Творчість М.Хвильового та його значення у літературному процесі.

 

Микола Хвильовий(1893-1922) це одна з найвизначніших постатей української літератури радянської доби. Перш за все, Хвильовий – це видатний прозаїк, який особливо майстерно виявив себе в малій епічній формі – новелістиці. Значне місце в й його творчості займає поезія. Крім того, хвильовий виявив себе як блискучий полеміст і публіцист. Він ініціював і був одним з найактивніших учасників відомої літературної дискусії 1925- 1928 років.

На початку 20-х років Хвильовий звертається до прози. Поява двох його збірок новел “Сині етюди” (1923) і “Осінь” (1924) справила вибухове враження на тогочасну українську літературу. Визначний український літературознавець Олександр Білецький назвав Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”.

До кращих зразків новелістики Хвильового відносять новели “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”, “Я (Романтика)”.

В першій новелі “Кіт у чоботях” Хвильовий прагне відкрити скромну, здавалося б нічим не примітну героїку щоденного відвоювання від одноманітних ритмів буденності і величної суті справи революції. В центрі новели – образ рядового творця революції, її “журавля”, жінки-комуністки товаришки Жучок.

“Товариш Жучок” – куховарка, а згодом секретар партосередку в підрозділі червоноармійців. Дівчина-боєць у солдатських чоботях і грубому вбранні – вона приваблива іншою красою. Вона не зовсім чітко уявляє, що таке комунізм, вона малограмотна, бо гімназії не закінчувала, але вона самовіддано сповідує це вчення, вивчає цитати і примушує це робити усіх інших. За книжкою без автора “Що таке комунізм” вона проводить з бійцями дискусії, бо кругом “темнота”, а треба ідейно рости. За це один боєць назвав її “Паходним Леніним”, а школу, в якій проводились політзаняття, - “бурсою революції”. Сама вона – кирпатенька і нагадує відомий з дитячих років малюнок “Кота у чоботях”. На вигляд їй до двадцяти років, а насправді – 25. у неї велике горе. Коли вона пішла в червоноармійський загін, козак повісив на ліхтарі її малого сина. Але про це горе вона нікому не розповідає і плаче нишком. Прозвали її Жучок, тому що вона маленька і енергійна. Її справжнє ім’я – Галка звучить глухо і не подобається. Її праця на шляхах революції сприймається як маленький подвиг, як маленька пісня революції. З цих маленьких подвигів, пише оповідач, складається великий подвиг, а з маленьких пісень – гімн, пісня пісень про мурашок революції, які тягнуть “сонячну вату, щоб висушити болото”.

В новелі “Солонський Яр” відтворена героїка революційної боротьби у формі боротьби з бандитизмом, який став справжнім стихійним лихом в післяреволюційні роки. Безпосередній конфлікт реалізується у зіткненні голови сільради села Млинки Савки Гордієнка з селянами Солонського Яру, які займаються бандитизмом і від рук яких він – вже шостий голова сільради – гине. Обурені млинчани мстяться тим, що підпалюють Солонський Яр. В новелі міститься й символічний підтекст. Солонський Яр оповідач мимохіть порівнює з Холодним Яром, тобто лісом під Чигирином, де, за народними переказами, гайдамаки святили ножі перед повстанням проти поляків відомим як гайдамаччина. Гайдамаччина асоціюється з безжальною і нерозбірливою різнею, спланованою, але з якогось моменту вже неконтрольованою стихією, грізний, трагічний відбиток якої Хвильовий бачить в післяреволюційні роки.

Однією з найвідоміших новел Хвильового є новела “Я (Романтика)”. Тут відтворений конфлікт між фанатичною відданістю революції і необхідністю морального вибору. В ім’я революційного обов’язку герой-чекіст змушений власноручно розстріляти власну матір, яка з групою черниць вела антирадянську агітацію. Сучасна хвильовому критика сприйняла образ цього чекіста як романтизовану високо поетичну постать залізного, незламного борця, здатного в ім’я революції пожертвувати усім, навіть найдорожчим. Але й сам Хвильовий в пізнішому коментарі зауважував, що мав на увазі схибленого на романтиці революції героя, вчинки якого підпорядковуються зовсім не високим ідеалам. Як би хибно він їх не розумів, а його морально-скаліченому “Я”, яке втратило вольову основу і зламалося під тиском зовнішніх обставин, в атмосфері насильства і фанатизму нової доби. Психіка цього чекіста роздвоєна не з моменту, коли йому требі приймати рішення про вирок для власної матері, а з самого початку, тобто тут проблема скоріше психіки, ніж революції.

