Організаційна роль М. Старицького у розбудові українського професійного театру.

 

Михайло Старицький(1840-1904) увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство серед мальовничої природи, вплив діда — 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812р. і був для свого часу людиною дуже освіченою, “знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем”, — дали перші імпульси до формування його світогляду.

У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; “Наталку Полтавку”, “Москаля-чарівника”, “Сватання на Гончарівці”, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.

На час навчання в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери “Гаркуша” за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети “Андріяшіада”. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864р. було показано “Наталку Полтавку”.

З 1871р. Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія “Різдвяна ніч” — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).

Після повернення у 1881р. з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки (“З давнього зшитку. Пісні та думи”), п'єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, переклад трагедії Шекспіра “Гамлет, принц Данський”.

Творча спадщина М. Старицького дуже багатогранна: поезії «Борвій», «До молоді», «До України», «Виклик», «Поету», «Поклик до братів-слов'ян» та інші; драматичні твори: «Не судилось», «Талан», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка»; блискучі драматичні пе­реробки творів інших авторів (цікаво, що в більшості випадків переробки стали відоміші за оригінали); «На Кожум'яках» І. Нечуя-Левицького — «За двома зайцями», «Ночь перед Рожде­ством» М. Гоголя — «Різдвяна ніч», «Хата за селом» Ю. Крашевського — «Циганка Аза»; «Зимовий вечір» Е. Ожешко — «Зимовий вечір», «Чорноморський побит на Кубані» Я. Куха­ренка — «Чорноморці» (ці переробки здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах вказувалося, що текст нових п'єс належить двом авторам», а проведені вченими текстологічні до­слідження засвідчили значний внесок Старицького в здійснені ним інсценізації та переробки, що дало підстави включати їх у ви­дання спадщини драматурга); чисельні переклади та переспіви творів Й. Ґете, Г. Гейне, Ч. Байрона, В. Шекспіра, А. Міцкевича, І. Крилова, М. Лєрмонтова, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, словацького та сербського фольклору.

Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні сис­теми жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образ­ність «співучого селянина», яка була притаманна його поперед­никам, наприклад, О. Кониському, П. Кулішу. Уже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування». Але він робив це настільки щиро, що йоголоезія не має якогось «соціального розподілу». Наприклад, його вірш «Виклик (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)» став народною піснею.

Можна виділити кілька основних мотивів лірики М. Стариць­кого: роль і призначення поета («Поетові»), краса людських по­чуттів («Виклик»), співчуття до важкої долі простого люду («Швачка»), тема України («До України»). У ліриці поета від­билося публіцистичне мислення епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного поколін­ня, представленого іменами Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Миколи Вороного.

Прозова спадщина письменника складає близько 70 оповідань, повістей і романів. Більшість із них написані на історичні сюжети. Перший прозовий твір “Осада Буши (Эпизод из времен Хмельнищины”) з'явився у 1881. Українською мовою ця повість була надрукована у львівському часописі “Зоря” (1894-95). Найбільший і найвидатніший твір С. - історична трилогія “Богдан Хмельницький”: “Перед бурею” (1894), “Буря” (1896), “У пристані” (1897). Це монументальна епопея про визвольну війну українського народу 1648-1657 під проводом Б.Хмельницького. У 1898-1903 написав ще чотири романи-“Молодість Мазепи”, “Руїна”, “Останні орли”, “Розбійник Кармелюк”. У гостросюжетних повістях “Червоний диявол” (1898) та “Перші коршуни” (1900) змальований складний і захоплюючий світ середньовічного Києва. Для історичної прози С. характерне поєднання реалістичного і романтичного стилів, історична правдивість та психологічна достовірність, пригодницька фабула і любовна інтрига. Натомість у суворо реалістичній манері написані соціально-психологічні повісті “Розсудили”, “Безбатченки”, оповідання “Дохторит”, “Остроумие урядника”, “Лихо”, “Будочник”, “Пан капитан”, “Верба”, “Горькая правда”, “Неудачница” та ін.

Проте ім'я М. Старицького ми звикли пов'язувати саме з роз­витком українського театру й драматургії.

1883 по 1885р. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.

Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887 — 1888 рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.

Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах “Тарас Бульба” (1881), “Богдан Хмельницький” (1887) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та “Оборона Буші” (1899).

У п'єсах Старицького на сучасну тематику — “Зимовий вечір”, “Розбите серце” (1891), “У темряві” (1892), “Талан” (1893), “Крест жизни” (1901), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.

Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси “Остання ніч” (1899) і “Крест жизни”.

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були “значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії”.

Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.