Розширене та обмежене тлумачення

Розширене та обмежене тлумачення нормативно-правових актів не має будь-яких законодавчих підстав. У науці також відсутні будь-які рекомендації щодо критеріїв припустимості розширеного та обмеженого тлумачення. Відтак розширене та обмежене тлумачення актів законодавства не відповідає закону і є неприпустимим. Вживання в практиці Європейського Суду з прав людини термінів «розширене» та «обмежене» тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обумовлене еволюційним (динамічним) тлумаченням і спрямованістю Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на все більш дієвий захист прав і свобод.

1. У літературі використовуються терміни «розширювальне»^[376] і «розширене» тлумачення^[377]. Оскільки для фахівця-юриста кращою мовою є мова закону, то слід використовувати термін «розширене», який вживається в ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану». Що стосується терміну «обмежувальне тлумачення», то цей термін є загальновизнаним, але ж якщо використовувати термін «розширене», то протилежним йому терміном слід визнати термін «обмежене».

2. Найавторитетніші радянські вчені в період дії радянської Конституції 1936 р. стверджували таке: «У Радянському Союзі питання про поділ тлумачення на розширене і обмежене позбавляється сенсу. При застосуванні правових норм, головним чином закону, основна задача полягає не в тому, щоб звузити або розширити застосування закону, а в тому, щоб застосувати цей закон як раз так, як він написаний, у точній відповідності з його текстом і смислом. Розширити застосування закону, тобто, вийти за межі його тексту, ні суд, ні інші органи не можуть, оскільки це означало б порушення закону. Обмежити застосування закону, тобто, звузити його в порівнянні з його текстом, означало б незастосування закону, коли він підлягає застосуванню згідно з його текстом, тобто, знову-таки порушення закону»^[378]. Таке твердження відповідало ще дореволюційному російському досвіду. Д. І. Мейер у підручнику, який було видано наприкінці XIX століття, наводив цитату із Основних законів Російської імперії: «Закони мають виконуватись відповідно до точного і буквального їх змісту, без будь-якої зміни чи розширення»^[379]. Менш категорично, але також достатньо визначено висловлювався І. С. Перетерський. Він писав, що свавільне обмеження та розширення змісту правових норм не має нічого спільного з тлумаченням^[380]. Як бачимо, тут йдеться про несумісність з тлумаченням розширення та обмеження змісту правових норм, які мають ознаку свавільності.

Іншої думки притримувався С. І. Вільнянський, який розширене і обмежене тлумачення відносив до категорії «виправного тлумачення»^[381]. Нагадаємо, що раніше розширене і обмежене тлумачення визнавав Є. В. Васьковський: «Розширене тлумачення, розкривши дійсну думку законодавця, розширює згідно з нею словесний зміст норми...»^[382]. А. С. Піголкін виступав проти формалістичного підходу і тому допускав розширене і обмежене тлумачення у виняткових випадках^[383].

Сучасна наукова думка визнає розширене і обмежене тлумачення^[384]. Часто визнання розширеного і обмеженого тлумачення не обумовлене будь-якими реальними чинниками, а є результатом особливостей мислення, що характерні суб'єкту тлумачення. Так, ст. 103 Конституції України не містить положення про несумісність поста Президента України з посадою в органах місцевого самоврядування. У зв’язку з цим пропонується розширено тлумачити положення частини четвертої ст. 103 Конституції про заборону для Президента обіймати посади в органах державної влади або в об’єднаннях громадян та поширювати це положення на службу в органах місцевого самоврядування^[385]. Між тим, в даному випадку треба було вирішити питання про відповідність правового припису, який непрямо випливає із частини четвертої ст. 103 Конституції, виявляється при тлумаченні висновком від протилежного та відповідно до якого Президент України може обіймати посади в органах місцевого самоврядування, принципу верховенства права. Цей правовий припис не відповідає принципу верховенства права, бо, опікуючись інтересами певного органу місцевого самоврядування, Президент не зможе однаково ставитись до всіх громадян України, а тому цей правовий припис не може застосовуватись. Прогалина, що виникла, має поповнюватись через застосування за аналогією до правовідносин, про які йдеться, частини третьої ст. 103 Конституції. Цей спосіб тлумачення частини четвертої ст. 103 Конституції докорінно відрізняється від розширеного тлумачення, оскільки при такому тлумаченні пошук змісту конституційного положення ведеться шляхом застосування методологічного інструментарію, який юридично є визначеним і убезпечує від суб’єктивізму. Пошук змісту законодавчих положень шляхом розширеного їх тлумачення є пошуком, що ведеться з використанням інструментарію, взятого із вчорашнього дня.

