Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співпадають, а диспозиції співвідносяться як рід і вид

Співвідношення диспозицій як роду і виду при повному співпаданні гіпотез не означає, що в таких випадках колізії між правовими нормами повинні вирішуватись за допомогою правила «lех spesialis derogat generali», бо диспозиція не може бути критерієм поділу правових норм на загальні і спеціальні. Такі колізії, якщо вони не ускладнені ієрархічним або хронологічним компонентом, вирішуються за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із правової норми з вужчою диспозицією. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у відповідному законодавчому положенні правова норма, яка не може застосовуватись усупереч конкуруючій текстуально закріпленій правовій нормі.

1. Якби спеціальна правова норма виявлялась, зокрема за критерієм широти змісту диспозицій правових норм, що конкурують, то правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») мала б бути визнана спеціальною у відношенні до правової норми, передбаченої ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), бо перша із названих тут правових норм має більш вузьку диспозицію, передбачає встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання тільки Господарським кодексом, у той час як правова норма, передбачена ч. 2 ст. 9 ЦК, допускає встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом (під «законом» у Цивільному і Господарському кодексах розуміється будь-який законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою в порядку, передбаченому для прийняття законів). Ця «спеціальна» правова норма і підлягала б переважному застосуванню перед «загальною» правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 9 ЦК. Але співвідношення між цими правовими нормами є іншим, а тому і колізія між ними має вирішуватись за допомогою іншого методологічного інструментарію.

Для вирішення зазначеної колізії із правової норми з вужчою диспозицією (у даному випадку — із ч. 2 ст. 4 ГК) слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 4 ГК і відповідно до якої будь-яким іншим нормативно-правовим, у тому числі законодавчим, актом особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання визначатись не можуть. Але ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами того ж ієрархічного рівня, які текстуально закріплені або закріплені хоч би логічно, але виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Отже, колізія між правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 9 ЦК і правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 4 ГК, вирішується на користь першої із названих двох правових норм.

2. Сфера дії правової норми, що передбачена ч. 1 ст. 229 ГК («учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов’язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами»), і сфера правової норми, яка встановлена ч. 2 ст. 343 ГК («платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня»), повністю співпадають, хоч і описані ці сфери у наведених законодавчих положеннях різними текстами: неможливо уявити собі будь-яке інше реально значуще порушення грошового зобов’язання, крім прострочення його виконання.

Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 343 ГК, є вужчою, ніж диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 229 ГК, і не виходить за межі останньої. Колізія між цими двома правовими нормами вирішується у наступний спосіб. Із ч. 2 ст. 343 ГК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена у цьому законодавчому положенні і відповідно до якої прострочення платежу за грошовим зобов’язанням не тягне інших правових наслідків, крім обов’язку сплатити пеню. Ця правова норма за змістом диспозиції є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 229 ГК. Перевага при правозастосуванні надається цій останній правовій нормі, оскільки правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного нездатні конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпленими правовими нормами. Отже, прострочення виконання грошового господарського зобов’язання тягне виникнення на боці боржника обов’язку відшкодувати збитки і обов’язку сплатити пеню.

Якщо ч. 2 ст. 343 ГК встановлює обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, сплатити пеню, то диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 229 ГК, є ширшою також у тій частині, що передбачає сплату боржником штрафних санкцій (будь-яких, а не тільки пені). Ця колізія мала б вирішуватись на користь ч. 1 ст. 229 ГК (оскільки правова норма, яка виявляється при тлумаченні ч. 2 ст. 343 ГК і відповідно до якої інші штрафні санкції за прострочення платежу не застосовуються, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 229 ГК). Лише зазначення в ч. 1 ст. 229 ГК на те, що боржник, який порушив грошове зобов’язання, зобов’язаний «сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами», позбавляє цю норму ознаки прямої дії, а отже, — і здатності конкурувати з правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 343 ГК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші штрафні санкції, крім пені, за порушення грошового зобов’язання не можуть застосовуватись.

3. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст 88 ГК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». Сфера дії правової норми, що встановлена п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, повністю співпадає із сферою дії правової норми, що передбачена абзацом четвертим ч. 1 ст. 88 ГК. Диспозиції цих двох правових норм є різними і співвідносяться як рід і вид: абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК встановлює вкрай обмежений перелік інформації, на отримання якої має право учасник господарського товариства, доповнюючи цей перелік словом «тощо». Цим словом перелік інформації дещо розширюється, але неістотно, бо слово «тощо» означає «інше, що може бути поставлене в цей ряд». П. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає надання будь-якої інформації про діяльність товариства. За відсутності будь-якого зазначення в цьому законодавчому положенні на види інформації її коло має визначатись принципами добросовісності, справедливості та розумності. Що стосується зазначення на порядок, встановлений установчим документом, то, по-перше, процедура (порядок) не можуть блокувати можливість реалізації суб’єктивного права, а по-друге, реалізація права не може блокуватись відсутністю порядку. Отже, коло інформації, яка має надаватись учасникам господарських товариства відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, є значно ширшим, ніж коло інформації, яка має надаватись згідно абзацу четвертому ч. 1 ст. 88 ГК.

Колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із диспозиції правової норми, що текстуально закріплена в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої учасник господарського товариства не має права на отримання інформації, не вказаної в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. Але такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. У даному випадку правова норма, виявлена при тлумаченні абзацу четвертого ч. 1 ст. 88 ГК за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Отже, учасник господарського товариства має право на отримання інформації про діяльність товариства, не тільки тієї, на яку зазначається в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК, а й тієї, що входить до кола інформації, визначеного п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК.

Використання висновку від протилежного для вирішену колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними, у тому числі співвідносяться як рід і вид, і сумісними

Для вирішення колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними і сумісними, слід зробити висновок від протилежного із диспозиції кожної із таких правових норм, виявити у такий спосіб правові норми, що є несумісними з конкуруючими текстуально закріпленими нормами. При цьому правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, у зоні співпадання сфер дії текстуально закріплених правових норм будуть застосовуватись обидві текстуально закріплені правові норми.

1. Нездатність правових норм, що логічно закріплені в нормативно-правових актах, виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні нормативних положень, що не містять слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», конкурувати з іншими правовими нормами обумовлена логічно. Справа в тому, що в текстах нормативних положень встановлюються диспозиції правових норм (права та обов’язки учасників відповідних відносин) і умови, за яких ці диспозиції діють (гіпотези відповідних правових норм). Якщо висновок від протилежного робиться із диспозиції правової норми, то в тексті відповідного законодавчого положення йдеться про одні права та обов'язки, а за допомогою висновку від протилежного виявляться диспозиція правової норми, згідно якої у учасників відносин немає інших прав та обов’язків, тобто законодавець був зосереджений над одними правами та обов’язками, а суб’єкт тлумачення зробив висновок про інші права та обов’язки. Так, у ст. 886 ЦК, що присвячена відповідальності замовника за договором будівельного підряду (згідно заголовку цієї статті) законодавець веде мову про обов’язки сплатити неустойку і відшкодувати збитки. За допомогою висновку від протилежного ми робимо висновок про те, що замовник не несе будь-якої іншої цивільно-правової відповідальності (крім тієї, на яку зазначається у ст. 886 ЦК). Нетрудно помітити, що в тексті ст. 886 ЦК йдеться про два види відповідальності замовника — про сплату неустойки і відшкодування збитків. За допомогою висновку від протилежного ми вивели дію ст. 886 ЦК за межі неустойки і збитків і стали думати над можливістю чи неможливістю застосувати інші заходи відповідальності. З урахуванням того, що обов’язки замовника за договором будівельного підряду переважно є грошовими, треба вирішити питання про можливість чи неможливість застосування до замовника за договором будівельного підряду, зокрема заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

При цьому не можна не помітити, що як узагалі, так і в розглянутому випадку, зокрема була можливість надати правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, тієї ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають текстуально закріплені правові норми. Така можливість досягається включенням до тексту законодавчих положень слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як».

Її (цю можливість) законодавець використовує дуже часто. Так, у Цивільному кодексі слово «лише» вживається 130 разів, у Господарському — 42 рази, у Кодексі законів про працю — 25 разів. Слово «тільки» вживається у Цивільному кодексі —18 разів, у Господарському — 12 разів, у Кодексі законів про працю — 10 разів. Слово «виключно» вживається у Цивільному кодексі 7 разів, а в Господарському — 5. Словосполучення «не інакше як» уживається в Господарському кодексі 6 разів. Отже, законодавець володіє цим інструментом надання нормативним формулюванням категоричності, а правовим нормам, що логічно закріплюються в законодавчих актах і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, — формальної визначеності і здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, але з якихось міркувань він цього не зробив. Тому логічною буде думка про те, що правові норми, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, у яких не використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

Сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом») і ст. 886 ЦК («у разі невиконання або неналежного виконання замовником обов’язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини») частково співпадають. Сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 625 ЦК, — це всі грошові зобов’язання, у тому числі і грошові зобов’язання замовників за договорами будівельного підряду. Відтак ця сфера виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ст. 886 ЦК. У свою чергу сфера дії цієї останньої правової норми виходить за межі грошових зобов’язань, оскільки замовник несе перед підрядником обов’язки не тільки грошового характеру. Диспозиції правових норм, що тут розглядаються, є видами стосовно родового поняття, що позначається як відповідальність за порушення цивільних зобов’язань. Для вирішення колізій між цими двома правовими нормами із відповідних законодавчих положень слід зробити висновок від протилежного.

За допомогою висновку від протилежного із ст. 886 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої замовник не несе перед підрядником іншої відповідальності, ніж передбачена цією статтею. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена ч. 2 ст. 625 ЦК і передбачає, що боржник за будь-яким грошовим зобов’язанням, у тому числі за грошовим зобов’язанням, що виникає на підставі договору будівельного підряду, за неналежне його виконання несе відповідальність у вигляді індексації заборгованості і сплати трьох процентів річних. Отже, замовник за договором будівельного підряду у разі прострочення виконання грошового зобов’язання несе перед підрядником таку відповідальність: 1) сплачує неустойку, встановлену договором або законом; 2) відшкодовує збитки в повному обсязі без заліку неустойки в рахунок збитків (крім випадків, коли йдеться про господарські зобов’язання, за порушення яких встановлюється залікова неустойка); 3) сплачує суму заборгованості перед підрядником з урахуванням встановленого індексу інфляції; 4) сплачує три проценти річних.

У свою чергу при тлумаченні ч. 2 ст. 625 ЦК виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої порушення будь-якого грошового зобов’язання, у тому числі й того, що ґрунтується на договорі будівельного підряду, не тягне будь-яких інших наслідків, крім тих, що передбачені цією статтею. Але ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ст. 886 ЦК і покладає на замовника, що припустився порушення обов’язків за договором будівельного підряду, відповідальність у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків.

2. Частково співпадають сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 140 і 143 ЗК. Особливостями колізії між цими правовими нормами є те, що їх диспозиції співвідносяться як рід (диспозиція правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК) і вид (диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 140 ЗК). Для зручності аналізу наведемо тексти цих законодавчих положень.

«Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

«Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

г) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

Сфери дії цих правових норм частково співпадають, а в решті сфера дії кожної із цих правових норм виходить за межі сфери дії іншої. Співпадіння є в тій частині, в якій передбачається припинення права власності на земельну ділянку: ст. 140 ЗК текстуально закріплює правову норму; яка поширюється на відносини щодо припинення виключно права власності, а ст. 143 ЗК текстуально закріплює правову норму, яка поширюється на відносини щодо припинення будь-якого права на землю.

В частині припинення права користування сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, виходить за межі сфери дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК. У цій частині сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК, є ширшою, ніж сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК.

З іншого боку, сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК, оскільки сфера дії першої із названих правових норм охоплює собою тільки відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, у той час як правова норма, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК, поширюється не тільки на відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, а й на відносини щодо непримусового припинення права власності на земельну ділянку.

У науці колізія між ст. 140 ЗК і ст. 143 ЗК вирішується у такий спосіб: «Велику складність являє собою ситуація, коли дві норми, що знаходяться в колізії, є частково загальними та частково спеціальними одна по відношенню до іншої. Саме таким є співвідношення між ст. 140... та 143 ЗК України. Друга стаття з названих містить таку підставу для припинення прав на землю, як «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» (п. «а»), перша — ні. Складність ситуація полягає у тому, що ст. 140 є спеціальною про відношенню до ст. 143 за видом права, що припиняється (право власності), а ст. 143 по відношенню до ст. 140 — за способом припинення права (примусовим). Лише за допомогою складного системного та цільового тлумачення можна прийти до висновку, що у ст. 143 ЗК України «вибірково об’єднані підстави, що перелічені у ст. 140 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою) та ст. 141 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою)», тобто «примусове припинення права власності на земельну ділянку може бути тільки у випадках, передбачених ст. 140 ЗК... Причому не всі представники правової доктрини поділяють такий висновок...»^[243].

