Використання висновку від протилежного для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali»

Висновок від протилежного використовується для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali». Мається на увазі, що зазначене правило застосовується для вирішення колізій між текстуально закріпленими загальними і текстуально закріпленими спеціальними правовими нормами. Воно поширюється також на правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню і від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Але весь юридичний зміст положень актів законодавства до цих правових норм не зводиться. Вони логічно вміщують у собі і правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із гіпотез і диспозицій текстуально закріплених правових норм, при формулюванні яких не використовувались слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим конкуруючим правовим нормам, незалежно від того, сфера їх дії є ширшою чи вужчою порівняно із сферою дії правових норм, що закріплені в актах законодавства текстуально. Спроби поширити дію правила «lех spesialis derogat generali» на правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, зробленого із спеціальних текстуально закріплених правових норм, не відповідають логіці законодавства.

1. В одній із попередніх глав цієї книги йшлося про те, що диспозиції правових норм, що формулюються в ст. 1218 ЦК, з одного боку, і в ч. 1-3 ст. 1230, ч. 1-3 ст. 1231 ЦК, — з іншого, є сумісними, а колізії між ними не можуть вирішуватись за правилом про перевагу спеціальної правової норми, хоч гіпотези першої із названих норм, з одного боку, та зазначених норм, що встановлені ст. 1230, 1231 ЦК, — з іншого, і співвідносяться як рід і вид. Проте механізм вирішення цих колізій не був показаний. Цей механізм передбачає використання висновку від протилежного. Отже:

1) гіпотези правових норм, що встановлені ст. 1218 ЦК («… до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті») і ч. 1 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 1 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. За допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 1230 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої право на відшкодування збитків (шкоди), завданих (завданої) спадкодавцеві поза договірними зобов’язаннями, не спадкується. Ця правова норма є несумісною із загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Колізія між цими двома несумісними правовими нормами вирішується на користь загальної норми, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до складу спадщини включається не тільки право на відшкодування збитків, завданих у договірних зобов’язаннях, а й право на відшкодування шкоди, завданої поза договірними зобов’язаннями, крім права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, яке до складу спадщини не включається відповідно до ст. 1219 ЦК, оскільки воно нерозривно пов’язане з особою потерпілого (кредитора). Зокрема, право на відшкодування майнової шкоди, завданої шляхом знищення, пошкодження, втрати, псування майна до складу спадщини включається. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді однієї із справ дійшла висновку про те, що дочка мала право на спадкування після смерті матері права на відшкодування шкоди, завданої пошкодженням житлового будинку, що належав її матері (спадкодавцеві), унаслідок пожежі, що сталася з вини приватного підприємства;

2) гіпотези правових норм, що встановлені ст. 1218 ЦК і ч. 2 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що закріплена в ч. 2 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, що встановлена із ч. 2 ст. 1230 ЦК, виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною із загальною правовою нормою, встановленою ст. 1218 ЦК, і відповідно до якої до спадкоємця не переходить право на стягнення неустойки, не присудженої спадкодавцеві за його життя. Але ця правова норма виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, яке не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки з боржників спадкодавця, хоч би це право і не було присуджене спадкодавцеві за його життя;

3) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 3 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 3 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 3 ст. 1230 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої право на відшкодування моральної шкоди, не присудженої спадкодавцеві за його життя, до спадкоємця не переходить. Ця правова норма є несумісною із загальною правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Колізія між цими двома несумісними правовими нормами вирішується на користь текстуально закріпленої загальної правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК. Отже, до складу спадщини включається право на відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцеві, — як такої, що була присуджена спадкодавцеві за його життя, так і такої, що не була присуджена йому за його життя. Лише право на відшкодування тієї моральної шкоди, що була призначена компенсувати додаткові зусилля спадкодавця для організації свого життя у майбутньому (частина перша ст. 237¹ КЗпП), призначена особисто для спадкодавця, а тому припиняється у зв’язку з його смертю. Однак практики, коли б суди при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню, виокремлювали ту частину моральної шкоди, що компенсує минулі моральні втрати (у цій частині право на відшкодування моральної шкоди не є нерозривно пов’язаним з особою кредитора), і ту частину моральної шкоди, що покликана компенсувати майбутні моральні втрати (в цій частині право на відшкодування моральної шкоди є нерозривно пов’язаним з особою кредитора), немає. Тому немає підстав і стверджувати, що право на відшкодування моральної шкоди пов’язано з особою спадкодавця;

4) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 2 ст. 1231 ЦК («до спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 2 ст. 1231 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 1231 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Відповідно до правової норми, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 1231 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, до спадкоємця не переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, яке (відшкодування) не було присуджено судом із спадкодавця за його життя. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до спадкоємця переходить обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану спадкодавцем, хоч би відшкодування моральної шкоди із спадкодавця і не було присуджене судом за його життя;

5) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 3 ст. 1231 ЦК («до спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 3 ст. 1231 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 3 ст. 1231 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Відповідно до правової норми, що логічно закріплена в ч. 3 ст. 1231 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), не присуджений спадкодавцеві судом за його життя, до спадкоємця не переходить. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 3 ст. 1231 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «не інакше як», «виключно», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, обов’язок спадкодавця сплатити неустойку (штраф, пеню) переходить до спадкоємця, хоч би неустойка (штраф, пеня) і не була присуджена зі спадкодавця за його життя.

2. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено») і ч. 1 ст. 274 ГК («за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом»). Відтак правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК, є загальною, а правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 274 ГК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Вони є видами, родом стосовно яких є поняття господарських санкцій (ч. 2 ст. 217 ГК). Несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 224 ГК, є правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Відповідно до цієї правової норми до виробника сільськогосподарської продукції за її нездачу у строки, встановлені договором контрактації, не можуть застосовуватись інші господарські санкції, крім неустойки, встановленої договором. Але ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. ст. 224 ГК. Отже, крім обов’язку сплатити неустойку, що встановлена договором на випадок нездачі в установлені строки сільськогосподарської продукції, виробник несе також обов’язок відшкодувати збитки, завдані нездачею продукції у встановлені строки. Межі відшкодування збитків при цьому визначаються спеціальною стосовно правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК, правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 232 ГК, що застосовується, якщо немає підстав для застосування ч. 2 ст. 232 ГК. Отже, нездача виробником в установлені строки сільськогосподарської продукції тягне сплату ним неустойки і відшкодування збитків, завданих контрактанту. При цьому збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою.

3. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, які текстуально закріплені в ч. 1 ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки») і ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення»). Відтак правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 623 ЦК, є загальною, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 785 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм, що встановлюють наслідки порушення зобов’язання, є сумісними. Несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 623 ЦК, є правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші наслідки у разі невиконання обов’язку повернути річ — предмет договору найму (оренди), не настають. Ця колізія між правовими нормами, про які тут йдеться, вирішується на користь загальної норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 623 ЦК, оскільки логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки» «виключно», «не інакше як», є нездатною конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами, в тому числі загальними;

Слід, однак, враховувати, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла вис про те, що ч. 2 ст. 785 ЦК встановлює розмір плати за користування річчю за період прострочення повернення речей у зв’язку з припиненням договору найма, а не неустойкою (постанова від 20 березня 2012 р. за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна у Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»^[244]).

4. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 ЦК і покладають на боржника, що припустився порушення зобов’язання, обов’язок відшкодування збитків, з одного боку, і правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, — з іншого. Відтак правові норми, що встановлені ст. 22 і 623 ЦК, є загальними, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Вони співвідносяться як два види, що належать до одного роду цивільно-правової відповідальності. Якщо із ч. 2 ст. 625 ЦК зробити висновок від протилежного, у такий спосіб виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, не несе будь-якої іншої відповідальності, крім тієї, яка передбачена цією статтею, у тому числі не несе обов’язку відшкодувати збитки, завдані простроченням виконання грошового зобов’язання. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК. Колізія між цими правовими нормами, з одного боку, та правовою нормою, що логічно закріплена в ч 2 ст. 625 ЦК, вирішується на користь загальних правових норм. Отже, відповідальність за порушення грошового зобов’язання, встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, не виключає відповідальності боржника, яка встановлена ст. 22 і 623 ЦК і яка полягає в обов’язку боржника, що припустився цивільного правопорушення, відшкодувати завдані кредитору збитки;