В іншому випадку положення про право громадянина за допомогою розширеного тлумачення пропонується поширювати на іноземців шляхом розширеного тлумачення правової норми^[386], хоч на іноземців відповідне правило належало поширити за допомогою іншого інструментарію. Некоректним є і посилання І. М. Погребного^[387] на те, що термін «утрата» в ст. 418 ЦК 1963 р. підлягав розширеному тлумаченню. Це слово стосується всіх випадків, коли особа чогось лишається внаслідок загублення, викрадення, знищення тощо^[388]. Так же слід оцінити і висновок цього ж автора про необхідність обмеженого тлумачення терміну «непереборна сила» у ст. 418 ЦК 1963 р.^[389]. Поняття непереборної сили визначалось у ст. 78 ЦК 1963 р. з посиланням на дві її ознаки — надзвичайний характер (непередбачуваність) і невідворотність. Таке визначення є гранично вузьким. Тому потреби у його обмежувальному тлумаченні не було ніякої. Лише Цивільний кодекс 2003 р. значно розширив зміст поняття непереборної сили, визнавши, що вона має місце за наявності хоч би однієї із названих ознак. Але і в цьому випадку обмежене тлумачення не є належним інструментом, що може допомогти правильно витлумачити поняття непереборної сили.

О. М. Ярошенко з огляду на те, що в п. 4 ст. 134 КЗпП йдеться про повну матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану в нетверезому стані, і не зазначається на завдання шкоди в стані наркотичного і токсичного сп’яніння як підставу повної матеріальної відповідальності, позитивно оцінює практику розширеного тлумачення цього пункту^[390].

С. В. Шевчук пише: «Без розширеного, творчого тлумачення судом Конституція України ризикує залишитися програмним документом, який складається тільки з позитивних норм (букви), в якому не враховується конституційний дух, неписані конституційні норми та цінності, без чого Конституція не може слугувати дієвим інструментом обмеження державної влади»^[391]. У більш ранній роботі С. В. Шевчук писав, що конституційні норми «неможливо застосовувати як норми прямої дії без розширеного тлумачення їх судом»^[392].

Видається, що і розширене, і обмежене тлумачення рівною мірою є незаконними способами тлумачення, оскільки ні один із науковців ніколи не сформулював критерії, які б ґрунтувались на законі і які встановлювали б, коли такі способи тлумачення є припустимими.

3. Суди вкрай неохоче звертаються до категорій розширеного та обмеженого тлумачення. Але, уникаючи відповідних термінів, суди де-факто широко використовують такі прийоми тлумачення. Найбільш яскраво це виявляється у практиці з трудових спорів, що знайшла відображення, зокрема в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»^[393].

Відповідно до п. 2 частини першої ст. 40 КЗпП підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є, зокрема, виявлена невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації, яка перешкоджає продовженню роботи. Кваліфікація визначається «як здатність виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи», її критеріями є рівень освіти та спеціалізація^[394]. Таке розуміння кваліфікації (не вдаючись у деталі) є загальновизнаним. Але судова практика дійшла висновку про те, що трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або їх структурного підрозділу може бути розірваний на підставі п. 2 частини першої ст. 40 КЗпП у зв’язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці на підприємстві, в установі, організації чи їх структурному підрозділі. Ця практика знайшла відображення в п. 21 зазначеної вище постанови. Таке роз’яснення виходить із розширеного тлумачення поняття кваліфікації, а отже, — і відповідної правової норми, оскільки нездатність забезпечити належну дисципліну праці зазвичай не є наслідком недостатньої кваліфікації.

