Глава XIV Особливості тлумачення положень Конституції України

Особливість Конституції України як нормативно-правового акта

Особливість Конституції України полягає в тому, що до її змісту включаються як положення, що формулюють правові норми, які за визначенням є обов’язковими до виконання, так і положення комплексного характеру, у яких поряд з правовими нормами вміщуються і декларації конституцієдавця про його соціальні, політичні, економічні та інші наміри. Тому при тлумаченні положень Конституції необхідно враховувати соціальний контекст спочатку для з’ясування того, формулює відповідне положення тільки правову норму чи одночасно проголошує декларацію, а потім — для з’ясування межі у цьому конституційному положенні між правовою нормою і декларацією. Ще один чинник, який обумовлює необхідність врахування соціального контексту при тлумаченні положень Конституції — це зміна межі між декларацією та правовою нормою у їх змісті на користь останньої (у міру розвитку суспільних відносин).

Орієнтирами для розмежування двох названих видів змісту конституційних положень є Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута) ^[438], Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ^[439]. Положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ^[440] встановлюють правові норми. Отже, і положення Конституції громадянського і політичного змісту встановлюють правові норми. Положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права встановлюють цілі, до яких держави-учасниці пакту повинні максимально прагнути з урахуванням наявних ресурсів. Отже, відповідні положення Конституції України економічного, соціального і культурного змісту також вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію. Проте слід враховувати, що декларації, хоч і меншою мірою, входять до змісту і багатьох конституційних положень громадянського і політичного змісту.

Європейська соціальна хартія (переглянута) і Європейська хартія регіональних мов або мов меншин також чітко розрізняють декларації цілей і принципи від обов’язкових положень (правових норм). Тому положення і цих міжнародних документів слід використовувати у відповідних випадках як методичний матеріал (як орієнтири) для розмежування положень Конституції, що встановлюють правові норми, і положень, у яких поєднується правова норма і декларація.

Зокрема, як положення, що вмішує правову норму і декларацію, слід тлумачити і положення частини третьої статті 22 Конституції України: звужувати зміст існуючих прав і свобод громадянського і політичного змісту не можна, але це можна робити стосовно економічних, соціальних і культурних прав.

1. Вітчизняна практика правозастосування донедавна не визнавала необхідним мотивувати судові рішення посиланнями на положення Конституції. За радянських часів конституція визнавалась переважно політичним та ідеологічним документом, а не нормативно-правовим актом. В одному із найсолідніших сучасних видань цілком обґрунтовано зазначається на те, що «протягом тривалого попереднього періоду конституційно-правове регулювання у нашій країні відзначалося декларативністю, безсилістю (значною мірою навіть фіктивністю)»^[441]. Цікаво, що аналогічну оцінку положенням радянських конституцій та їх дії дає американський автор Р. А. Познер^[442] [40, с. 16].

Ситуація різко змінилася, коли 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України.

Загальне правило частини третьої ст. 8 Конституції встановлює: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Контекст має істотне значення для з’ясування змісту нормативно-правових актів. Однак з посиланням на контекст не можна стверджувати, що, раз у частині третій ст. 8 Конституції гарантується звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту прав і свобод людини і громадянина, то і попереднє положення цієї ж частини про те, що норми Конституції є нормами прямої дії, стосується тільки положень Конституції, що встановлюють права та свободи людини і громадянина. Отже, частина третя ст. 8 Конституції надає значення норм прямої дії всім нормам, які формулюються в Конституції України.

2. Іншою ознакою правових норм, що встановлюються Конституцією, є їх найвища юридична сила. Раз «Конституція України має найвищу юридичну силу» (частина друга ст. 8 Конституції), то і всі встановлені нею правові норми мають таку ж юридичну силу. Раз «закони ті інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй» (частина друга ст. 8 Конституції), то це стосується кожної правової норми, встановленої Конституцією. При цьому слід враховувати, що викладене стосується всіх правових приписів, які встановлюються Конституцією, тобто правових приписів, які: 1) встановлюються Конституцією прямо; 2) прямо випливають із положень Конституції та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

3. На додаток до визнання правових норм, що встановлюються Конституцією, нормами прямої дії, Конституція і закони України надають судам повноваження тлумачити і застосовувати положення Конституції.

