Не відсилають застереження, про які йдеться, також до правових норм, що взагалі виключать застосування правових норм, до яких додані такі застереження.

1. Застереження, про які йдеться, відсилають до правових норм, що закріплені в положеннях актів законодавства текстуально і логічно, у тому числі до тих правових норм, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Вони передбачають, що законом можуть бути встановлені правила, які будуть виключати застосування правил, до яких додані такі застереження. Найбільш чітко така думка виражається словами «крім випадків, передбачених законом» (ст. 250 ГК; ч. 3 ст. 418 ЦК), «якщо інше не встановлено... законом» (ч. 1 ст. 651 ЦК), «за винятками, встановленими законом» (ч. 4 ст. 423 ЦК) тощо.

Менш помітною є можливість іншого врегулювання відповідних відносин нормою-винятком тоді, коли вона передбачається словами «як правило», «за загальним правилом». Так, відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК «господарський договір за загальним правилом викладається в формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою».

Аналогічне юридичне значення має встановлення після того, як у нормативно-правовому акті викладена загальна правова норма, правила про те, що законом можуть бути встановлені інші варіанти регулювання окремих видів суспільних відносин, на які поширюється загальна правова норма. Встановлюючи в ч. 1 ст. 232 ГК загальну правову норму про заліковий характер неустойки, що застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання господарського зобов’язання, законодавець тут же у ч. 2 ст. 232 ГК допускає, що, зокрема законом можуть бути передбачені випадки, коли застосовуються інші види неустойки, що виокремлюються за критерієм їх співвідношення із збитками.

До розглянутих тут застережень і правил прирівнюються положення, в яких зазначається на регулювання певних відносин загальними нормами з урахуванням відповідних особливостей. Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (тут в офіційному тексті пропущена кома — Авт.) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів». Специфіка цього законодавчого положення полягає в тому, що передбачаючи можливість встановлення норм-винятків, законодавець «відірвав» це положення від відповідних загальних правових норм (встановлених Цивільним кодексом) і дещо наблизив його до норм-винятків. Однак більш поширеною законодавчою практикою є визнання певних правових норм-винятків особливостями (правового регулювання) без вказівки на загальні норми, із яких ці винятки зроблені.

Термін «особливості» (правового регулювання) вживається у заголовках розділів, глав, параграфів (наприклад, глава 6 Кодексу адміністративного судочинства має заголовок «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ»). Часто термін «особливості» включається до змісту заголовків статей законодавчих актів (ст. 140, 141, 142, 143, 155 Податкового кодексу). Замість терміну «особливості правового регулювання» у заголовку розділу XIV ПК використовується термін «спеціальні податкові режими». Як особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання позначаються правові норми, що встановлені Господарським кодексом і поширюються на ці відносини.

2. Застереження «якщо інше не встановлено законом» та інші подібні формулювання ніколи не відсилають до загальних правових норм у відношенні до норми, до якої додане таке застереження. В іншому випадку у встановленні спеціальної правової норми, до якої додано таке застереження, не було б будь-якого сенсу. Так, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 900 ЦК «упущена вигода підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом». Якби це правило відсилало до загального правила п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК, воно було б позбавлене будь-якого сенсу, бо відповідно до цього законодавчого положення упущена вигода відшкодовується завади, коли вона завдана.

Аналогічно і правило про можливість встановлення законом інших видів неустойки, ніж той вид, що передбачений ч. 1 ст. 232 ГК, не означає, що під таким іншим видом неустойки мається на увазі штрафна неустойка, передбачена загальною стосовно правової норми, передбаченої ч. 1 ст. 232 ГК, правовою нормою, встановленою ч. 1 ст. 624 ЦК.