Визнання судовою практикою можливості обмеженого тлумачення нормативно-правових актів покажемо також на прикладі тлумачення положень трудового законодавства. Відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП «не вважається переведенням і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ...». Але Верховний Суд України дійшов висновку про те, що переміщення, яке здійснюється власником або уповноваженим ним органом, не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва (п. 31 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів»). Це чітко виражене обмежене тлумачення частини другої ст. 32 КЗпП.

Судова практика обмежено тлумачить і п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП, який підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу називає зміни «в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників». Стосовно реорганізації підприємства діє спеціальне правило частини третьої ст. 36 КЗпП: «У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)». Стосовно перепрофілювання ніяких спеціальних обмежень законодавство про працю не встановлює. Проте, судова практика не визнає законним звільнення працівників на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємств, якщо при цьому не скорочується чисельність працівників. Тут не стверджується, що при перепрофілюванні звільнення працівників можливе незалежно від скорочення штату або чисельності працівників, але заперечується можливість розширеного тлумачення п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП.

Судова практика у цивільних справах також рясніє випадками розширеного та обмеженого тлумачення. При цьому ніякої послідовності у цьому питанні судова практика не виявляє. З одного боку, і Верховний Суд України і Вищий господарський суд визнають підставою цивільно-правової відповідальності безпосередній (прямий) причинний зв’язок. Це знайшло відображення в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»^[395] і п. 2 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди»^[396]. У судових рішеннях вищих судових інстанцій, прийнятих останнього часу, також підкреслюється, що підставою відшкодування збитків (шкоди) є лише безпосередній причинний зв’язок, хоч ні один законодавчий акт, що пов’язує настання певних юридичних наслідків з наявністю причинного зв’язку, не зазначає на те, що цей зв’язок має бути обов’язково безпосереднім (прямим).

З іншого боку, суди не можуть не враховувати зміст закону, який: 1) допускає можливість відшкодування не тільки реальних збитків (п. 1, 2 ч. 2 ст. 22 ЦК), а й упущеної вигоди, яка майже ніколи з порушенням, якого припустився боржник, не пов’язана безпосередньо; 2) допускає за певних умов можливість покладення відповідальності за шкоду, завдану використанням транспортного засобу, яким особа заволоділа неправомірно, на власника (ч. 3 ст. 1187 ЦК), хоч між винними діями (бездіяльністю) власника та шкодою прямого причинного зв’язку немає; 3) встановлює строк, впродовж якого батьки, що позбавлені батьківських прав, несуть обов’язок відшкодувати шкоду, завдану дитиною (ст. 1183 ЦК). І наведеними прикладами не вичерпуються всі положення законодавства, в яких законодавець непрямо визнає юридичне значення за опосередкованим причинним зв’язком.

За таких умов у судовій практиці вантажовідправник, який неналежне перевірив комерційну придатність вагона чи контейнера, визнається відповідальним за незбереження вантажу, крім випадків, коли дефекти транспортного засобу мали скритий характер або виникли після завантаження (тут визнається тільки прямий причинний зв’язок), а залізниця, яка неналежне перевірила правильність розміщення та закріплення вантажу на відкритому рухомому складі, як правило, відповідальною за шкоду, що виникла внаслідок неправильного розміщення та закріплення вантажу, не визнається. Тут визнається за необхідне зміст поняття причинного зв’язку тлумачити широко (п. 3.8, 3.9 роз’яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»^[397]).

Європейський Суд з прав людини багатократно зазначав на прямий причинний зв’язок як умову застосування у відповідних випадках примусових заходів до держав, що припустилися порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Але це не може сприйматись як практика, що є обов’язковою, зокрема для України, бо заходи, яких вживає Європейський Суд з прав людини, є суто субсидіарними. На державах-учасницях Конвенції лежить обов’язок поновити порушені права людини чи основоположні свободи. Діяльність Європейського Суду є суто допоміжною. Тому Європейський Суд і не вважає за можливе враховувати непрямий причинний зв’язок при встановленні факту порушення та при визначенні тих заходів, які застосовуються до держави-порушниці.