Конституція і закони України встановлюють мінімальну різницю у повноваженнях Конституційного Суду, з одного боку, і судів загальної юрисдикції, — з іншого, тлумачити і застосовувати Конституцію: 1) якщо Конституційний Суд має право давати нормативне (таке, що має значення для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів, то тлумачення, яке дають суди загальної юрисдикції, є індивідуальним (стосується тільки спірних правовідносин, що є предметом розгляду в суді). Роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства, які даються пленумами вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів») не мають нормативного значення. Вони лише відображають судову практику, що склалась та має враховуватись при тлумаченні актів законодавства, оскільки «закон» є «чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди»^[443]; 2) якщо Конституційний Суд може визнати закон чи інший акт (їх частину), справи щодо конституційності якого підсудні Конституціййому Суду, неконституційним, що повністю виключає застосування такого закону чи іншого акту в подальшому, то суд загальної юрисдикції вправі лише не застосовувати закон чи інший акт, питання про конституційність якого належить до повноважень Конституційного Суду і який не відповідає Конституції, що прямо не впливає на застосування цього закону чи іншого акта іншими судами (разом з тим, до компетенції судів загальної юрисдикції належить визнання такими, що не відповідають Конституції, нормативно-правових актів, справи про конституційність яких не підсудні Конституційному Суду).

Але судова практика свідчить про те, що різниця в практиці застосування положень Конституції Конституційним Судом, з одного боку, та судами загальної юрисдикції, — з іншого, де-факто є більш істотною. Суди загальної юрисдикції зазвичай уникають того, щоб тлумачити та застосовувати положення Конституції України, що належать до категорії принципів. Навпаки, Конституційний Суд часто приймає рішення, які ґрунтуються на відповідній інтерпретації принципів (основних засад), що закріплені в Конституції. Не можна не звернути увагу і на ту обставину, що на межі тлумачення актів законодавства, в тому числі і Конституції України, судами впливає можливість скасування судового рішення апеляційним чи касаційним судами. Якраз це (неможливість скасування рішень Конституційного Суду) обумовлює ту рішучість, з якою Конституційний Суд тлумачить і застосовує принципи, встановлені Конституцією (бо його рішення оскарженню не підлягають).

Слід звернути увагу на ту обставину, що судді інколи висловлюють таку думку, що суди загальної юрисдикції застосовують чинне законодавство, але не мають права його тлумачити, оскільки право тлумачення є виключною прерогативою Конституційного Суду. У той же час інколи вважається, що Конституційний Суд при тлумаченні законодавчих положень може відійти від букви закону. З цього приводу слід зауважити, що з’ясування змісту нормативного положення «для себе» уже є його тлумаченням. Отже, це — право будь-якого суду. Тлумачення є і обов’язком суду, оскільки мотивування судового рішення полягає не тільки в аналізі обставин та доказів, а й в обґрунтуванні того, чого одні норми підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а інші правові норми, на які посилаються учасники процесу, — ні.

4. Безпосереднє застосування судами загальної юрисдикції положень Конституції України передбачає в численних випадках оцінку закону чи інших нормативно-правових актів, в тому числі і тих, питання про конституційність яких належить до повноважень Конституційного Суду, на предмет їх відповідності Конституції. За наявності суперечності між положеннями Конституції України з одного боку, та законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, актами центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування — з іншого, застосуванню підлягають відповідні положення Конституції, а положення законів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, актів центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування не підлягають застосуванню в тій частині, в якій вони суперечать Конституції.

