Історична основа та проблематика роману П.Куліша “Чорна рада”.

 

П. Куліш — це визначний український письменник. За масштабом таланту і значенням зробленого ним для української літератури його часто порівнюють із Шевченком.

Основу філософського світогляду Кіліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітницьких, до яких пізніше додалися позитивні та романтичні уявлення. Його світорозуміння грунтувалося на вірі у Бога, як у розумну і добру "велику силу, що поробила закон в жизни". Стосовно української літератури Куліш займав чітку патріотичну позицію, він виступав за збереження національного обличчя українського народу, його мови, культури, звичаїв, традицій. Але при цьому і на відміну від інших українських діячів, Куліш намагався європеїзувати Україну, долучити її до культури, до кращих здобутків західної і світової цивілізації. Керуючись такою програмою він різко виступав проти уього, що, на його думку, заважало культурному розвиткові України, зокрема проти козаччини і тих поетів-сучасників, які її оспівували у віршах.

Літературну творчість Куліш розпочав на початку 40-х років з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Першими його прозовими творами стали міфологічно-етнографічні оповідання. "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став", " О том что случилось с казаком Бурдюгом на зеленой неделе", "Огненный змей". В 1844 році він пише оповідання " Орися ", яке є ідилічним за своїм характером переспівом шостої і частково сьомої пісень гомерівської "Одіссеї".

З 1843 року Куліш звертається до історичної тематики і пише російськомовний історичний роман " Михайло Чарнишенко, или Малоросия восемьдесят лет назад ". Роман побудований як притча про сотникового сина-грішника, якого доля карає за непослух батькові, зневажання патріархальних традицій козацько-страшинських родів і національне відступництво. В історію української літератури Куліш увійшов передусім як автор першого українського роману " Чорна рада. Хроніка 1663 року "(1856).

Перші варіанти цього твору були написанні ще в 1846 році. Виданий роман був у 1856 році. Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у "Чорній раді" опирався насамперед на архівні документи і літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів описаних народних звичаїв і побуту. Твір побудовано на зображені подій, пов'язаних із відомих історичних фактів так званою Чорною радою, що відбуваласяу Ніжині 1663 року. Відомості про цю раду Куліш почерпнув з літописів самовидця і Грабянки.

В основу твору покладені історичні події. В ті часи за Слободищенським трактатом 1660 р. Правобережна Україна відійшла до шляхетської Польщі. Гетьманом Правобережжя був Павло Те­теря. На Лівобережній Україні розгорнулася боротьба між козацькою старшиною, яка висувала своїх кандидатів у гетьмани — В. Золотаренка, Я. Сомка, й народними ма­сами, що домоглися обрання гетьманом кошового Запо­розької Січі І. Брюховецького, який обіцяв народу деяке полегшення.

Рада, на якій було обрано І. Брюховецького гетьманом, відбулася в Ніжині 27—28 червня 1663 р. У ній брали участь не тільки козаки, а й міщанство, селяни — «чернь», чому рада й була названа «чорною». П. Куліш опрацював вели­чезну кількість матеріалів про події минулого. Наслідком його подвижницької праці й став роман «Чорна рада». У ньому П. Куліш показує козацьку старшину, яка виступає як втілення державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. В образі Шрама, наказного гетьмана Сомка та небагатьох їхніх прибічників письменник, власне, вислов­лює свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною та козацькою масою, міщанами й селян­ством. Головним конфліктом роману якраз і є суперечності між ними.

У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора,— Кирило Тур, Пугач, Василь Не­вольник, Леся та ін.

Сюжет «Чорної ради» динамічний, напружений. Центром його є історичні події шістдесятих років на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. На фоні історичних подій розвиваєть­ся друга, романтична сюжетна лінія — кохання Петра та Лесі, перешкоди, яких зазнають закохані,— спочатку сва­тання до Лесі гетьмана Сомка, потім — викрадення її Ки­рилом Туром, що також захопився дівчиною.

Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за єд­нання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.

Сомко виступає у романі уболівальником за долю Ук­раїни, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'яз­ниці. Проте в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: «Побачимо, як та чорна рада всто­їть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху.., а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність».