4. Від розширеного тлумачення актів законодавства слід відрізняти надання певному поняттю більш широкого змісту, ніж власний зміст цього поняття, визначений безпосередньо законом. Наприклад, добре відомий зміст поняття «закон». Але аналіз численних положень, наприклад, Цивільного кодексу свідчить про те, що під терміном «закон» тут розуміються не тільки власне закони, а й Цивільний та інші кодекси (саме формулювання ч. 2 ст. 4 ЦК «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України...» свідчить про те, що Цивільний кодекс непрямо також визнається законом).

Конституція Автономної Республіки Крим має юридичну силу закону, оскільки затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування прийняті Верховною Радою, підписані Президентом України, а тому визнаються також такими, що мають силу закону. Цьому сприяє і зазначення в частині першій ст. 2 названих Основ на те, що «законодавство України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування складається із цих Основ та прийнятих відповідно до них законів...». Нарешті, зміни до названих Основ були внесені законами України від 16 червня 2005 р. та від 23 лютого 2006 р., що свідчить про надання названим Основам рівня закону. Основи законодавства про охорону здоров’я^[398] також визнаються законами, оскільки до них законами неодноразово вносились зміни і доповнення.

Виникає питання про те, чи має місце в таких випадках розширене тлумачення поняття закону та чи не є це виправданням самої ідеї розширеного та обмеженого тлумачення нормативно-правових актів. Видається, що — ні. У даному випадку поняття закону тлумачиться в точності так, як це випливає із численних положень законодавчих актів. А те розуміння певного терміну чи слова, яке випливає із законодавчого акту, має перевагу при тлумаченні даного акту навіть перед визначенням відповідного поняття, що формулюється в цьому ж акті.

До широкого розуміння поняття права власності судову практику підштовхує Європейський Суд з прав людини, який права на будь-який актив, що має економічний зміст, вважає за можливе захищати як право власності. За таких умов до права на безготівкові кошти на поточному рахунку в банку визнали можливим застосувати ст. 41 Конституції, що встановлює конституційні основи права власності. Такий підхід виявляється в практиці Конституційного Суду України^[399], Верховного Суду України. Але широке розуміння поняття права власності не є результатом розширеного тлумачення поняття права власності, а обумовлено обов’язковістю прецедентної практики Європейського Суду з прав людини, яка (обов’язковість) випливає із Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тепер отримала нормативне закріплення у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини».

Виникає, однак, питання про те, чи не здійснює розширеного тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський Суд з прав людини. Така думка стала загальнопоширеною. Голландський дослідник проблеми прав людини Донна Гом’єн зазначає: «Органи Конвенції дають статті 6 широке тлумачення, оскільки вона має основоположне значення для здійснення демократії»^[400]. Український автор В. П. Паліюк пише про розширений підхід Європейського Суду з прав людини до тлумачення ст. 3 Конвенції^[401]. Видається, що Європейський Суд з прав людини розширеного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не здійснює. Твердження про те, що цей Суд здійснює розширене тлумачення, не враховує наступні обставини: 1) Європейський Суд з прав людини використовує звичайний логічний інструментарій тлумачення. Зокрема, із права на справедливий суд як наступного правового явища Суд виводить право на доступ до суду, що є попереднім правовим явищем. Із права на справедливий суд як попереднього правового явища Суд виводить право на виконання судового рішення як наступне правове явище; 2) при тлумаченні положень Конвенції Європейський Суд з прав людини керується принципом верховенства права, юридично закріпленим у преамбулі Конвенції, та ставить його за юридичною силою вище будь-якого іншого положення Конвенції. У рішенні в справі «Лавентс проти Латвії» Європейський Суд зазначив, що він виходив «з принципу верховенства права, на якому ґрунтується внутрішнє право Конвенції»^[402]. Із застосуванням принципу верховенства права Європейським Судом з прав людини, поглибленням його розуміння пов’язаний також динамічний та еволюційний підхід Європейського Суду до тлумачення положень Конвенції, що обумовлений поєднанням у змісті Конвенції положень, які формально визначено встановлюють права людини, з положеннями, що мають втілюватись в життя поступово.