Таке розуміння співвідношення положень Конституції, з одного боку, та правил інших нормативно-правових актів, — з іншого, у принципі, знайшло відображення в частинах четвертій та п’ятій ст. 9 КАС. Відповідно до ч. 4 ст. 9 КАС «у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу». Отже, при вирішенні адміністративними судами в межах їх компетенції спорів закони, міжнародні договори, укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів не можуть застосовуватись усупереч Конституції України, хоч би питання про конституційність таких актів і належало до юрисдикції Конституційного Суду. І тільки «у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акту Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта» (ч. 5 ст. 9 КАС). Таку ухвалу може прийняти суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції на будь-якій стадії розгляду справи. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні за допомогою висновку a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого за наявності визначеності стосовно невідповідності закону, указу Президента України чи постанови Кабінету Міністрів Конституції України застосуванню підлягає Конституція, а не названі нормативно-правові акти, що їй суперечать, а звертатись у таких випадках до Верховного Суду для подальшого вирішення питання про конституційність закону чи іншого правового акту не слід. Це правило не суперечить ч. 4 ст. 9 КАС чи іншому будь-якому законодавчому положенню, а тому підлягає застосуванню.

Ст. 8 ЦПК вирішує ці ж питання дещо інакше. Приписується застосовувати акт законодавства, що має вищу юридичну силу «у разі невідповідності правового акта закону або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України» (ч. 4 ст. 8 ЦПК). Встановлено також, що у разі, коли закон не відповідає міжнародному договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК). Отже, на відміну від Кодексу адміністративного судочинства правила Цивільного процесуального кодексу України про застосування актів вищої юридичної сили не містять посилання на Конституцію. Але слід зробити висновок про те, що у цивільному судочинстві закони та інші нормативно-правові акти не можуть застосовуватись у разі їх суперечності Конституції згідно із положеннями ч. 1 ст. 8 ЦПК («суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України»). Вирішувати справи «відповідно до Конституції» означає, зокрема, необхідність враховувати її найвищу юридичну силу.

Отже, зазначена невідповідність частини п’ятої ст. 8 ЦПК частині четвертій ст. 9 КАС не перешкоджає тому, щоб ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК тлумачились однаково.

Відповідно до ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК суд загальної юрисдикції має звертатись до Конституційного Суду у разі сумнівів, які мають розумітись як невизначеність. За наявності достатньої визначеності щодо невідповідності закону чи іншого акту, питання щодо відповідності якого Конституції України належить до юрисдикції Конституційного Суду, суди загальної юрисдикції згідно із ч. 4 ст. 9 КАС і ч. 1 ст. 8 ЦПК мають застосовувати акт вищої юридичної сили, тобто Конституцію України. Тобто, впевненість суду загальної юрисдикції у невідповідності закону чи інших актів, питання про конституційність яких належить до юрисдикції Конституційного Суду, Конституції України, є підставою для незастосування такого закону чи іншого акта, а не для звернення до Верховного Суду для подальшого вирішення питання про конституційність відповідно закону чи іншого акта.

Інший варіант дій суду загальної юрисдикції на випадок невідповідності закону Конституції України передбачений ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України». Зупиняти провадження з метою подальшого вирішення Конституційним Судом питання про відповідність закону Конституції ця стаття приписує «у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом». Тобто, сама по собі навіть суто суб’єктивна і необґрунтована заява сторони про конституційність (неконституційність) положення закону, якщо проти цього заперечує інша сторона (хоч би суто суб’єктивно і необґрунтовано), свідчить про наявність спору і є підставою для зупинення судом загальної юрисдикції провадження у справі з метою подальшого вирішення питання про конституційність закону.

У даному випадку йдеться про колізію між правовими нормами, що є спеціальними, і такими, що встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами (такими є правові норми, що встановлені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС), з одного боку, і загальною правовою нормою, що встановлена раніше прийнятим законодавчим актом (такою є правова норма, що передбачена ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України»), — з іншого. Унаслідок сумісності правових норм, про колізію між якими йдеться, застосування правила про перевагу при правозастосуванні спеціальної норми є неможливим. Перевагу слід надати правовим нормам, що передбачені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС, оскільки вони встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами. Переважному застосуванню підлягають і правові норми, які логічно закріплені в ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario і відповідно до яких у разі відсутності у суду відповідних сумнівів він не повинен звертатись до Верховного Суду, а має вирішити справу з урахуванням правила про субординацію нормативно-правових актів.