Судова практика приєднується до думки «одна стаття є спеціальною в одному відношенні, а друга — в іншому», хоч у такий спосіб проблема заганяється в тупик, а «складне системне і цільове тлумачення» підмінюється інтуїцією та посяганням суб’єкта правотлумачення на прерогативи законодавчої влади. Видається, що терміни «загальна» і «спеціальна» до статей законодавчих актів узагалі застосовуватись не можуть.

І взагалі використання цих термінів є доречним тільки тоді, коли є можливість застосування правила «lex spesialis derogat generali». Якщо ж такої можливості немає, а мається на увазі використати «складне системне і телеологічне тлумачення» з посяганням на прерогативи законодавчої влади, то не треба вести мову про загальну і спеціальну статтю.

Треба констатувати, що в даному випадку має місце колізія між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції яких є сумісними, бо кожна із таких правових норм не виключає застосування іншої.

У той же час слід визнати, що колізії між ст. 140 і 143 ЗК зводяться до колізії між правовими нормами, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях. У цих положеннях вміщуються не тільки текстуально закріплені правові норми, а й правові норми, закріплені лише логічно. Останні виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Відповідно до правової норми, яка логічно закріплена в ст. 140 ЗК і виявляться при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, з інших підстав, ніж передбачені цією статтею, право власності на земельну ділянку припинятись не може. Виявлення таких правових норм і їх врахування при правотлумаченні і правозастосуванні є неодмінною умовою раціонального опрацювання нормативних текстів і уникнення переходу до прийняття правозастосовних рішень на підставі інтуїтивних міркувань. Зазначена правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 143 ЗК. Отже, припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 140 ЗК, не виключає припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 143 ЗК, а право власності на земельну ділянку може припинятись з підстав, передбачених не тільки ст. 140 ЗК, а й п. «а», «б» ст. 143 ЗК.

Із ст. 143 ЗК також можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого за умов, не передбачених цією статтею, примусове припинення права на земельну ділянку не допускається. Ця правова норма логічно закріплена в ст. 143 ЗК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпленими правовими нормами. Якби ст. 143 ЗК не допускала повторів положень ст. 140 ЗК, то пункти «г», «д», «е» ст. 140 ЗК, що передбачають можливість примусового припинення права власності на земельні ділянки, все рівно застосовувались би усупереч правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 143 ЗК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Деякі недоліки текстів ст. 140 і 143 ЗК [105] (логічна небездоганність вибору і розподілу предмета регулювання цих статей, повтори нормативних положень) треба враховувати, оскільки професіонал повинен помічати всі особливості нормативного тексту, але в даному випадку це ніяк не впливає на результати тлумачення.

З використанням такого ж методологічного інструментарію вирішуються і колізії між ст. 143 ЗК і ст. 141 цього ж Кодексу, яка встановлює вісім підстав припинення права користування земельною ділянкою. Із ст. 141 ЗК слід зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні. Відповідно до виявленої у такий спосіб правової норми право користування земельною ділянкою не може припинятись з підстав, не передбачених цією статтею. Ця правова норма не може застосуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ст. 143 ЗК. Отже, право користування земельною ділянкою може припинятись з підстав, передбачених не тільки ст. 141 ЗК, а й п. «б» ст. 143 ЗК (решта пунктів ст. 143 ЗК або повторюють положення ст. 141 ЗК, або за визначенням не можуть застосовуватись до відносин щодо припинення права користування земельною ділянкою).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК «конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу». Цим законодавчим положенням усі злочини inter alia поділені на корисливі та інші, що не мають зазначеної ознаки. У такий спосіб поділені і відповідні відносини. Правова норма, яка текстуальна закріплена в ст. 59 КК і поширюється на відносини, які виникають у зв’язку із вчиненням корисливих злочинів, може розглядатись як така, що має наступну структуру: 1) її гіпотеза передбачає вчинення злочину з корисливих мотивів; 2) її диспозиція передбачає застосування конфіскації майна. При цьому встановлена умова застосування цієї диспозиції: вона має бути спеціально передбачена Особливою частиною Кримінального кодексу.

