Енеїда” І.П.Котляревського як явище просвітительського реалізму.

 

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — це видатний український письменник. Його творчість є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Поема Котляревського "Енеїда" є головним твором у його творчому спадку. Писалася вона упродовж майже двох десятиліть, з 1724 по 1821 рр.

Перше видання "Енеїди" з'явилося у 1798 р. завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Парпури, який тоді вступив у Пертербурзі до медичної колегії і належив до гуртка шанувальників української мови та літератури. До його рук потрапив перший збірник поем Котляревского і Пуртура її видав власним коштом без відома її авторів. Вихід у світ "Енеїди" стало епохальною подієюу культурному житті України. Це була перша українська друкована книга, написана живою народною мовою, поема, яка розпочала новий етап у розвитку української літератури. Друге видання поеми відбулося у 1808 році і було вже відредаговане самим автором і доповнене четвертою частиною. П'ята і шоста частини поеми були написпні у 20- х роках 19 ст. повністю поема вийшла друком вже після смерті письменника – у 1842 році.

За жанром поема є бурлескно-травестійною(італ. бурла—жарт, смі­ховина; травестіре—перевдягання) переробкою незакінченої поеми –епопеї римського поета Марона Публія Вергілія, який жив у першому столітті до н.е В цьому творі мова йшла про діяння Енея, відомого троянського героя-сина царя Анхіза та богині Венери. Енея римська офіційна традиція вважала родоначальником римського народу і, зокрема предком імператорського роду Юліїв. За міфом, Еней після зруйнування греками Трої, зібрав вцілілих проянців і відправився у мандри, шукаючи вільних земель, де б можна було б заснувати нову державу. У першій частині епопеї Вергілія, написаній в наслідування гомерівській "Одіссеї", докладно розповідається про довгі та виснажливі мандри. Енеєві довелося побувати у різних місцевостях Середземномор'я, аж доки він не досягну в берегів Тібру. Другу частину своєї поеми Вергілій будує як наслідування "Іліади". Ця частина присвячена тривалій боротьбі троянців та їх союзників проти одного з італійських племен-рутулів.Розповідається, як Еней, який отримав від матері чудодійну зброю, у двобої з вождем рутулів Турном здобуває перемогу. У своєму творі Вергілій поставив за мету прославити Римську державу та свого сучасника-імператора Августа, якого свій час усиновив і призначив своїм спадкоємцем Юлій Цезарь. Вергілій намагався своєю поемою довести міфічне походження Августа від Енея.

Отже, за міфом, Еней після зруйнування греками Трої збирає вці­лілих своїх земляків і йде шукати вільних земель, де можна було б заснувати нову державу.

У першій частині епопеї, написаній за прикладом гомерів­ської «Одіссеї», докладно розповідається про довгі, виснажливі мандри троянців. Енеєві довелося побувати в різних місцях Середземномор'я, аж доки він не прибув на береги Тібру.

Вергілій членує свою розповідь на численні самостійні епізоди. Так, спочатку змальовується страшний шторм, що закинув троянські кораблі на північне побережжя Африки, де фінікій­ська цариця Дідона щойно заснувала нове місто Карфаген. Троянці були прихильно зустрінуті Дідоною, яка вподобала їхнього ватажка. Гостювання троянців у Карфагені дало мож­ливість поетові докладно розповісти про події, що передували блуканням Енея, зокрема про греко-троянську війну, котра за­кінчилася зруйнуванням Трої. Водночас у розповідях прохо­дять картини мандрувань троянців бурхливим морем. Любов між Енеєм і Дідоною закінчується трагічним самогубством цариці: вона не змогла перенести зради троянського ватажка, що з волі богів змушений був залишити Карфаген і пливти до іта­лійських берегів. Перші шість пісень епопеї закінчуються епізо­дами прибуття троянців на береги Тібру і Енеєвим відвіданням підземного царства, де від тіні покійного батька Анхіза він дізнається про свою дальшу долю, про своє призначення.

Друга частина включає сьому — дванадцяту пісні; тут рим­ський поет йде за іншим грецьким епічним твором — поемою «Іліада». У цій частині зображується головним чином тривала війна троянців та їх союзників проти одного з італійських пле­мен — рутулів. Вождь рутулів Турн не може примиритися з тим, що Еней претендує на руку його нареченої Лавінії — дочки царя Латина. Турн піднімає місцеві племена проти троянців, а Еней, в свою чергу, знаходить союзників в особі аркадців. Візит Енея до аркадського царя Евандра дав можливість Вергілію описати ті місця, на яких пізніше виникне Рим. Ці епізоди поеми пройняті патріархальною замилуваністю простим, мирним жит­тям поселян на лоні природи.