Із практики Конституційного Суду України відомо, що він розглядав поодинокі справи про конституційність нормативно-правового акта за поданням Верховного Суду України, хоч звернення судів з відповідними клопотаннями до Верховного Суду були численними.

5. Далі виникає питання про співвідношення понять норм Конституції (правових норм, встановлених Конституцією) і положень Конституції. Положення Конституції — це структурно виокремлені частини її тексту. Правові норми не можна ототожнювати з положеннями законодавства взагалі. А правові норми, що встановлені Конституцією, і положення Конституції не можна ототожнювати тим більше. Цьому твердженню протистоїть думка, сформульована С. В. Шевчуком: «При уважному вивченні конституційних норм важко не помітити їх важливої особливості — вони сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являються собою «пусті судини», які треба заповнити конкретним змістом у процесі реалізації Конституції»^[444]. А заповнювати зазначені «пусті судини» повинні, звичайно, суди^[445]. Нас на даному етапі цікавлять «норми», «сформульовані у вигляді... тексту». Справа в тому, що частини тексту Конституції — це положення Конституції, які формулюють правові норми, але до правових норм зміст положень Конституції не зводиться. У цьому суть проблем і прямої дії правових норм, що встановлені Конституцією, і вищої юридичної сили цих норм.

«Судини», які С. В. Шевчук характеризує як пусті, є переповненими. А те, чим вони наповнені, пізнається шляхом врахування світового правового досвіду правотворчості і правозастосування, досвіду наукових досліджень, а також соціального контексту. Тож суди при здійсненні правосуддя повинні задумуватись не над тим, чим заповнити «пусті судини», а над тим, як зрозуміти те, що в цих судинах міститься».

Конституцієдавець, законодавець, інші правотворчі органи не залишили для судів будь-якої пустоти у «судині», що називається правом. Навіть у випадках, коли судова практика визнається обов’язковою, вона не є джерелом права, хоч би її законодавець і називав такою. Вона є лише певним розумінням правових норм, встановлених Конституцією, законами, іншими нормативно-правовими актами. А цьому розумінню у відповідних випадках надається обов’язкового значення.

Оскільки у положеннях Конституції вміщуються не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця, виникає потреба у виокремленні положень, що встановлюють правові норми, від положень, що вміщують у своєму змісті правові норми і декларації. Останні зазвичай позначаються як принципи.

6. У Конституції слово «принцип» у розумінні положення найвищого рівня узагальнення вживається тільки у ст. 8 (стосовно верховенства права) і ст. 18 (тут йдеться про загальновизнані принципи міжнародного права). Термін «засади» вживається частіше. При цьому в нього вкладається різний зміст: 1) засади як принципи права (основні засади судочинства — ст. 129 Конституції; здійснення влади на засадах її поділу на три гілки — ст. 6 Конституції); 2) засади як конкретно визначені підстави, наприклад, договірні (ст. 142, 143 Конституції); 3) засади як конкретні правила («правопорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» — ст. 19 Конституції); 4) як засади життя та діяльності суспільства та держави, її органів (суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності — ст. 15 Конституції; Верховна Рада визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики — ст. 85 Конституції); 5) засади як найбільш важливі правові норми, що регулюють відповідні відносини (засади регулювання демографічних та міграційних процесів— п. 10 частини першої ст. 92 Конституції; засади цивільно-правової відповідальності — п. 22 частини першої ст. 92 Конституції).

Конституційний Суд в одному із своїх рішень звернув увагу на «один із найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права», відповідно до якого «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі»^[446]. Суддя Конституційного Суду О. М. Мироненко в окремій думці стосовно рішення Конституційного Сулу від 13 травня 1997 р. у справі щодо несумісності депутатського мандату^[447] назвав принципом Основного Закону відповідальність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, хоч ці положення закріплені в преамбулі Конституції України, не мають регулятивного значення, а є деклараціями, що є такими ж далекими від життя, як небо від землі.

