Використання висновку від протилежного для з’ясування логічного зв’язку між нормативними положеннями, що текстуально закріплюють позитивні і негативні правила

В актах законодавства часто текстуально закріплюються послідовно позитивні і негативні правила. Інколи у такий спосіб встановлюється загальне правило (позитивне) і виняток із нього (негативне правило). У таких випадках логічно погоджуються закріплені у відповідних нормативних положеннях правові норми. Проте частіше позитивні і негативні правила не узгоджуються між собою: негативні правила, що формулюються після позитивних правил, логічно не узгоджуються з останніми. Це дає підставу для твердження про те, що сформульоване другим правило має логічні хиби, що виключає логічну бездоганність і можливість застосування правової норми, яка логічно закріплена у нормативному положенні, що формулює негативне правило, яке виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

1. Текстуальне закріплення в актах законодавства спочатку позитивного, а потім негативного правил стало повсякденним явищем. Воно привнесене до законодавства із підручників, що видаються, і лекцій, які читають професори студентам юридичних факультетів. У підручнику, в лекції це є цілком виправданим, бо там студенти вперше вивчають відповідне законодавство, і їм треба показати зміст певних нормативних положень чи сферу їх дії, а отриманню дидактичного ефекту сприяє вказівка спочатку на позитивний зміст відповідного явища, а потім на протилежне, на те, що не входить до змісту відповідних нормативних положень, на ту сферу, в якій відповідні нормативні положення не діють.

Викладати нормативний матеріал в актах законодавства у такий спосіб, особливо в умовах, коли в науці належно не досліджені проблеми застосування висновку від протилежного, було б недоцільним. Проте практика свідчить, що ця рекомендація правотворчими органами ігнорується. Замість того, щоб зосередитись над основним (позитивним) формулюванням, правотворчий орган дає пояснення позитивному правилу шляхом формулювання негативного правила.

Як би критично ми не оцінювали правотворчу практику, про яку йдеться, все ж треба шукати шляхи адекватного тлумачення положень законодавства, у яких послідовно текстуально закріплюються позитивні і негативні правила. Для цього треба зрозуміти логіку зв’язку між текстуально закріпленими позитивними і негативними правилами та правовими нормами, які логічно закріплені у тих же нормативних положеннях і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Спробуємо зробити це на прикладі ст. 1 ЦК, яка в частині першій встановлює таке позитивне правило: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників».

Із усієї сукупності суспільних відносин, що існують, законодавець виокремив їх певну групу, визнав їх такими, що регулюються цивільним законодавством, і описав їх у ч. 1 ст. 1 ЦК. Але зробив вінце дуже недбало. Не йдеться про недоліки цього законодавчого положення, які (недоліки) обумовлені недостатньою визначеністю понять. Це — окрема проблема. Не йдеться і про дві грубі помилки у формулюванні тексту, які вплинули на юридичний зміст ч. 1 ст. 1 ЦК. Зосередимось на тому, що стосується логіки зв’язку між позитивним і негативним правилами.

Виокремивши цивільні відносини як такі, що регулюються цивільним законодавством, у правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, законодавець цією нормою не обмежив увесь юридичний зміст цього законодавчого положення. У цьому положенні він логічно закріпив ще одну норму, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного: раз законодавець назвав певну групу суспільних відносин предметом цивільного законодавства, він встановив також, що будь-які інші суспільні відносини цивільним законодавством не регулюються. Ця друга норма, закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК логічно, тією ж мірою точно виражає волю законодавця, як і перша норма, що закріплена в цьому законодавчому положенні текстуально. Отже, уже в ч. 1 ст. 1 ЦК законодавець поділив усі суспільні відносини на два види: ті, що є предметом цивільного законодавства, і ті, що не є таким.