Разом з сином Евандра Паллантом, який очолив військовий загін аркадців, Еней повертається до свого табору. Від мате­рі, богині Венери, Еней дістає чудодійну зброю і всі обладунки воїна, зроблені богом вогню Вулканом, які, між іншим, прикра­шені зображенням майбутніх подій римської історії.

У піснях другої частини докладно розповідається про тяжку війну троянців з рутульцями. Гине від руки Турна Паллант, і тоді розгніваний Еней вступає у двобій з вождем рутулів і пе­ремагає його. Спочатку він думав зберегти життя противникові, але, побачивши на шиї в останнього дорогоцінності Палланта, вбиває Турна.

Римський поет у багатьох місцях наслідує гомерівські поеми (описи бурі, розповіді Енея на банкеті в Дідони про свої манд­ри, картина відвідин підземного світу, описи загибелі Трої, по­єдинків між супротивниками на полі бою), але не трудно пере­конатися, що ці «запозичені мотиви підпали оригінальній переробці, яка в багатьох випадках надала їм цілком нового характеру». Так, на щиті Енея представлені не чисто побутові сцени, як у Гомера, а важливі події суспільно-політичного жит­тя Риму. В пророцтві Анхіза проходять картини головніших по­дій римської історії, розкриті через образи видатних діячів античної доби — Сціпіонів Старшого і Молодшого, Катона, Брута Старшого. В поемі Вергілія докладно змальовуються старо­винні римські обряди та звичаї. Завдяки цим прикметам та виразній політичній концепції, яка проймає весь твір, «Енеїда» була характеру національного римського епосу.

Ця поема мала великий і тривалий успіх, була перекладеня на інші мови. Вихваляли її пізніше і в середні віки, де її ставили за взірець лицарської героїки і сприймали як гімн монархії. Але в добу Відродження зароджується бурлескний (з італ. жартівливий) жанр, в якому високі, героїчні теми починають передаватися у зниженому пародійному тоні. У цей же приблизно час з'являється травестійна (героїко-комічна, букв. - перелицьована) поема "Енеїда перелицьована" італійського поета Дж. Лаллі. Ще більший успіх мала французька бурлескна переробка "Енеїди" Поля Скаррона. Його поема, яка мала назву "Вергілій перелицьований", була написана в середині 17 ст. Далі наслідування Скаррону охопили усі Західноєвропейські літератури. В Росії бурлескні, або, як їх називали "ірої-комічні" поеми починають писати з другої половини 18 ст. Однією з найбільш відомих таких поем цього стала поема маловідомого російського поета Миколи Осипова "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку", яка побачила світ у 1794-1796 роках. Як гадають літературознавці, працюючи над своєю "Енеїдою", Котляревський безпосередньо спирався на поему Вергілія і на поему Осипова, які правили йому за взірці. Тема поеми Котляревського — мандри Енея від Трої до Латинської землі. Основу фабули він бере у Вергілія і Осипова. У мандрах його Енея зберігається той же класичний маршрут, Еней і його військо припливає до Карфагену, де зупиняється. Далі мандрівка триває, потім нова зупинка в Сицілії, а Кумській землі і нарешті кінцевий пункт мандрівки — Латинська земля. Котляревський створює оригінальний сюжет і оригінальну систему образів. Користуючись запозиченою фабулою, він наповнює її яскравим і суто українським національним матеріалом.

Заслуга Котляревського полягає в тому, що, з одного боку і по аналогії з іншими поетами, Котляревський комічно знижує високу й урочисту, сповнену героїки патетику вергілієвського твору. А з іншого боку, що в його поемі комічне зниження теми немовби відступає у тінь, висуваючи на перший план зображення картину реального життя та побуту українців. З цього боку, незважаючи на свою жартівливу основу і фабульну неоригінальність, твір Котляревького став своєрідною національною епопеєю, енциклопедією українського життя та побуту в переломний історичний момент, тобто в момент переходу від старої Гетьманщини до нових форм життя.

Важливе значення "Енеїди" Котляревського полягає також у тому, що вона дала потужний поштовх подальшому розвитку української літератури, породивши, зокрема цілу хвилю літ наслідувань, з яких надалі зростали й цілком оригінальні і талановиті твори та письменники.

