Особливості відмінювання іменників четвертої відміни.

У родовому відмінку однини іменники втрачають суфікси -ат(-ят). Флексія -ам(-ям) приєднується до кореня: лошам, хлоп’ям. Іменники із суфіксом -ен мають паралельні форми: ім’ям і іменем, тім’ям і тіменем.

Особливості відмінювання множинних іменників.

У родовому відмінку множинних іменників виступають закінчення -ей: саней, курей, людей; -ів (графічно -їв): окулярів, зборів, дріжджів або чиста основа: воріт, канікул, висівок.

У давальному, орудному і місцевому відмінках множинні іменники мають одні й ті самі флексії, що й іменники усіх чотирьох відмін у формах множини: -ам(-ям); -ами(-ями); -ах(-ях). В орудному відмінку можлива флексія -има: дверима, плечима, грошима.

Незмінювані іменники.

Окрему морфологічну групу становлять незмінювані іменники: 1) ряд слів іншомовного походження (метро, терня, меню); 2) українські й іншомовні жіночі прізвища на приголосний звук: (Зосич, Харчук), на -енко: (Василенко, Яценко), російські прізвища на -ово (Дурново), -их(Черних, Сірих); 3) ініціальні абревіатури (МВС) та абревіатури, в яких друга частина виступає у формі непрямого відмінка (завбази).

Граматичне значення відмінка виражається в цих іменниках синтаксично. Наприклад: передають по радіо (місцевий відмінок); підійшов до метро (родовий відмінок); слухаю какаду (знахідний відмінок); передавали всім РТС (давальний відмінок множини).

 

 

2. Ідейно-художнє новаторство збірки І.Франка "З вершин і низин".

 

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописа 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

Збірка "З вершин і низин" -- це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для цієї книжки, -- писав І.Франко у "Передньому слові", -- я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах -- "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" -- зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх -- "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" -- твори епічні.

На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки "З вершин і низин" -- "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, -- символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини.Цикли «Скорбні пісні» і «Нічні думи» зі збірки «З вер­шин і низин» можна розглядати як іще один різновид гро­мадянської лірики Франка, де чимраз чіткіше окреслюється неповторна суб'єктивність ліричного героя. У них прори­вається ліричне, інтимно-суб'єктивне переживання в мо­мент зневіри, сум'яття, душевної боротьби. Морально-пси­хологічні переживання й насгрої, візії, самоспостереження, відбиті в ліриці й прозі цього періоду, суголосні з інтимною історією душі, зафіксованою в листуванні Франка того часу.

У циклі «Скорбні пісні» об'єднані поезії, в яких виявляється розпука й сумніви одино­кого героя, який, перебуваючи у в'язниці, відчуває невід­воротну плинність життя й свою людську слабкість перед взятим на себе обов'язком. Романтично-демонічні («Бу­вають хвилі-серце мріє»), просвітительські («Тяжко-важко вік свій коротати») мотиви накладаються на загальну елегійно-окличну мелодику цього циклу. Відтворення контрастів віри й безвір'я, прокляття і майже утопічної віри в земний рай «вільного краю» в циклі «Скорбні пісні» вби­рає в себе відгомони народних пісень («Вій, вітре, горою»), уподібнюється «невольничій» поезії Шевченка («Мій раю зелений...», «Тяжко-важко вік свій коротати»).

Посилення тонів і поглиблення контрастів життя і мрії ще відчутніше в поетичних рефлексіях циклу «Нічні думи». Духовні сумніви обрамлені трагічним відчуттям титаніч­ного двобою геніїв світла й тьми, духу й природи, розуму і чуття («Пісня геніїв ночі»). Ще з більшою силою відлу­нюють тут поетичні інтонації та образи Шевченкового світу («Місяцю-князю», «Безкраї, чорні і сумні», «Світ дрімає. Блідолиций»), вирізняється особлива, розмовно-медитатив­на ритміка Франкового вірша («Ночі безмірнії, ночі без­соннії»), яка разом із заокругленістю строфіки відбиває неперервність і своєрідну предметну конкретність поетич­них візій та уподібнень.

Цикл «Думи пролетарія» пройнятий романтично-вольо­вим ствердженням активного діяння («На суді»), іронією щодо фальшивості «братніх» сліз і обивательського життя («Ідеалісти»), звертаннями до однодумців-товаришів («То­варишам»). Новий герой-пролетарій, який стає носієм авторської свідомості в творчості Франка, дістає в цьому циклі право заманіфестувати свої ідеали («Semper idem!», «Не люди наші вороги»). В цих поезіях все більше утвер­джується стилістика монологічного мовлення, закличного й абсолютного в своїх оцінках.

У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, -- у вступному вірші ("Сонети -- се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

 

 

Творчість Ежена Йонеско.

 

Визначний французький письменник Ежен Йонеско(1909-1994) народився 26 листопада 1909 року в румунському місті Слатін. Його батько був румуном, а мати — француженкою, відтак Йонеско був пов’язаний з двома національними культурами.

1949 року Йонеско створює свій перший “абсурдистський” твір — “натуралістичну комедію” “Жак, або Підкорення”. Але відомою стала спочатку його “антип’єса” “Голомоза співачка”, яка була поставлена в 1950 року в паризькому “Театрі Ноктамбюль”.

Прем’єра “Голомозої співачки” ознаменувала народження “театру абсурду”. Назва п’єси — чиста умовність, адже голомозої співачки не тільки немає серед дійових осіб, вона взагалі згадується лише один раз, між іншим. У яві 10 Головпожежник, збираючись іти, раптом зупиняється і запитує: “До речі, як там та Голомоза Співачка?”, на що йому відповідають: “Як завжди, не міняючи зачіски”.