Оскільки зазначений поділ здійснено, описувати суспільні відносини, що не є предметом цивільного законодавства, не було ніякої необхідності. Існувала небезпека і того, що визначенням у ч. 2 ст.1 ЦК («до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом») суспільних відносин, які не регулюються цивільним законодавством, узагалі буде порушена логіка нормативного тексту. Так воно і сталось. Суспільні відносини, що не регулюються цивільним законодавством, визначені правовою нормою, що логічно закріплена у ч. 1 ст. 1 ЦК, вкрай широко і вичерпно. Дати перелік усіх цих відносин у ч. 2 ст. 1 ЦК було нереальним, принаймні за існуючого рівня науки. Тож, якщо законодавець вирішив, що все-таки законодавчому акту треба надати ознаки професорської лекції, він повинен був до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК включити слово «зокрема». Це перешкоджало б висновку від протилежного із ч. 2 ст. 1 ЦК та виявлення у такий спосіб судження, відповідно до якого решта суспільних відносин цивільним законодавством регулюється. Але ж це слово до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК не включили, бо досвід «старшого брата» (мається на увазі досвід, відображений у ч. 3 ст. 2 ЦК РФ, що має зміст, аналогічний змісту ч. 2 ст. 1 ЦК України) виявився сильнішим власного розуму. Та ще і радянський досвід був аналогічним і також тяжів над розумом законодавця. У такий спосіб юридичний зміст ч. 2 ст. 1 ЦК України був спотворений, викладена у цьому законодавчому положенні думка стала хибною, а із хибної посилки істинне судження не отримаєш.

Тож і В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК зробив висновок від протилежного не в пошуках істини, а лише в порядку гумору, з метою посміятися над розробниками проекту Цивільного кодексу. Він пише, що «до особистих немайнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні цивільне законодавство застосовується, на відміну від відносин майнових»^[245]. Тут не висловлена глибока повага до опонентів, але в умовах, коли полеміка між цивілістами і господарниками дійшла до виразів «хуторське мислення», «теракт господарників» і «господарсько-правова муть», висловлювання В. В. Хахуліна за змістом і формою тяжіють до зразків етики і вишуканої словесності. Проте висновок від протилежного, який зробив В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК, є неповним, він є лише фрагментом, бо, прагнучи більшої чи навіть абсолютної повноти, треба було із ч. 2 ст. 1 ЦК зробити такий висновок від протилежного: до відносин, не зазначених у ч. 2 ст. 1 ЦК, цивільне законодавство застосовується. Логічно це не є абсурдом, але руйнує всі уявлення про предмет цивільного законодавства, що склались у науці і відображені в численних положеннях цивільного законодавства, із-за того, що висновок від протилежного зроблено із хибного судження. Викладене дає змогу більш чітко помітити, що формулювати в актах законодавства позитивні і негативні правила можна, але тільки тоді, коли правотворчий орган повною мірою володіє предметом, про який він веде мову. Таке володіння мало б місце тоді, коли б була повна визначеність стосовно того, які види відносин на цей час є предметом цивільного законодавства, а які ні. На цей час такої визначеності немає, тож і визначати відносини, що не регулюються цивільним законодавством, при визначенні предмета цивільного законодавства не слід.

Що стосується застосування текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1 ЦК правової норми, то вона підлягає застосуванню, оскільки не суперечить ні правовій нормі, закріпленій текстуально у ч. 1 ст. 1 ЦК, ні правовій нормі, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні і виявляється за допомогою висновку від протилежного. Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1 ЦК, лише фрагментарно повторює зміст правової норми, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої усі інші відносини, крім названих у ч. 1 ст. 1 ЦК, цивільним законодавством не регулюються.