Відповідно до ч. 2 ст. 635 ЦК «сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства». Застереження, що включене до цього законодавчого положення, не відсилає до загальних правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 623 ЦК і ч. 2 ст. 22 ЦК, які передбачають відшкодування всіх збитків, завданих порушенням зобов’язання. У той же час зазначене застереження надає правовій нормі, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 635 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, здатності конкурувати на рівних з іншими правовими нормами, у тому числі із загальними правовими нормами, встановленими ч. 1 сі 623 і ч. 2 ст. 22 ЦК. Отже, збитки, завдані іншим порушенням, ніж прострочення укладення основного договору на виконання попереднього договору, сторона, що порушила обов’язок укласти основний договір на виконання попереднього договору, не відшкодовує.

Відповідно до ч. 1 ст. 274 ГК «за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом». Застереження «якщо інший розмір не передбачений законом», що включене до цього законодавчого положення, не відсилає до загального правила абзацу третього ч. 2 ст. 231 ГК («у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах... за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості»). Правові норми, що встановлені цими законодавчими положеннями, співвідносяться як спеціальна (встановлена ч. 1 ст. 274 ГК) і загальна (встановлена абзацом третім ч. 2 ст. 231 ГК), бо ч. 2 ст. 231 ГК поширюється на всі зазначені у цій частині господарські зобов’язання, а ч. 1 ст. 274 ГК, оскільки контрактація сільськогосподарської продукції є її державною закупкою (ч. 1 ст. 272 ГК), — на один із видів господарських зобов’язань, про які йдеться у ч. 2 ст. 231 ГК. Отже, нездача виробником в установлений строк сільськогосподарської продукції тягне сплату неустойки в розмірі, встановленому договором. Застереження «якщо інший розмір не передбачений законом», включене до змісту ч. 1 ст. 274 ГК, надає правовій нормі, що логічно закріплене в ч. 1 ст. 274 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, здатності конкурувати на рівних з іншими правовими нормами. Відтак ця правова норм виключає застосуванню до відносин, на які поширюється чинність ч. 1 ст. 274 ГК, правової норми, встановленої абзацом третім ч. 2 ст. 231 ГК.

Слід підкреслити, що неможливість поширення застереження «якщо інше не встановлено законом» чи інших подібних формулювань на правові норми, що є загальними у відношенні до правової норми, до якої додано таке застереження, оспорюється в науковій літературі. Так, С. М. Бервено дійшов висновку, що можливість встановлення законом випадків, коти застосовується штрафна неустойка (абзац третій ч. 3 ст. 232 ГК), на виняток із загального правила ч. 1 ст. 232 ГК про залікову неустойку поширюється і на ч. 1 ст. 624 ЦК, що передбачає, як правило, застосування штрафної неустойки^[287]. Але ж такий висновок порушує логіку зв’язку між ч. 1 ст. 624 ЦК, що встановлює загальну норму, і ч. 1 ст. 232 ГК, що встановлює спеціальну (у відношенні до правової норми, встановленої ч. 1 ст. 624 ЦК) правову норму, бо виключає застосування ч. 1 ст. 232 ГК взагалі. Та і в ч. 2 ст. 232 ГК йдеться про можливість встановлення законом випадків, коли застосовується штрафна неустойка. Винятки (випадки) не можуть бути більш широкими, ніж правило, із якого ці винятки зроблено. В іншому випадку правило і виняток міняються місцями.

3. Застереження «якщо інше не встановлено законом», інші подібні застереження, а також правила, що мають таке ж юридичне значення, безумовно, відсилають до спеціальних правил. Зокрема, ч. 1 ст. 188 ГК забороняє одностороннє розірвання господарських договорів, якщо інше не встановлено, зокрема законом. Під це застереження підпадають правові норми, що встановлені ст. 304 ГК і допускають розірвання агентського договору в односторонньому порядку, правові норми, що встановлені ч. 3 ст. 374 ГК і допускають відмову (розірвання в односторонньому порядку) від договору комерційної концесій. Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК «зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом». Під це застереження («якщо інше не встановлено... законом») підпадають численні спеціальні норми, що встановлені Цивільним кодексом і дають сторонам цивільно-правових договорів право на одностороннє (без згоди іншої сторони) розірвання договору шляхом відмови від нього (заяви про відмову, повідомлення про відмову тощо). Такі спеціальні правила встановлені, зокрема ч. 1 ст. 665, ч. 2 ст. 666, ч. 2 ст. 671 ЦК.