Спочатку п’єса називалася менш шокуюче — “Англійська без зусиль”, а на її написання драматурга наштовхнув власний досвід з вивчення англійської мови. Персонажі-автомати “Голомозої співачки” ведуть алогічні бесіди, розповідають абсурдні історії. Так, Головпожежник, що з’являється у Смітів, розповідає серію “експериментальних байок”, беручи обіцянку не слухати їх, а Смітова служниця Мері читає безглузду поему “Полум’я”, присвячену Головпожежнику.

В останній сцені п’єси персонажі остаточно втрачають здатність мислити, вони втрачають і людську мову, і розум. У 50-их рр. Йонеско створив нові умовні п’єси: “комічну драму” “Урок” (1950), “трагічний фарс” Стільці” (1952), “псевдодраму” “Жертви боргу” (1953), “клоунаду” “Картина” (1955), драму “Новий жилець” (1957). Згодом він пише тетралогію про Беранже, об’єднану спільним героєм, який, щоправда, виступає щоразу в різних ролях: звичайнісіньої людини, що зустрічається сам-на-сам з потворним “серійним” убивцею (“Безплатний убивця”, 1957), працівника юридичного видавництва (“Носороги”,1959), драматурга, що під час відпочинку в Англії набув здатності літати (“Повітряний перехожий”, 1962) і навіть короля Беранже першого (“Король помирає”, 1962). Потім з’явилися п’єси “Марення вдвох” (1962), “Спрага і голод” (1964), “Макбет” (1972), “Людина з валізами” (1975), “Цей жахливий бордель” (1984).

Ежен Йонеско відзначав, що для кожної зі своїх п’єс він обирає особливий стиль і мову. Це підтверджує і його знаменита драма “Носороги”(1959). Вона має звичну драматичну побудову.

Майдан провінційного французького містечка… У кав’ярні сидять і розмовляють двоє — Беранже і Жан. Жан роздратований поведінкою, звичками і життєвим укладом свого друга, його непунктуальністю, пристрастю до алкоголю. Беранже виправдовується: йому нудно в цьому містечку, він не створений для щоденної восьмигодинної роботи, він втомлюється і випиває, “щоб забутися” та не відчувати “страху існування”. Жан весь час за допомогою голої дидактики хоче направити свого безталанного приятеля на шлях істинний, закликає його “озброїтись” терплячістю, культурою, інтелігентністю, сумлінно виконувати свій “службовий обов’язок”. У відповідь на аргументи Жана Беранже лише позіхає: на відміну від свого догматичного і законослухняного друга, йому важко носити щодня “чистого капелюха, непом’яту краватку, вичищене взуття”...

Але раптом бесіда приятелів і провінційний спокій обривається. У містечку з’являється... носоріг. Потім другий, третій... Починається незвичайна епідемія: жителі містечка починають перетворюватися — причому цілком добровільно й свідомо — у товстошкірих тварин. У носорогів перетворюються колеги Беранже: пан Беф і пан Папільйон, Ботар і Дудар. До стада приєднуються також його друг Жан і кохана Дезі.

Лише один Беранже, який, за висловом Е.Йонеско, “протиставив себе історії”, з жахом визнає: “Вони збожеволіли. Світ хворий. Усі вони хворі”. Він один з “тверезомислячих” жителів міста, які перетворилися у стадо носорогів, розуміє, що необхідно “свідомо й несхитно опиратися їм”. І ось наприкінці драми Беранже — єдина людина серед тварин — звертається до всіх носорожачих голів: “Я з вами не піду. Я вас не розумію! Я зостануся тим, ким є. Я ж людина. Людина”.

Але як можна витлумачити цю притчу? В чому ж полягає сенс масового “оносороження” у творі та опір головного героя? Що приховує метафора Йонеско?

Драматург пояснював, що “відправною точкою” для створення “Носорогів” стала розповідь письменника Дені де Ружмона про маніфестацію фашистів у Нюрнберґу 1938 року. Натовп очікував прибуття Гітлера, впадаючи у своєрідну істерію. Ружмона спочатку здивували такі ознаки масового психозу. “Коли ж Гітлер, — розповідає Йонеско, — опинився зовсім близько і навколо нього всі поголівно і остаточно впали у транс, письменник відчув, що й у ньому піднімається почуття нестями, що загальне безумство “електризує” і його самого. Він уже готовий був піддатися цим чарам, коли все його єство повстало і вчинило опір колективному божевіллю...”

Йонеско зізнавався, що “Носороги” — “п’єса антифашистська”, що він “дійсно прагнув описати процес нацифікації країни”, і “спочат­ку під “носорожною хворобою” розумівся нацизм”. Прийнаймні, саме фашизм, зокрема його зародження в Румунії 30-х років, наштовхнуло драматурга на її створення. Але сенс драми-притчі (а саме такою і є Йонескова п’єса) завжди ширший від одного окремого явища, алегорія “Носорогів” не передбачає єдиного тлумачення. Французький критик Поль Сюрер влучно відзначив: “Носороги” — це не критика, як дехто зрозумів, якогось певного режиму — тоталітарного нацистського режиму — у певній країні, у певний історичний період; це дослідження загального процесу будь-якої колективної завербованості, простеженої з моменту її зародження до його завершення”.

 

 

4. Значення і місце вивчення синтаксису в шкільному курсі укр.мови.

Методика вивчення епічних творів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19