Російська поезія початку ХХ ст.

 

Бурхливий розвиток на межі ХІХ–ХХ ст. переживає не лише західна, але й російська поезія. У цей час у ній домінують авангардистські й модерністські тенденції. Модерністський період розвитку російської поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. отримав назву “ срібного століття ”. Таке означення сходить насамперед до образних уявлень про три історичні віки людства — золотий, срібний і залізний, а щодо російської поезії це означення прийнято пов’язувати з віршем П. Вяземського “Три віки поетів”(1829), в якому констатується закінчення “золотого віку”. В російській поезії золотий вік асоціюється з пушкінською епохою, відповідно, “срібний вік” — з епохою межі століть, коли поезія переживає новий розквіт: з’являється велика кількість нових талановитих імен, літературних напрямків, течій та шкіл. Невипадково цей етап художнього розвитку ще називають російським поетичним ренесансом.

Ідейним підґрунтям розвитку нової російської поезії став, у свою чергу, розквіт релігійно-філософської думки, який відбувається в Росії на межі ХІХ–ХХ ст. Нова філософія постає як критична реакція на позитивізм другої половини ХІХ ст. з його суто раціональним ставленням до життя як до факту буття виключно матеріального. Нова російська філософія, навпаки, була ідеалістичною, зверталася до ірраціональних сторін людського буття і намагалася синтезувати досвід науки, філософії та релігії. До основних її представників відносяться М. Федоров, М. Бердяєв, П. Флоренський, М. Лосський, С. Франк та інші, серед яких чи не найбільш безпосередній вплив на формування ідейної основи російського поетичного модернізму справив визначний російський мислитель і поет Володимир Сергійович Соловйов. Його філософські ідей та художні образи стоять біля витоків російського поетичного символізму, а його концепція Софії-премудрої, душі світу, вічного жіночого начала (в художній формі цей образ відтворений у відомому вірші Соловйова 1898 р. “ Три побачення ”) передвизначила містичні теорії символістів початку ХХ ст. і центральний символ блоківської лірики — знаменитий образ Прекрасної Дами. Серед визначальних художньо-філософських орієнтирів російської поезії “срібного століття” є не лише нова російська ідеалістична філософія, але й естетична та ідеологічна теорія і практика представників західноєвропейської культурної думки.

Російська поезія “срібного століття” розпочинається у 90-х роках ХІХ ст., а остаточне оформлення його естетики припадає на 1899 рік, коли вийшов перший номер модерністського часопису “Світ мистецтва”. Свого апогею розквіт російської поезії “срібного століття” досягає в 1910-х рр, а умовною датою його закінчення вважається 1921 р. — рік загибелі двох великих російських поетів — О. Блока і М. Гумільова. Впродовж недовготривалого “срібного століття” в російській поезії яскраво проявилися чотири покоління поетів: бальмонтівське (яке народилося в 60-ті та на початку 70-х років ХІХ ст.), блоківське (що народилось близько 1880-го року), гумільовське (що народилось близько 1886 року), і покоління 90-х років, представлене іменами М. Цвєтаєвої, С. Єсеніна, В. Маяковського та багатьох інших. Значна кількість російських письменників змушена була емігрувати за кордон (К. Бальмонт, І. Бунін, О. Купрін, Д. Мережковський та багато інших). Розгром російської культури та поезії “срібного століття” був остаточно довершений восени 1922 р. примусовим висланням з Радянської Росії за кордон 160 відомих вчених, письменників, філософів, журналістів, суспільних діячів, що, в свою чергу, поклало початок формуванню потужної еміграційної гілки російської літератури та культури. Втім, за образним висловом російського еміграційного критика В. Вейдле, не все срібло “срібного століття” було вивезено в еміграційних валізах. Традиції літератури рубежа століть в Радянській Росії, часто в умовах ідеологічного тиску або й прямого цькування, продовжили такі визначні творчі особистості, як В. Брюсов, О. Мандельштам, А. Ахматова, Б. Пастернак, В. Маяковський, С. Єсенін та ін.

Російська поезія “срібного століття” стала своєрідним підведенням підсумків двохсотрічного розвитку нової російської поезії. Вона підхопила і продовжила кращі здобутки попередніх історичних етапів розвитку російської поезії і водночас вдалася до суттєвої переоцінки цінностей художніх і культурологічних пріоритетів, які спрямували її розвиток. До визначальних рис, що зумовлювали цю переоцінку, відносяться:

1. Невластивий попереднім історичним епохам російської поезії надзвичайно широкий інтерес до здобутків і цінностей світової культури.

2. Поглиблений інтерес до власних національних культурних і історичних витоків.

3. Інтерес до глибинних, духовних основ людського буття, який спонукав російських поетів поєднувати поетичну практику з філософськими та релігійно-містичними пошуками.

4. Спроба реформувати сам характер відношення поезії до життя, яку пов’язують з декларованим, особливо в поезії символізму, принципом “життєтворчості”.

В історії російської поезії “срібного століття” найбільш яскраво виявили себе три напрямки:

символізм (Дмитро Мережковський (головний ідеолог), Валерій Брюсов, Костянтин Бальмонт, Федір Сологуб, Андрій Бєлий, Олександр Блок, Вячеслав Іванов),

акмеїзм ( Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Сергій Городецький)

футуризм. У російському футуризмі співіснувало декілька груп, що постійно ворогували між собою, вели літературні баталії. Футуризм у Росії складався з чотирьох угруповань: “Гілеї”, або кубофутуристів, — Вєлємір Хлєбников, брати Бурлюки, Володимир Маяковський та ін.; “Асоціації егофутуристів”; “Мезоніну поезії”; “Центрифуги” — Борис Пастернак, Микола Асєєв та ін.

Окреме місце в російському поетичному модернізмі початку ХХ ст. займають так звані “ нові селянські ” поети (М. Клюєв, С. Єсенін, П. Орєшин, С. Кличков), а також поети, творчість яких чітко не співвідноситься з певним художнім напрямком.

 

 

4. Урок літератури, його різновиди.

Проблема типології уроків.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3