2. Невдалий досвід формулювання позитивних і негативних правил законодавець використав і при визначенні предмета Господарського кодексу. Позитивне правило з цього приводу формулюється у ст. 1 ГК («цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання»). У ч. 1 ст. 4 ГК наводиться досить довгий перелік відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу. Цей перелік також зазначає не на всі відносини, що не регулюються Господарським кодексом. Проте і тут немає слова «зокрема», хоч потреба у ньому була: правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 1 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, визначаються усі суспільні відносини, які не регулюються Господарським кодексом (усі ті відносини, що не названі в ст. 1 ГК), а в ч. 1 ст. 4 ГК дається неповний перелік цих відносин. Тому за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 4 ГК отримується судження, яке є хибним: суспільні відносини, не названі у цьому законодавчому положенні, регулюються Господарським кодексом. Хибність цього судження обумовлена тим, що із нормативних положень, що не містять слова «зокрема», висновок від протилежного робити не можна. У даному випадку в ч. 1 ст. 4 ГК такого слова немає, але ж воно повинне бути, без нього порушується логіка зв’язку між ст. 1 та ч. 1 ст. 4 ГК.

Отже, і в цьому випадку судження, отримане за допомогою висновку від протилежного, не має значення правової норми, бо є хибним. За допомогою цього висновку у даному випадку правова норма не виявляється. Навіть така правова норма, яка було б нездатною конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1 ГК.

3. Позитивне правило формулюється в ч. 1 ст. 1033 ЦК («управителем може бути суб’єкт підприємницької діяльності»). Із нього випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої будь-які інші особи не можуть бути управителями, тобто не можуть укладати і виконувати договори управління майном. Отже, у ч. 1 ст. 1033 ЦК закріплені дві абсолютно чітко формально визначені правові норми (одна із них закріплена текстуально, а інша — логічно).

Але законодавець вирішив пояснити, що «управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом» (ч. 2 ст. 1033 ЦК). Це — текстуально закріплене негативне правило, оскільки воно логічно пов’язане з позитивним правилом, яке текстуально закріплене в ч. 1 ст. 1033 ЦК і визначає учасників цивільних відносин, які не можуть бути управителями. Проте воно не вичерпує усіх видів учасників цивільних відносини, які згідно з правовою нормою, логічно закріпленою в ч. 1 ст. 1033 ЦК, не можуть бути управителями. До ч. 2 ст. 1033 ЦК треба додати слово «зокрема», яке логічно перешкоджало б висновку від протилежного із цього законодавчого положення. За відсутності зазначеного слова із цього законодавчого положення можна зробити висновок від протилежного. У такий спосіб отримуємо судження, згідно якого усі інші учасники цивільних відносин (крім тих, які зазначені в ч. 2 ст. 1033 ЦК) можуть бути управителями. Оскільки це судження отримане із хибного нормативного положення, за ним не може бути визнане значення правової норми. Отже, не можуть бути управителями не тільки органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а й будь-які інші юридичні і фізичні особи, що не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності, як це встановлено правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 1033 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

4. У випадках, коли текстуально закріплене позитивне правило охоплює собою усі відповідні відносини як предмет регулювання, текстуально закріплене негативне правило встановлює винятки із правила. Висновок від протилежного при цьому із негативного правила повністю погоджується із змістом позитивного правила. У таких випадках текстуальне закріплення позитивного і негативного правил є виправданим і конструктивним. Так, відповідно до ч. 324. 1 ст. 324 ПК «об’єктом оподаткування збором є фактичний обсяг води, який використовують водокористувачі, з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водопостачання». Цим формулюванням охоплюються усі випадки використання води. Тому висновок від протилежного з метою встановити, коли ж збір за використання води не справляється, із цього законодавчого положення зробити не можна. Але соціально-економічно було доцільно встановити винятки із загального правила ч. 324. 1 ст. 324 ПК. За таких умов у ч. 324. 4 встановлюються випадки, коли збір за використання води не справляється (коли фактичний обсяг використаної води не є об’єктом оподаткування). Якщо ж використання води не підпадає ні під один пункт ч. 324.4 ст. 324 ПК, то збір за спеціальне використання води справляється (це — правова норма, отримана за допомогою висновку від протилежного із ч. 324.4 ст. 324 ПК). Ця правова норма не суперечить загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 324.1 ст. 324 ПК, і підлягає застосуванню.