4. Особливо істотне практичне значення має та обставина, що застереження і правила, про які йдеться, відсилають не тільки до спеціальних норм, а й до правових норм, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження. Цього не враховує В. М. Коваль, коли він пише, що до господарських договорів найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини) не застосовується ч. 2 ст. 793 ЦК, яка вимагає нотаріального посвідчення договорів найму (оренди) таких об’єктів строком на три роки і більше^[288]. Помилка автора полягає в тому, що він не помітив, що, передбачаючи в ч. 1 ст. 181 ГК правову норму, що вимагає викладення господарського договору у формі єдиного документа, це законодавче положення включає до себе слова «за загальним правилом». Отже, із цього правила винятки можуть встановлюватись не тільки спеціальними правовими нормами, а й правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, яка встановлена ч. 1 ст. 181 ГК і до формулювання якої включені слова «за загальним правилом». Правова норм, що встановлена ч. 1 ст. 181 ГК, поширюється не тільки на господарські договори найму (оренди), а й на всі інші господарські договори. Відтак, сфера дії цієї правової норми виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 793 ЦК. У свою чергу правова норма, яка встановлена ч. 2 ст. 793 ЦК, поширюється не тільки на господарські договори найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини), а й на будь-які цивільні договори найму (оренди) таких об’єктів. Відтак, сфера дії правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 793 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, встановленої ч. 1 ст. 181 ГК. Отже, сфери дії цих двох правових норм співпадають частково, що не виключає поширення ч. 2 ст. 793 ЦК на господарські договори найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини) на строк три роки і більше.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено, зокрема законом. Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше не передбачено законом...», включене до ч. 1 ст. 188 ГК, до правових норм, що встановлені ч. 2, 3, 4 ст. 849 ЦК і дають замовникові право на одностороннє розірвання договору підряду шляхом відмови від нього за наявності підстав, передбачених цими частинами. Це ж питання виникає стосовно правових норм, що встановлені ч. 1, 2 ст. 848 ЦК, одна із яких надає підрядникові право на розірвання договору підряду в односторонньому порядку (відмову від договору), а інша — зобов’язує підрядника відмовитись від договору за наявності відповідних підстав. Правові норми, які встановлені ч. 2, 3, 4 ст. 849 ЦК, ч. 1, 2 ст. 848 ЦК, не можуть бути визнані спеціальними стосовно правової норми, встановленої ч. 1 ст. 188 ГК. Але вони підпадають під дію застереження «якщо інше не встановлено законом...», що включене до змісту ч. 1 ст. 188 ГК, оскільки сфери дії зазначених правових норм, що встановлені ст. 848, 849 ЦК, частково співпадають із сферою дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 181 ГК.

Ч. 2 ст. 891 ЦК встановлює: «У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов’язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом». Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше не встановлено... законом» до ч. 2 ст. 231 ГК («у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах...»). Так, відсилає, бо сфери дії правових норм, встановлених цими законодавчими положеннями, частково співпадають.

Відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК «сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом». Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше...», включене до цього законодавчого положення, до ч. 1 ст. 1212 ЦК («особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала»). Відповідь на це запитання можна дати тільки за умови, що буде визначено характер співвідношення між правовими нормами, що встановлені наведеними законодавчими положеннями. Диспозиції цих двох норм є несумісними, а гіпотеза частково співпадають: гіпотеза правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, стосується відносин щодо повернення всього виконаного за договором (а не тільки того виконаного, що пізніше втратило підставу). Відтак сфера дії правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1212 ЦК. У свою чергу сфера дії правової норми, що встановлюється ч. 1 ст. 1212 ЦК, поширюється на всі випадки безпідставного отримання або збереження майна (а не тільки на відносини щодо отримання майна на виконання договору, що був пізніше розірваний). Відтак, сфера дії правової норми, встановленої ч. 1 ст. 1212 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, передбаченої ч. 4 ст. 653 ЦК. У той же час сфера дії правових норм, про які йдеться, співпадає у частині повернення переданого на виконання договору, який пізніше було розірвано.