 

 

Творчість Умберто Еко

 

Як письменник Умберто Еко(нар. 1932 р.) увійшов в літературу з 80-х рр. ХХ ст., і до сьогодні залишається одним з найбільш відомих у Європі спеціалістів з семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибоким знавцем середньовічної європейської історії. Еко відомий як автор численних книг на історичну тематику: “Естетика Томи Аквінського” (1970), “Домашній ужиток” (1973), “На периферії імперії” (1977), “Про дзеркала” (1985), “Семіологія повсякденного життя” (1987), “Мистецтво і краса в середньовічній етиці” (1987). Значна кількість праць Еко присвячена літературознавчій і лінгвістичній тематиці: “Поетика Джойса” (1966), “Як захистити диплом” (1977), “Пошуки ідеальної мови” (1993), “Шість прогулянок у нарративних лісах” (1994). Золотий фонд світової семіотики склали його книги “Відкритий твір” (1962), “Семіологія візуальних комунакацій” (1967), “Трактат із загальної семіотики” (1975), “Lector in fabula” (1979), “Межі інтерпретації” (1990). Крім того в 1997 році Еко видав збірку публіцистичних праць “П’ять моральних есе”, а починаючи з 1995 року видає серію енциклопедій, присвячених окремим періодам розвитку культури людства.

Еко — надзвичайно обдарована, різностороння і непередбачувана особистість. Уже в 50-ті роки він був відомий як спеціаліст із питань культурології. Крім цілком традиційного кола питань, притаманних цій сфері, Еко з усією серйозністю докладно аналізував складові елементи шоу-бізнесу, зокрема стриптиз і поведінку телеведучих. На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збірки його пародій і жартів “Мінімум-щоденник” (1963) і “Другий мінімум-щоденник” (1992). У 70-ті роки він висунув важливу (одну з ключових у сучасній постмодерністській естетиці) культурологічну тезу відносно того, що будь-який текст у тій же мірі створюється читачем, що й автором. Ця думка, у свою чергу, породила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця і смислового статусу у кібер-просторі. Вже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютерізації та зв’язку комп’ютерних технологій. Йому належать сміливі метафори, в яких він, співставляючи дві операційні системи Windows 3.1 і Windows 95, одну з них порівнює з цнотливою католицькою церквою, а іншу — з більш розкутою протестантською церквою, яка припускає вільне тлумачення текстів Священного Письма. Вже з 70-х років Еко працював над ідеєю створення публічної мультимедійної комп’ютерної бібліотеки (проект, відомий під назвою “Мультимедійна Аркада”), що повинна була включати 50 терміналів, об’єднаних єдиною системою сполучення і обслуговуватися досвідченими викладачами, програмістами і бібліотекарями. Образ бібліотеки став одним із центральних символічних літературних образів Еко і активно розроблювався у його художній прозі.

Роман “Ім’я троянди”(1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і до сьогодні. Книга Еко, на перший погляд, містить у собі всі ознаки детективного твору. Передусім, це детективна зав’язка сюжету — в його основу фактично покладено історію розслідування низки загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідувати вбивства покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа і інтелектуала — францисканського монаха Вільгельма Бескервільського. Йому допомагає малолітній учень Адсон, який є у творі одночасно і оповідачем, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок і це їм майже вдається, але вже з перших сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А.К. Дойля.

Втім, у сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити три, визначені жанровою специфікою його твору, смислові лінії, тобто детективну, історичну й філософську. Більш того, автор навіть наполягає на їх тісній смисловій співвіднесеності, що служить ознакою постмодерністської спрямованості його твору.

У творі протиставлені дві світоглядні точки зору — Вільгельма Баскервільського і старого монаха Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Між ними завязується філософський конфлікт стосовно призначення багатющої монастирської бібліотеки. Хорхе вважає, що істина була дана людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання, або ж дає знання у руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає монахам книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.

Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у Борхеса (“Сад розбіжних стежинок”, “Вавилонська бібліотека”.

Успіх першого роману спонукав Еко продовжити творчі пошуки в жанрі постмодерністського роману. В 1988 р. з’явився його новий роман “Маятник Фуко” (1988). Він побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак гнітючої і страшної реальності. Три редактори міланського видавництва “Гарамон” — Бельбо, Діоталеві і Казобон зацікавились оккультизмом. Вони вивчають його історичне коріння та спілкуються із його сучасними послідовниками і врешті-решт приходять до переконання, що окремі епізоди історії розвитку людства, що зовні не пов’язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними оккультистськими силами. Ще один роман Еко, у якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерністського письма — це “ Острів Напередодні ”(1994). Як і попередні твори Еко, він наскрізно інтертекстуальний, немовби змонтований з уривків різних наукових і художніх творів: Д. Донна, Ґ. Ґалілея, П. Кальдерона, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, Б. Спінози, Ж. Верна, Д. Дефо, О. Дюма, Д. Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських живописців.

 

 

4. Особа вчителя літератури, сучасний його статус і кредо: три параметри її виміру.

Методика викладання української мови, її предмет і завдання.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5