5. Подібним до викладеного (у відповідній частині) є співвідношення позитивного і негативного правил, що текстуально закріплені в ч. 2 ст 336 ГК («учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації»). Із позитивного правила, що текстуально закріплене в першому реченні ч. 2 ст. 336 ГК випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка логічно закріплюється у цьому законодавчому положенні і відповідно до якої інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. Отже, є дві правові норми, одна із яких закріплена текстуально, а інша — логічно. Ці норми визначають учасників цивільних відносин, які можуть і які не можуть бути учасниками банку.

6. Негативним правилом, що текстуально закріплюється у другому реченні ч. 2 ст. 336 ГК, встановлюється виняток із попереднього текстуально закріпленого позитивного правила, що надає юридичним особам право бути учасниками банку. Відповідно до цієї норми-винятку зазначеним у ній юридичним особам забороняється бути учасниками банку. У другому реченні ч. 2 ст. 336 ГК логічно закріплюється також ще одна правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші юридичні особи можуть бути учасниками банку. Ця правова норма за змістом співпадає з правовою нормою, що текстуально закріплена в положенні першого речення ч. 2 ст. 336 ГК.

У наведеному тут випадку законодавець бездоганно погодив загальне позитивне текстуально закріплене правило, що надає будь-яким юридичним особам право, і негативне текстуально закріплене правило, що забороняє юридичним особам певних видів бути учасниками банку. Таке погодження обумовило і відповідність правової норми, яка логічно закріплена в положенні другого речення ч. 2 ст. 336 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, правовій нормі, яка текстуально закріплена в положенні першого речення ч. 2 ст. 336 ГК.

Проте цього не можна сказати про весь юридичний зміст положень другого речення ч. 2 ст. 336 ГК. Йдеться про те, що із положення другого речення ч. 2 ст. 336 ГК, яким текстуально закріплюється негативне правило, можна зробити ще один висновок від протилежного. У такий спосіб отримується судження, згідно якого будь-які інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. Цей висновок зроблено не в межах найближчого роду: у цьому законодавчому положенні йдеться про певні види юридичних осіб. Найближчим родовим поняттям до цих видів є поняття юридичної особи. Висновок від протилежного, про який тут йдеться, зроблено у межах роду (учасники цивільних відносин), стосовно якого поняття юридичної особи є видовим. В одному із попередніх параграфів цієї роботи зазначалось на те, що значення правової норми можна надавати судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, зробленого не тільки в межах найближчого роду, а і в межах роду, щодо якого найближчий рід є видом. Отже, отримане за допомогою висновку від протилежного із положень другого речення ч. 2 ст. 396 ГК судження має значення правової норми. Проте, ця правова норма не може застосовуватись з огляду на те, що при формулюванні положення другого речення ч. 2 ст. 336 ГК законодавець припустився помилки. Вона полягає в наступному.

Із позитивного правила, текстуально закріпленого в першому реченні ч. 2 ст. 336 ГК, за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої будь-які інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. У подальшому законодавець міг, не порушуючи логіку нормативного тексту, або текстуально перелічити усіх учасників цивільних відносин, що не можуть бути учасниками банку (це було б нетрудно, оскільки родове поняття учасників цивільних відносин чітко поділяється на види), або вказати, що він встановлює виняток із правила, що стосується певного виду учасників цивільних відносин (юридичних осіб), або включити до другого речення ч. 2 ст. 336 ГК слово «зокрема». Законодавець не зробив ні одного, ні другого, ні третього, порушив логіку викладення нормативного матеріалу, унаслідок чого судженню, яке виявляється за допомогою висновку від протилежного із другого речення ч. 2 ст. 336 ГК і про яке тут йдеться, не можна надавати значення правової норми.