Таке співвідношення зазначених правових норм не змінюється від того, що п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК передбачає, що глава 83 ЦК застосовується до відносин щодо повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні. Ця правова норма не є спеціальною у відношенні до правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, бо регулює, зокрема відносини щодо долі доходів від безпідставно отриманого майна та витрат на його утримання (ст. 1214 ЦК).

Отже, сфери дії правових норм, що встановлюються ч. 4 ст. 653 і ч. 1 ст. 1212 ЦК, частково співпадають. Тому застереження у ч. 4 ст. 653 ЦК «якщо інше не встановлено законом» відсилає до ч. 1 ст. 1212 ЦК і виключає застосування базового правила, встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК. Це означає, що, якщо у зв’язку з розірванням договору отримане на його виконання однією із сторін втратило свою підставу (нею було зустрічне виконання, яке стало неможливим у зв’язку з розірванням договору), це отримане підпадає під дію ст. 1212 ЦК.

5. Істотне практичне значення має й та обставина, що застереження і правила, про які йдеться, можуть відсилати також до правових норм, сфери дії яких повністю співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження.

Так, ч. 6 ст. 231 ГК передбачає, що «штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором». У свою чергу ч. 2 ст. 343 ГК передбачає, що «платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня».

Сфера дії правових норм, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, повністю співпадає (обидва правила присвячені визначенню наслідків порушення грошових зобов’язань; прострочення грошового зобов’язання об’єктивно може полягати лише саме у простроченні платежу). Тому застереження «якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором», яке включене до ч. 6 ст. 231 ГК, має бути витлумачене у такий спосіб, що воно відсилає до правила ч. 2 ст. 343 ГК і виключає застосування ч. 6 ст. 231 ГК.

6. Застереження «якщо інше...» включене до положення першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК («позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом»). У судовій практиці висловлювалась така думка, що це застереження в даному випадку відсилає до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями»), із якої при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої інші особи, крім зазначених у цитованому законодавчому положенні, права надавати фінансові послуги, у тому числі і надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів, не мають. Ця думка є помилковою з огляду на наступне. Застереження, про яке йдеться, відсилає, зокрема до правових норм, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження. З цієї точки зору ч. 1 ст. 1048 ЦК може відсилати до ч. 1 ст. 5 названого Закону. І все ж кінцевий висновок має бути таким, що застереження «якщо інше...», що додане до правової норми, встановленої положенням першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає. Це обумовлено тим, що така відсилка можлива тільки тоді, коли правова норма, стосовно якої ставиться питання про те, чи відсилає до неї застереження «якщо інше...», не спростовує базове правило, до якого додане зазначене застереження. У даному випадку правова норма, передбачена положенням першого речення абзацу першого ч. 1 ст 1048 ЦК, встановлює загальний дозвіл на отримання позикодавцем процентів за договором позики. Ч. 1 ст. 5 названого вище Закону цей загальний дозвіл спростовує. Тому слід зробити висновок про те, що застереження «якщо інше...», додане до правової норми, закріпленої в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає, а колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за хронологічним критерієм вирішення колізій на користь ч. 1 ст. 1048 ЦК. Такий же результат дає використання правила про те, що правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 5 названого Закону і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного (відповідно до цієї правової норми інші особи, ніж зазначені в ч. 1 ст. 5 Закону, не можуть надавати фінансові послуги, у тому числі надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів) не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленій правовій нормі (такою в даному випадку є правова норма, яка текстуально закріплена в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК і встановлює загальний дозвіл на отримання процентів за договором позики).