Після поділу усіх злочинів (відповідних суспільних відносин) на корисливі та такі, що не мають цієї ознаки, законодавець здійснює класифікацію усіх злочинів (відповідних суспільних відносин) за змістовним (предметним) критерієм. Цій класифікації відповідає структура Особливої частини Кримінального кодексу. Поділ предмета правового регулювання за двома критеріями призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. До таких правових норм, зокрема належать правова норма, яка текстуально закріплена у ст. 59 КК і структура якої вище показана, з одного боку, і правові норми, що встановлені ч. 2 ст. 305 КК («ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також якщо предметом цих дій були особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи пре курсори або фальсифіковані лікарські засоби у великих розмірах, — караються позбавленням волі на строк від восьми до десяти років з конфіскацією наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів, що були предметом контрабанди, та з конфіскацією майна») і ч. 2 ст. 307 КК («ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 308-310, 312, 314, 315, 317 цього Кодексу, або із залученням неповнолітнього, а також збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів у місцях, що призначені для проведення навчальних, спортивних і культурних заходів, та в інших місцях масового перебування громадян, або збут чи передача цих речовин у місця позбавлення волі, або якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги у великих розмірах чи особливо небезпечні наркотичні засоби або психотропні речовини, — караються позбавленням волі на строк від шести до десяти років з конфіскацією майна»), — з іншого.

Правова норма, яка текстуально закріплена в ст. 59 КК і про яку йдеться, має більш широку сферу дії, ніж правові норми, які встановлені ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, бо поширюється на всі корисливі злочини (відповідні суспільні відносини). З іншого боку, сфера дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК і про яку тут йдеться, є ширшою, бо дія цих правових норм поширюється не тільки на корисливі злочини, а й на злочини, що не мають цієї ознаки.

За викладених умов колізії між правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 59 КК і про яку йдеться, з одного боку, і правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, — з іншого, не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». З іншого боку, також помічається, що ці правові норми не можуть застосовуватись одночасно, хоч їх диспозиції і є сумісними: якщо правова норма, що текстуально закріплена в ст. 59 КК, допускає застосування конфіскації у разі вчинення корисливого злочину, то правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, доповнюють коло випадків, коли застосовується конфіскація, випадками, коли злочини, передбачені цими статтями, не є корисливими.

З урахуванням того, що сфери дії правових норм, про колізії між якими йдеться, частково співпадають, а їх диспозиції є сумісними, із ст. 59 КК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена в цьому законодавчому положенні. Ця правова норма має наступну структуру: 1) її гіпотеза може бути сформульована у такий спосіб: «Якщо злочин не має ознаки корисливого»; 2) її диспозиція виключає застосування конфіскації майна. Ця правова норма є несумісною з правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, але вона як така, що закріплена в ст. 59 КК тільки логічно і виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК. Отже, ст. 59 КК не перешкоджає застосуванню конфіскації майна у разі вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК.

Проте Верховним Судом опрацьована інша правова позиція, а саме така: «Норми особливої частини КК України мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу. Це спеціально зазначено законодавцем у статті 65 КК України, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з частиною першою цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

Ураховуючи ці положення закону, суд при призначенні покарання має виходити не тільки з меж карності діяння, встановлених у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й з тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання. Ці норми здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри, в тому числі й тих положень, що передбачені частиною другою статті 59 КК України» (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р.).

Положення ч. 1 ст. 65 КК, що приписує призначати покарання «у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинення злочину...» (п. 1), «відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу» (п. 2) являє певну складність для тлумачення, бо приписує керуватись одночасно і статтями (частинами статей) Особливої частини, і положенням Загальної частини Кримінального кодексу і не дає вказівок щодо способу вирішення колізій між положеннями Особливої і Загальної частин цього Кодексу. Та обставина, що припис призначати міру покарання в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини, розміщений у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, а припис враховувати положення Загальної частини формулюється у п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, не може впливати на спосіб вирішення колізії між цими приписами: законодавець змушений при рівноцінності нормативних положень один із них формулювати першим, а інший — другим. За таких умов слід зробити висновок про те, що колізії між п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, між положеннями Особливої і Загальної частин Кримінального кодексу про призначення покарань слід вирішувати відповідно до загальних правил тлумачення і застосування правових актів, як це було показано вище.

Доцільно, однак, було б спробувати вирішити колізію, про яку тут йдеться, в умовному випадку, коли б у частині другій ст. 59 КК зазначалось на те, що конфіскація встановлюється «лише» за корисливі злочини. У такому випадку колізія, про яку йдеться, не могла б бути вирішена за допомогою засобів формальної логіки. Її треба було б вирішувати за допомогою принципу верховенства права. Тому про це мова буде йти в одній із наступних глав цієї роботи.