Не дивлячись на розмаїття того розуміння поняття принципів (основних засад), що випливає із Конституції і законів України, із наукових джерел, все ж є достатні підстави для твердження про те, що принципи (основні засади, засади) — це нормативні положення, що вміщують у собі правову норму і декларацію. Це стосується і конституційних принципів. Конституційні принципи — це значна частина змісту Конституції. Цим Конституція і відрізняється від законів. Останні можуть формулювати принципи, але це — незначна частина їх змісту.

Отже, положення Конституції, які встановлюють правові норми, тлумачаться так же, як і положення інших законів. Тлумачення конституційних принципів є вельми складною задачею, бо у їх змісті треба виявити ту частку, що формулює правову норму, і ту частку, в якій проголошується декларація конституцієдавця про його політичні, економічні і соціальні наміри. Ця задача ще більше ускладнюється тією обставиною, що межа між правовою нормою і декларацією з часом змінюється на користь правової норми. Тому тлумачення та застосування конституційних принципів як безпосередніх нормативних регуляторів суспільних відносин потребує граничної обережності, бо передбачає, як правило, обґрунтування того, чому не підлягають застосуванню певні положення законів чи інших нормативно-правових актів, що суперечать конституційним принципам. Судова практика свідчить про те, що необхідна обережність при цьому не виявляється. Це явище можна кваліфікувати як небезпечне з огляду на те, що у такий спосіб іде формування вітчизняної моделі тлумачення і застосування Конституції, яка лише на перший погляд є протилежною радянській, а насправді є рецидивом радянського досвіду.

7. Особливе занепокоєння викликає та обставина, що відсутнє саме прагнення до математично точного визначення змісту та юридичного значення конституційних принципів. Натомість при мотивуванні судових рішень на самому початку їх мотивувальних частин інколи наводиться ціла низка конституційних принципів, що взагалі виключає визначення їх змісту та юридичного значення, впливу на ті конкретні положення законів та інших нормативно-правових актів, які не застосовуються в зв’язку з їх суперечністю конституційним принципам. У такий спосіб конституційні принципи використовуються як фон, тлумачаться за допомогою аргументів політичного і філософського характеру. Видається, що таким шляхом іти не можна. Україна і без того багато часу втратила на шляху до своєї незалежності та в пошуках світлого майбутнього на соціалістичному бездоріжжі. Тож граничним напруженням інтелекту і волі треба впродовж короткого часу створити максимально раціональний зразок державно-правового устрою, в якому грамотне тлумачення актів законодавства буде посідати почесне місце.

8. Питома вага нормативного регулятора і декларації в змісті принципів, що закріплюються в Конституції, є різною. Одним із критеріїв, який обумовлює наявність частки нормативного регулятора і частки декларації в змісті принципів, закріплених у Конституції і який має враховуватись при тлумаченні таких положень, є наявність чи відсутність потреби в значних матеріальних та фінансових ресурсах для реалізації відповідного конституційного положення.

Реалізація численних положень Конституції потребує величезних матеріальних та фінансових ресурсів. Інші положення взагалі не потребують цього або потребують мінімальних ресурсів. І це з урахуванням засад розумності не може ігноруватись при тлумаченні відповідних положень Конституції. Виокремлення положень Конституції на підставі критерію, що розглядається, обґрунтовується не тільки принципом розумності, що тлумачиться абстрактно, а й практикою міжнародно-правового регулювання відносин, що визначають становище особи в суспільстві. Відповідно до п. 2 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права «кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, приймає на себе обов’язок поважати та забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території і під її юрисдикцією, права, що визнаються у цьому Пакті, без будь-якого розрізнення...». Тут не передбачається будь-якої можливості неповного забезпечення будь-якою державою-учасницею Конвенції будь-якого із прав, передбачених цією Конвенцією.