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам — доброчесна, шанована лю­дина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із знева­гою ставиться до простого народу, козацької голоти, запо­рожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на що запо­рожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,— говорить Шрам.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчин­ками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людо­ловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисли­вістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Кирило Тур —чи не найколоритніший та найяскравіший персонаж «Чорної ради». Він оповитий романтикою запо­розьких подвигів, січового братства. Змальований Тур неод­нозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та істо­ричних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї. Так, перед тим, як стати з Петром Шраменком на смертний герць, рятує йому життя. Приходить до ув'язненого Сомка, щоб ціною власного життя врятувати його. Це — пристрасна, сильна натура.

У романтичному ключі змальований старий Пугач — охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, ні мужика, ні ба­гатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його й залишає табір.

Брюховецький змальований у романі загалом досить переконливо та правдиво, як людина, яка, аби захопити владу, здатна на будь-яку підлоту та злочин, брехню. Так, він удає себе смирним та слухняним перед козаками, зокрема носіями січових звичаїв — такими, як Пугач, іншими стари­ми козаками. Обіцяє народові різні пільги та полегшення — і також обдурює. А ставши гетьманом, зрікається своїх обіцянок, глузує над старими козацькими головами. Природ­но, що й міщанство, козацька біднота, запорожці відвер­таються від зрадника.

Такими ж негативними рисами змальовуються і його прибічники Черевань, Гвинтовка. Вони дбають лише про власне благополуччя, зневажають простий народ. Їм однако­во кому служити, аби тільки були забезпечені власні інтере­си. Невипадково ж Шрам називає Череваня Барабашем, згадуючи відому думу про Хмельницького та Барабаша.

Важливе місце в романі відведено показу бідноти — селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою, її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує П. Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Центральним у романі є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша, а саме між державобудівничими і руйнівними тенденціями в український історі. Першу державобудівничу тенденцію уособлює в романі козацька старшина, зокрема Сомко і Шрам, другу руйнівну – запорозькі низи а також національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил Куліш і вбачає історичну трагедію України. Автор "Чорної ради", з одного боку поетизує Запорожжя, з іншого – показує запорозький військовий уклад як вибухонебезпечне явище, загрозливе для громадянського миру і формування гетьманської держави. Провідна ідея роману, до якої Куліш намагається підвести читача, –це думка про необхідність єдності і згоди серед українського народу.

"Чорна рада" одразу після виходув світ отримала високу оцінку Шевченка і Костомарова. Пізніше Франко назве роман "найкращим твором історичної прози в українській літературі".

Після "Чорної ради" Куліш написав ще декілька творів на історичну тематику, зокрема присвячену історії його рідної Сєверещини на початку 17 століття. Це незакінчений соціально-історичний роман " Алексей однорог " і історична повість " Порубежники ". У цих творах показано вторгнення на Сіверську землю в 1604 р. війська Лжедмитрія 1, який ішов походом на Москву з метою відвоювати в Бориса Годунова царський трон і неоднозначну реакцію різнорідного населення Сіверщини на цей завойовницький рейд.

В 50-60 х роках Куліш пише ряд творів на сучасну тематику. В романі " Искатели счастья " написаному в 50-ті роки Куліш опрацьовує сюжет одруження освіченого парубка з дівчиною хуторянкою, що символізує синтез цінностей цивілізації і "природного стану", поєднання європейської освіти і культури з мораллю і національною самобутностю "хутора". Ця ж тема порушується ним у повісті " Другой человек " (1861). Тут змальовано негативнимй приклад впливу чусаної цивілізації на усталені родинні взаємини українського села, показано як під наступом імперської суспільної організації руйнується народна мораль, відбувається відчуження батьків від дітей. Так або інакше ці ж теми варіюють в інших прозових творах Куліша 50-60 х років такі як як автобіографічна повістева трилогія " Воспоминания детства "(1852-1856), повість " Украинские незабудки " (1862), художній нарис " Поездка в Украину ". (1862).

Крім значних за обсягом прозових творів, упродовж 40-60 років Куліш пише багато оповідань різних жанрів.