В цілому новели Хвильового передусім привернули до себе таку широку увагу не стільки своєю тематичною злободенністю, скільки оригінальною стильовою, мистецькою самобутністю. Вони вводили в українську прозу нову манеру письма. Це була в цілому неоромантична манера, в яку були вкраплені елементи імпресіонізму, експресіонізму і сюрреалізму. Вражальність в творах Хвильового домінувала над зображальністю, що зближувало його прозу з поезією. Проза новел Хвильового була значною мірою ритмізована з елементами звукопису, характерними не для прозової, а віршової форми. З лірикою прозу Хвильового зближувало також те, що роль фабули в його новелах була зведена до мінімуму, а композиція була досить хаотичною. В текст було введено багато наскрізних лейтмотивів і символічних деталей. В своїх новелах Хвильовий прагнув до відтворення безпосередніх вражень, миттєвих настроїв, асоціативного перебігу думок і образів, так званого потоку свідомості. Критика писала про особливу якість прози Хвильового – музичність, яку порівнювали з музичністю віршів Тичини. В суто змістовому відношенні критика була вражена підкреслено романтизованими характерами героїв Хвильового а також гостротою поставленої ним проблематики. Вона полягала у тому, що Хвильовий вивів постаті справжніх ідейних революціонерів, фактично відданих комунізму, які пройшли пекло революції і громадянської війни, а в мирний час були болюче вражені розходженням між гаслами і практикою і особливо в національному питанні.

З особливою гостротою ця проблематика зазвучала у “Повісті про санаторну зону” Хвильового, яка з’явилася в 1924 році. В центрі зображення повісті – свідомість колишнього борця-революціонера, який болісно переживає крах своїх ідеалів. Хвильовий виводить цілу галерею зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. Вони символічно поселені Хвильовим у заміському санаторії, який сприймається як санаторій на зона – уособлення останнього притулку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя історії героїв. Можна говорити про три основних типи зайвих людей епохи, виведених в повісті Хвильового. До першого типу відноситься недавній боєць революції, її “караючий меч” Анарх. Втягнувшись в руїнницький спосіб життя, він вже не зміг знайти і усвідомити себе в мирному житті. Крім усього іншого, в ньому пробуджується сумління за скоєні жорстокості. Це сумління стає його хворобою, яка доводить Анарха до самогубства. Другий тип представляє в повісті молодий поет Хлоня, якому на початку революції майбутнє бачилось в рожевих барвах і який тепер, побачивши, що стало на практиці, впав у зневіру. Якщо перші два типи, за Хвильовим – зайві, але усе ж не шкідливі для нового суспільства, то третій світоглядний тип, представлений таємничою чекісткою Маєю є саме таким. Фанатична революціонерка, вона настільки втягнулася в боротьбу, що стало патологічною потребою її душі. З власної ініціативи вона шпигує за Анархом з тим, щоб запроторити його до тюремної камери. В образі Майї Хвильовий виводить зловісний тип переродженого революціонера нової формації, той тип, який невдовзі стане життєвою реальністю.

З одного боку, своєю повістю Хвильовий показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров’я нації. З іншого боку, саркастичний пафос повісті полемічно спрямований проти того паразитуючого прошарку, що за кілька років проти революції присмоктався до правлячої партії, перетворюючи її на бездушну бюрократичну машину.

Висловлені у художній формі ідеї, Хвильовий невдовзі застосовує і у практичній площині, ініціюючи початок відомої літературної дискусії 1925-1928 років. Крім усього іншого він виявив тут себе і як блискучий майстер публіцистичного памфлетного жанру, опублікувавши три цикли їдких викривальних памфлетів – “Камо грядеші”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”.

Влітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з’явився друком роман Хвильового “Вальдшнепи”. Безпосередній фабульний зміст роману зводиться до того, що комуніст Дмитрій Карамазов, працівник якогось економічного органу, з дружиною Ганною, яку недолюблював, приїздить на відпочинок до одного з приміських містечок України. Згодом до них приєднується вчений-лінгвіст Вовчик, - молода, ерудована людина, друг Дмитрія. По сусідству з ними живуть “тьотя Клава” з чоловіком і племінницею Аглаєю, студенткою Московської консерваторії. Вони часто приїздять із Москви на Україну, знають українську мову. Аглая була в захопленні від української пісні, вивчала історію і літературу України, розбиралася в її суспільно-політичних умовах, була обізнана з творами Маркса і Леніна. Аглая сподобалась Дмитрію, а його товаришу – Вовчику – Клава, і через це складається любовна інтрига, яка, проте, не становить ідейного центру твору. Насправді мова в ньому йде про актуальні проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції. Основним виразником цих проблем виступає Дмитро Карамазов. Він колишній учасник революції і представник тієї романтичної молоді, яка духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він намагається переглянути свої погляди, але не може відмовитись від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте, ця ідея суперечить офіційній партійній політиці. Таким чином Карамазов потрапляє в глухий кут. “Зі своєю партією, - говорить Карамазов, - рвати не можна, бо це зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони (тобто революціонери) так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна.”