Зовсім інакше визначається юридичне значення положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права^[448]: «Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується... здійснити в максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення прав, що визнаються цим Пактом, всіма належними способами...». Отже, на відміну від громадянських і політичних прав, які безумовно мають забезпечуватись державами-учасницями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, економічні, соціальні та культурні права мають забезпечуватись «в максимальних межах наявних ресурсів». Обов’язковим для держав-учасниць цього Пакту є лише рух у напрямку повного здійснення економічних, соціальних і культурних прав, тобто добросовісне прагнення держав-учасниць Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права до забезпечення цих прав. Викладене показує лише принципову відмінність громадянських і політичних прав, з одного боку, та економічних, соціальних і культурних прав, — з іншого. Це — лише схема, яка не виключає того, що є такі громадянські і політичні права, повне забезпечення здійснення яких не є безумовним. Зокрема, право на життя, право на свободу і недоторканність, право кожного на повагу до його гідності включені до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але ці права повною мірою не можуть бути реалізовані. З іншого боку, положення Конституції про економічні, соціальні і культурні права складаються не тільки із елементів, які виражають соціальні наміри держави, до реалізації яких вона має прагнути в міру наявних ресурсів, а й з елементів, які мають реально забезпечуватись. Отже, численні положення Конституції вміщують в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію держави про її соціальні, економічні та інші наміри. У зв’язку з цим належало б враховувати формулювання підпункту «а» п. 1 ст. А частини III Європейської соціальної хартії (переглянутої): «Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи». Це формулювання відтворюється в ст. 1 Закону «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)».

Враховуючи названі критерії поділу положень Конституції України та керуючись принципом розумності, надалі спробуємо показати особливості тлумачення і застосування окремих груп положень Конституції. Для поділу положень Конституції на такі, що мають економічний, соціальний і культурний зміст, з одного боку, і такі, що мають громадянський і політичний зміст, — з іншого, тут застосовані положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Разом з тим слід враховувати правову позицію, сформульовану Європейським Судом з прав людини: «Здійснення соціально-економічних прав значною мірою залежить від ситуації, особливо фінансової, в державах, про які йдеться. З іншого боку, Конвенція повинна тлумачитись у світлі сьогоднішніх умов... і вона націлена на реальний і практичний захист людини у тих сферах, де вона діє... Хоч Конвенція говорить переважно про громадянські і політичні права, багато з них у процесі реалізації набуває ознаки і тягнуть наслідки соціально-економічного характеру. Тому Суд... вважає, що та обставина, що тлумачення Конвенції може зачепити і соціально-економічну сферу, не повинне само по собі бути вирішальним аргументом проти такого тлумачення; жорсткої межі між цією сферою і змістом Конвенції не існує»^[449]. Необхідно враховувати також і ту обставину, що Європейський Суд з прав людини визнає можливість послідовного застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що пов’язані із соціально-економічною сферою, з тієї причини, що застосування зазначених положень (оскільки вони є лише епізодами) не має таких істотних соціально-економічних наслідків, як застосування численних положень Конституції України.

10. Положення Конституції України, що мають громадянський і політичний зміст, переважно є конкретними правовими нормами, що підлягають прямому застосуванню судами. Відповідно, положення будь-яких нормативно-правових актів, що суперечать положенням Конституції, які мають громадянський і політичний зміст, застосовуватись не можуть. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що фундаментальні права, в тому числі права громадянського і політичного змісту, зокрема право на свободу слова (ст. 34 Конституції) практично вилучені із судового процесу саме тому, що вони не визнаються такими, що мають самостійне юридичне значення, а «лише «припасовуються» до відповідного «конкретизуючого закону»^[450]. Але відсутність судових процесів, предметом яких було б порушення положень Конституції, якими встановлюються права людини і громадянина, не може бути підставою для висновку про те, що відповідні конституційні положення і взагалі не застосовуються. Широко відомими є численні судові процеси, що відбувалися в судах та стосувалися, наприклад, дотримання вимог частини першої ст. 38 Конституції («громадяни мають право… вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»).

Разом з тим, не слід виявляти зайву жорсткість при застосуванні положень Конституції, що мають громадянський або політичний зміст, як таких, що формулюють конкретні правові норми прямої дії. Положеннями Конституції громадянського і політичного змісту також можуть закріплюватись принципи, що вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця.

