Авангардистські та модерністські тенденції в зарубіжній поезії на початку хх ст.

 

На початку ХХ століття у західноєвропейській модерністській та авангардистській поезії відбувається процес відходу від символізму, виникає ряд нових течій і шкіл. Імажизм та унанімізм, футуризм й експресіонізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, — ось далеко не повний перелік найприкметніших з них. На зміну умонастроям “кінця віку” прийшло відчуття нових, “модерних” перспектив “початку віку”. Афішована складність витіснила демонстративною простотою, герметизм — відкритістю, а песимізм — оптимізмом.

Відштовхуючись від символізму, поети початку ХХ ст. активно використовують набутки цієї течії: вільний вірш (верлібр), асоціативність світосприйняття, асонанси та алітерації.

Початок ХХ століття ознаменований появою цілого ряду літературних течій. Розглянемо провідні з них.

Унанімізм. У 1900–1910 роки представники французької літературної молоді Жуль Ромен, Жорж Дюамель та ін. об’єдналися у групу унанімістів (від.“unanime” — одностайний). Унанімісти проголосили себе противниками символістів, прагнучи до соціальної тематики, правдивого відображення життя, а також до простоти стилю. Унанімісти проповідували принцип єднання народів, “одностайності” людей, злиття людини та природи. Намагаючись вирватися із замкненого кола, притаманного мистецтву символізму, індивідуалізму, представники унанімізму свою мету вбачали у тому, щоб вивести літературу на простір багатолюдних вулиць, ущерть заповнених стадіонів і театральних залів. Періодом творчого піднесення унанімістів стали роки Першої світової війни, яку вони засуджували.

Кубізм. У Франції на початку ХХ століття виникає і група кубістів. Термін цей належить Ґ. Аполлінеру, що означив ним естетичні пошуки молодих живописців-новаторів, до яких належав і Пабло Пікассо. Кубізм у літературі представлений творчістю таких поетів, як Ґійом Аполлінер, Макс Жакоб та ін. Вони захоплювались формотворчістю, прагли до поетичного новаторства. Кубісти вважали, що більшої художньої правди можна досягти, “деформуючи реальність”.

Імажизм. Однією з найприкметніших модерністських шкіл в поезії Англії та США 1910-х років був імажизм (від франц. “image” — образ). Ще 1909 року англійський поет і філософ (учень А. Бергсона) Т.Е. Г’юм заснував “Школу імажизму”. З 1912 року американський поет Езра Паунд активно працював у чикагському журналі “Поезія”, який і познайомив світ з імажизмом (1913). Саме тоді Е. Паунд опублікував свої “Декілька “Ні” для імажиста”, а через рік — видав антологію “Імажисти”, куди, окрім його власних віршів, увійшли поетичні твори американських ліриків.

“Батьком імажизму” вважається Т.Е.Г’юм. Саме його естетичні теорії впливали на імажистський поетичний рух. Г’юм зазначав, що сутність поезії “виражається не стільки в простих геометричних видах, запозичених в архаїчного мистецтва минулого, скільки в нових, складніших формах, що асоціюються в нашому розумі із сучасним століттям машин”. Головний принцип імажизму, розроблений англійським філософом, — це принцип “чистої образності” при несуттєвості тематики.

Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх поетичних творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції. Імажизм, який зазнав впливу поезії Сходу (особливо — японського хоку) та французького символізму, віддає перевагу верліброві. Саме вільний вірш стає для імажистів засобом для відтворення “хаотичності світу” (Т.Е.Г’юм). Створюючи свої “ланцюги образів”, імажисти сміливо експериментують у галузі метрики та строфіки; їхня поетика вимагає “точного зображення”, чіткості, конкретності, зрозумілості.

Експресіонізм. З 1905 по 1920-ті роки в Німеччині та Австрії розвивається й досягає найбільшого розквіту експресіонізм (від ехргеssion — вираження, виразність). Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Близькими до експресіонізму були Ф. Кафка та ранній Г. Гессе.

Термін “експресіонізм” був покликаний визначити сутність мистецтва, яка полягає не у змалюванні дійсності, не у її копіюванні, а у вираженні її суті. Автор у творах цього напряму насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єктивне, пристрасне. Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності.

Вплив експресіонізму на світову літературу XX сторіччя важко переоцінити. Найпомітнішими є традиції експресіонізму в драматургії Бертольта Брехта, у прозі Гюнтера Грасса, у творчості Макса Фріша, Фрідріха Дюрренматта й інших провідних письменників світу. Експресіоністична образність притаманна також низці творів української літератури (“Червоний роман” А. Головка, “Вальдшнепи” М. Хвильового, “Сонячна машина” В. Винниченка, “Маклена Граса” М. Куліша).

Дадаїзм. В роки Першої світової війни в нейтральній Швейцарії, в Цюриху, виникла група “Дада”.Цю течію, що існувала протягом 1916–1922 років, назвали дадаїзмом (франц. dadaїsme < dada — дерев’яний коник, перен. незв’язний дитячий лепет). Її заснували митці-емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек та ін. Автор назви течії — її лідер Трістан Тцара, який випадково натрапив на слово “дада” у французькому словнику. У “Маніфесті 1918 року” Т. Тцара так пояснює значення нього слова: “Мовою негритянського племені Кру воно означає хвіст священної корови, в деяких регіонах Італії так називають матір, це може бути позначенням дитячо­го дерев’яного коника, подвійним ствердженням у російській та румунській мовах. Це може бути й відтворенням незв’язного дитячого белькотіння. В усякому разі — щось абсолютно безглузде...”

Мистецтво дадаїзму було зухвалим епатажем, “антимистецтвом”, оскільки відкидало будь-яку позитивну естетичну програму і пропонувало “антиестетику”. “Ми проти будь-яких принципів”, — проголошують учасники дадаїстського руху.

Сюрреалізм. На рубежі 1910–1920-х років у Франції виник сюрреалізм (франц. surrealismе — надреалізм). Термін “сюрреалізм” належить Ґійомові Аполлінеру, який назвав свою п’єсу “Груди Тірезія” (1918 р.) “сюрреалістичною драмою”. Сюрреалістичний рух очоливАндре Бретон.

Теоретики сюрреалізму пов’язували з новою течією надії на побудову нової художньої реальності, яка була б реальнішою (“надреальною”) за існуючу. Сюрреалізм прагне до автоматичної фіксації підсвідомого. Митець-сюрреаліст має спиратися на досвід сновидінь, галюцинацій, марень, містичних видінь тощо. Саме у сфері несвідомого, на думку сюрреалістів, криються справжні істини буття.

Серед найвідоміших постатей, що представляли модерністську поезію першої половини ХХ ст., були англієць Т.С. Еліот і іспанець Ф. Ґарсіа Лорка, французи Ґ. Аполлінер і П. Елюар, австрійці Г. Тракль і Р.М. Рільке, чех В. Незвал і поляк К.І. Галчинський.

 

 

4. Літературно-музичні вечори.

Методика вивчення фразеології укр.мови, шляхи засвоєння фразеологізмів.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17