Центральним персонажем кожної з цих повістей виступає сільська дівчина, а конфліктну основу складає переважно процес долання позитивними героями з трудових верств суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі.

Центральним твором цього циклу є повість “Маруся”. В основу фабули твору покладена опоетизована історія чистого й вірногокохання сільської дівчини Марусі і парубка з міських ремісників Василя. Повість закінчується трагічно, обидва головні герої помирають. Художню структуру повісті, з одного боку, визначає орієнтація на поетику сентименталізму, з іншого боку – на поетику фольклору. У відповідності до вимог сентименталізму письменник наділяє своїх головних героїв – Марусю й Василя - особливою чутливістю й душевною вразливістю, вводить у свою повість характерні для сентименталізму мотиви віщування серця, смерті з туги за померлою коханою. Фольклорний елемент повісті виявляє себе у тому, що фабула твору сходить у своїй основі до мотивів народних пісень-балад та пісенної лірики, крім того, значне місце в повісті займає опис поетичних народно-національних обрядівсватання та весілля. Головна героїня Маруся зображена як втілення найвищих людських якостей згідно з народним і авторським етичним та естетичним ідеалом.

Незважаючи на те, що на час створення повісті сентименталізм, ідеалізація позитивних героїв значною мірою вже сприймалася як пережиток часу, повість “Маруся” справила величезне враження на читача. Той самий Бєлінський, який так скептично ставився до можливостей української мови, на цей раз дав творові Квітки найвищу оцінку. В своїй рецензії він писав: “Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали повість. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість.” Головні герої повісті, це, на думку критика, - типи зразкових українців, “цвіт національного життя народу”. Особливо привабила Бєлінського “Маруся” як поетична картина України: “Саме цей герой і становить усю принадність, усю чарівність повісті”,- писав Бєлінський.

В наступних повістях Квітки, написаних після “Марусі”, простежується вже менше захоплення народнопоетичною стихією і, навпаки, більше наближення до живої, реальної дійсності, до реальних типів і характерів.У соціально-етичній повісті “Козир-дівка” Квітка вивів новий для української літератури реалістичний образ вольової, завзятої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Ївги. Ївга вступає у боротьбу з сільською та повітовою владою, з губернським судом, добивається до губернатора й визволяє із в’зниці свого нареченого – бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. Реалістичними у повісті виглядають сатиричні картини адміністративно-судової бюрократичної машини повіту, а також і риси самої головної героїні Ївги. Водночас реалістичне відтворення логіки розвитку подій порушується штучною щасливою розв’язкою у дусі просвітительсько-сентиментального “торжества доброчесності”, а саме – появою “доброго” губернатора, який стає на захист селянина й карає кривдників. Ще більшого реалізму Квітка досягає в наступній повісті “Сердешна Оксана”, де розробляється тема зваблення паном дівчини-селянки. На той час ця тема була доситьпоширена у літературі. На відміну від багатьох своїх попередників, Квітка не змальовує “нормального” щасливого кохання, яке, на його думку, й неможливе в умовах станової нерівності. В якійсь мірі Квітка засуджує вчинок Оксани, її намагання перейти у вищий соціальний стан завдяки зближенню з капітаном, але в цілому письменник тлумачить цей конфлікт не як моральне падіння дівчини, а як вияв панської розбещеності капітана.

Значне місце в прозовому спадку Квітки-Основ’яненка займають також російськомовні твори. Серед них насамперед виділяються сатиричні романи “Пан Халявський”, “Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова”, повісті “Ганнуся”, “Панна Сотниковна”, “1812 год в провинции”, оповідання “Званый вечер”, історично-художній нарис”Головатый” та інші.

Свій сатиричний роман “Жизнь и похождения Столбикова”, написаний у 1841 р., сам Квітка характеризує як сатиру “на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званиях”. Роман постає як багатопланова картина суспільних звичаїв провінції. В різко сатиричній формі у романі розкриваються характерні вади всіх панівних прошарків і буквально всіх установ на рівні губерній і провінції взагалі.Цей твір не пропустила цензура, яка вважала, що він справить “ на читачів несприятливе для уряду враження”. Навіть після вилучення найгостріших моментів роман містив величезну кількість сатиричних картин адміністративних зловживань місцевої влади, обдирання крапаків. Письменник вивів у романі багатолику галерею соціальних іпобутових типів з панівного середовища- різного роду експлуататорів, хабарників,шахраїв, негідників,нікчем і нероб.

Наступний роман – “Пан Халявський” являє собою своєрідну родинну хроніку, історію типового для XVIII ст. поміщицького роду Халявських, описану від імені його типового представника, обмеженого Трушка Халявського, головного героя твору. В романі реалістично відтворюється життя отупілого від переїдання і бенкетів, ледачого, неосвіченого, позбавленого духовних інтересів панства. Роман, як і багато інших творів Квітки, дістав високу оцінку Бєлінського. В рецензії на цей твір він писав: “…наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, ненажерливості й забобонів…Барви Основ’яненка живі, картини надзвичайно смішні… Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ’яненка відомий всім і кожному”.