Згідно з частиною другою ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди повинні вирішувати, зокрема, всі колективні трудові спори. Але ж Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлені спеціальні процедури вирішення колективних трудових спорів, якими судам залишаються вкрай обмежені повноваження. Зробити висновок про те, що названий Закон встановлює спеціальні правила, які підлягають переважному застосуванню, було б неправильно, оскільки правило про переважне застосування спеціальних правових норм застосовується за наявності суперечностей між актами однієї і тієї ж юридичної сили. У даному випадку йдеться про суперечність між положеннями актів різної юридичної сили — Конституції і Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

При вирішенні суперечності між частиною другою ст. 124 Конституції та Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» слід керуватися принципом розумності. Встановлення або зміна існуючих соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні або зміні колективного договору, це один із проявів більш загальної соціальної проблеми погодження інтересів праці і капіталу, пошуку компромісу, який необхідний обом сторонам. Відомий досвід, коли капітал був переможений. Відомі і наслідки цієї перемоги, які не вдається подолати уже майже за сто років. З урахуванням цього законодавець, вивчивши майже двохсотрічну історію страйкового руху, встановив процедури вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), які мають застосовуватись з метою встановлення або зміни соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі і при укладенні та зміні колективного договору, угоди. Це — доцільні правові форми, які більшою мірою відповідають змісту відповідних відносин, ніж вирішення спору судом. Використовуючи процедури, передбачені Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», сторони можуть досягти згоди шляхом компромісу, взаємних поступок. Судовим рішенням такі спори також можна було б вирішувати, але це — набагато більш жорстка форма вирішення спору (конфлікту), всі наслідки якого (вирішення спору судом) передбачити трудно, бо наймані працівники можуть відмовитись виконувати судове рішення, а заходи юридичного примусу до великої кількості працівників у демократичному суспільстві є неприйнятними.

Відтак слід зробити висновок про те, що застосування правових приписів, передбачених Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» стосовно встановлення або зміни соціально-економічних умов праці, умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні чи зміні колективного договору, відповідає принципу верховенства права, а тому у відповідній частині частина друга ст. 124 Конституції України застосуванню не підлягає.

З іншого боку, Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачає використання передбачених цим Законом процедур при вирішенні спорів щодо виконання колективного договору, угоди або їх окремих положень, а також щодо невиконання вимог законодавства про працю. Використання цих процедур й повинне зачіпати конституційне положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Немає достатніх аргументів для висновку про те, що і в таких випадках частина друга ст. 124 Конституції приходить у суперечність з принципом верховенства права: має місце правопорушення, а тому спір має бути вирішений судом. Врешті-решт, світова практика визнає можливість існування і такого явища, як судове рішення, яке не виконується. Не виключено, що судове рішення підштовхне сторони до пошуку компромісу на стадії виконання судового рішення.

Отже, положення частини другої ст. 124 Конституції в деяких випадках може не застосовуватись, оскільки воно у певній частині формулює лише декларацію, а не правову норму. Викладене погоджується з практикою Європейського Суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що право, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, які мовчазно допускаються^[451].

Суто конкретним є положення громадянського і політичного змісту, що формулюється у частині третій ст. 57 Конституції («закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними»). При цьому слід звернути увагу на те, що на необхідність доведення законів та інших нормативно-правових актів до населення в порядку, встановленому законом, зазначається не тільки в частині третій ст. 57 Конституції, а і в частині другій цієї ж статті, тобто конституцієдавець послідовно настоює на тому, що закони та інші нормативно-правові акти мають доводитись до відома населення в порядку, встановленому саме законом. Але ж Конституція діє уже сімнадцятий рік, а закону про порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів немає. Тому положення частини третьої ст. 57 Конституції вступає в суперечність з принципом правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права, а тому це конкретне конституційне положення у відповідній частині застосуванню не підлягає, а чинними слід визнати всі закони та інші нормативно-правові акти, що доведені до відома населення в порядку, встановленому Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»^[45