Суспільному типу Карамазових, який, на думку Хвильового, вже відходить у минуле, - в романі протиставляється образ нових людей, уособлених, насамперед, в персоні Аглаї. Це вольові і сильні люди, не переобтяжені вантажем проблем, що роздирають душу Карамазова. З цими людьми Хвильовий і пов’язує національне відродження України, відчутно інтерпретоване в романі в дусі тих ідей, які в цей час Хвильовий висловлював в ході літературної дискусії. Полемічний запал цього роману був спрямований і проти просвітян. Словами Дмитрія Карамазова автор стверджує про духовну убогість просвітян, які перетворили Шевченка на національного божка, вважаючи, що він врятував Україну. Насправді ж він кастрував українську інтелігенцію, “виховав цього тупоголового раба – просвітянина, що ім’я йому легіон!”, “затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.”

Відразу після виходу роман був підданий нищівній критиці. Номер журналу “Вапліте”, в якому почала друкуватися друга частина роману, був конфіскований; роман заборонили до друку. Незадовго до того була ліквідована і літературна організація “ВАПЛІТЕ”, якою керував Хвильовий.

Під наростаючим ідеологічним тиском Хвильовий змушений був визнати свої “помилки”. Якийсь час він подорожує Європою, лікується, а повернувшись в 1928 році в Україну, організує романтично-гумористичний журнал “Літературний ярмарок”, де друкує свою сатиричну повість “Іван Іванович” (1929), спрямовану проти партійного бюрократизму.

У повісті виведено тип пристосуванця, для якого партійний квиток тільки гарантія кар’єри і привілеїв. Іван Іванович, або товариш Жан – намагається видати себе за зразкового партійця, “готового піти на смерть за свою партію”, він любить виступати на зборах, зрозуміло, підтримуючи лінію начальства, ретельно вивчає партійну літературу, читає газети, щоб бути у курсі всіх справ, бо має бути прикладом “для несвідомої безпартійної маси”. У нього двоє дітей: син Май і дочка Фіалка, є куховарка і гувернантка. Його родина живе в чотирикімнатній квартирі. У його домашній бібліотеці переважають книги класиків марксизму-ленінізму, партійна література, що підкреслює “новий комуністичний побут”.

Його дружина – Марфа Галактіонівна або товариш Галакта, теж комуністка, про людське око читає Маркса і Леніна, а коли ніхто не бачить – Мопассана. Щоб не сумувати, завела коханця, а за чоловіком стежить, пильнує за його партійним престижем, бо від цього залежать добробут і авторитет сім’ї. Улюблена тема її розмов – про соціалізм і комунізм, про жіноче питання в новому суспільстві. Подружжя любить революційні фільми і пісні, любить згадувати свою революційну молодість. З метою показати себе принциповим і пильним комуністом, а насправді, щоб просто зайвий раз привернути до себе увагу начальства Іван Іванович, засудив на чергових партзборах “бузотера” Лайтера. З тією ж метою Іван Іванович оголосив себе винахідником, тривалий час працював над електричною мухобійкою, але так і не довів її до ладу, бо мухи не сідали туди, де мали вбиватися. Однак людей він запевнив, що син завершить його корисну і благородну справу. Все було безхмарно в житті Івана Івановича до тих пір, коли райкомівська комісія раптом визнала товариша Лайнера не “бузотером”, як його назвав, критикуючи на зборах Іван Іванович, а чесним активним партійцем. Івану ж Івановичу через це запропонували вийти з партії. Вдома він плаче над своєю мухобійкою, не розуміючи в чому завинив перед революцією. Прямої відповіді йому ніхто не дає, але всім зрозуміло, що райкому перед великою партійною чисткою треба показати свою ідеологічну “пильність”.

З початку 30-х років починаються ідеологічні і серед українських письменників. З’являється термін “хвильовизм”. Самому Хвильовому відмовляють у друці його творів, продовжують піддавати ідеологічним утискам. Останньою краплею, яка переповнює чашу терпіння Хвильового, стає арешт його близького друга поета і прозаїка Михайла Ялового (Юліана Шпола), а також усунення з посади наркома освіти Миколи Скрипника. Усе це призвело Хвильового до відчаю і 13 травня 1933 року він вдався до самогубства, пустивши собі кулю в скроню. На столі він залишив записку, яка закінчувалась словами: “Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?.. Страшно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво... ”

Один з еміграційних критиків Василь Гришко охарактеризував так цю трагедію: “Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.”