Так, Європейським Суд з прав людини вживає термін «обмежене тлумачення». Зокрема, в рішенні у справі «Wloch v. Poland»^[403] Суд зазначив, що п. 1 ст. 5 Конвенції містить вичерпний перелік підстав позбавлення свободи, який підлягає обмеженому (вузькому) тлумаченню^[404]. Але ж «обмежене тлумачення» полягало тут в суто буквальному тлумаченні, а не в обмеженні сфери дії п. 1 ст. 5 Конвенції. У такому ж розумінні терміни «обмежене тлумачення», «розширене тлумачення» вживаються в інших рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Тенденція до розширення сфери дії положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до більш широкого тлумачення цих положень Європейським Судом з прав людини не може бути визнана проявом розширеного тлумачення. Вона обумовлена широтою змісту положень Конвенції, застосуванням принципу верховенства права та історичним чинником, який закономірно обумовлює розширення змісту прав людини. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що Європейський Суд з прав людини у 2002 р. значно розширив стандарт ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка визнає за людиною право на життя. При цьому Суд зробив висновок, що держава зобов’язана вживати належних заходів для захисту життя від реальної та нагальної небезпеки^[405]. Цей обов’язок держави прямо випливає із п. 1 ст. 2 Конвенції. І та обставина, що раніше Суд не визнавав такого обов’язку держави, не означає, що він не випливав із п. 1 ст. 2 Конвенції. Це лише означає, що раніше Європейський Суд вважав держави-учасниці Конвенції не готовими до виконання цього обов’язку. Такого ж тлумачення потребують численні положення Конституції України.

5. Конституція і закони України не дають будь-яких підстав для розширеного та обмежувального тлумачення нормативно-правових актів. Ідею «виправного тлумачення», що належить С. І. Вільнянському, слід визнати^[406]. Але ж необхідність відступлення від букви нормативно-правового акту має обґрунтовуватись логічним, системним тлумаченням, застосуванням принципу верховенства права, застосуванням аналогії закону і права, а не розширеним чи обмеженим тлумаченням, яке не має критеріїв, що обумовлюють його застосування, а тому набуває ознаки свавільного.

З іншого боку, методологія тлумачення актів законодавства дає суб’єкту тлумачення достатній інструментарій, який уможливлює розумне витлумачення будь-якого положення законодавства. Так, для з’ясування змісту п. 4 ст. 134 КЗпП, що встановлює повну матеріальну відповідальність за шкоду, яку працівник завдав роботодавцеві будучи в нетверезому стані, не треба тлумачити його розширено. Треба спробувати застосувати відомі інструменти. Тоді ми побачимо, що ні один із цих інструментів не дає змоги поширити чинність цього пункту на випадки завдання шкоди працівниками, що перебували в стані наркотичного чи токсичного сп’яніння. Зокрема, принципом верховенства права не може бути виправдане поширення чинності п. 4 ст 134 КЗпП на зазначені випадки, оскільки це суперечило б основній меті трудового законодавства — захищати інтереси найманих працівників. Доводи про те, що непоширення п. 4 ст. 134 КЗпП на випадки завдання прямої дійсної шкоди у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння суперечить принципу рівності, а отже, — і принципу верховенства права, також є неспроможними. Якби йшлося про надання за певних умов прав чи пільг лише окремим категоріям працівників, то постановка проблеми про надання таких же пільг іншим категоріям працівників була б припустимою. При цьому не повинне здійснюватись розширене тлумачення, а має використовуватись відповідний методологічний інструментарій: 1) спочатку слід зробити висновок a contrario і в такий спосіб виявити правовий припис, відповідно до якого на інших працівників відповідна пільга не поширюється; 2) потім слід (за наявності достатніх підстав) зробити висновок про те, що цей правовий припис порушує принцип рівності, а в кінцевому рахунку суперечить принципу верховенства права, а тому застосуванню не підлягає. При цьому має бути врахована і мета трудового законодавства. Нарешті, слід зробити висновок про необхідність застосувати відповідне законодавче положення до працівників, на яких воно за його буквою не поширюється, за аналогією, оскільки внаслідок застосування принципу верховенства права в законодавстві утворилась прогалина.

У даному випадку ми досягай того ж результату, що і при розширеному тлумаченні, але досягли цього за допомогою методологічного інструментарію, а не свавільно. Використання ж методологічного інструментарію тримало нас в жорстких рамках.