5. Нездійснення страховиком страхової виплати є порушенням грошового зобов’язання. Оскільки таке порушення, передбачене ст. 992 ЦК, що поширюється тільки на зобов’язання страхування, є підстави стверджувати, що в ст. 992 ЦК («у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом») текстуально закріплюється спеціальна правова норма, у відношенні до якої правова норма, що текстуально закріплюється в ч. 2 ст. 625 ЦК, є загальною. Загальними у відношенні до спеціальної правової норми, що встановлена ст. 992 ЦК, є також правові норми, які текстуально закріплені в ст. 22 і 623 ЦК і які покладають на боржника, який припустився цивільного правопорушення, відповідальність у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. Спеціальна правова норма, що текстуально закріплена в ст. 992 ЦК, і загальні правові норми, текстуально закріплені в ст. 22, 623, ч. 2 ст. 625 ЦК, є сумісними. їх диспозиції співвідносяться як види, що об’єднуються родовим поняттям цивільно-правової відповідальності. Якщо із ст. 992 ЦК зробити висновок від протилежного, то у такий спосіб буде виявлена логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої страховик не несе за прострочення страхової виплати іншої відповідальності, крім відповідальності у вигляді сплати неустойки. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 і 625 ЦК. Колізії між цими правовими нормами вирішуються на користь текстуально закріплених загальних правових норм, оскільки правова норма, що логічно закріплена в ст. 992 ЦК і виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, нездатна конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами унаслідок того, що вона виявляється при правозастосуванні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, яке не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Зроблені тут висновки підтверджуються судовою практикою.

Так, Вищий господарський суд у постанові від 19 грудня 2007 р. у справі № 1632 відтворює мотивування рішення суду першої інстанції яким визнається можливість застосування до страховика заходів відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК. В іншій постанові (від 24 січня 2007 р. у справі № 8-256) Вищий господарський суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якими за страховиком визнане право на застосування до страховика заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

6. Спеціальним правилом абзацу другого ч. 2 ст. 1282 ЦК передбачена можливість «накладення» (таке слово використовується в цій частині) стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі, якщо спадкоємці не виконують свого обов’язку одноразовим платежем задовольнити вимоги кредитора спадкодавця у встановлених межах. Із цього спеціального правила непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким звернення («накладення») стягнення на інше майно спадкоємця (крім того, яке в порядку спадкування було передане йому в натурі) не допускається, в тому числі, якщо передане спадкоємцям в натурі не збереглося або було відчужене. Але це правило лише непрямо випливає із спеціального правила, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому воно не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 52 Закону «Про виконавче провадження» і Додатку до цього Закону, відповідно до яких стягнення за позовом кредитора може бути звернене і на інше майно боржника (спадкоємця) за винятками, встановленими Додатком до названого Закону (при тому, що відповідальність спадкоємця за боргами спадкодавця обмежується вартістю майна, отриманого у спадщину; як це передбачено ч. 1 ст. 1282 ЦК).

Якщо ж висновок від протилежного при тлумаченні ч. 2 ст. 1282 ЦК не використовувати, а тлумачити її «оптом» (без виокремлення в такому законодавчому положенні правової норми, закріпленої текстуально, і правової норми, закріпленої логічно), тоді стверджують, що в ч. 2 ст. 1282 ЦК закріплена спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, що передбачена ст. 52 Закону «Про виконавче провадження».

7. Відповідно до ч. 5 ст. 1274 ЦК відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, що названі в цій частині. При цьому названі ст. 225, 229-231, 233 ЦК. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким з інших підстав відмова від прийняття спадщини не може бути визнана недійсною. Це стосується, зокрема відмови від прийняття спадщини без згоди батьків і органу опіки та піклування. Із ч. 5 ст. 1274 ЦК також непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким до відмови від спадщини не застосовується ч. 1 ст. 224 ЦК («правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним»). Слід також пояснити, що відповідно до ст. 71 ЦК опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного, а піклувальник не має права давати згоду на вчинення неповнолітнім правочинів, спрямованих на відмову від їх майнових прав без дозволу органу опіки та піклування.

Але наведені вище правові приписи, які непрямо випливають із ч. 5 ст. 1274 ЦК, не можуть застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 2 ст. 222, ст. 224 ЦК. Це означає, що: 1) відмова від спадщини, здійснена опікуном без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 1 ст. 71 і ст. 224 ЦК; 2) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди піклувальника, але за відсутності дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 2 ст. 71, ст. 224 ЦК; 3) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди батьків (усиновлювачів), але за відсутності згоди органу опіки та піклування, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК; 4) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена без згоди батьків, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 2 ст. 222 ЦК.

8. Частина 3 ст. 1021 ЦК формулює спеціальне правило, яким на комісіонера покладається відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента, за умови, що комісіонер відповідно до договору або звичаїв ділового обороту зобов’язаний був застрахувати майно «за рахунок комітента», але не виконав цього обов’язку. Залишимо без аналізу слова «за рахунок комітента», оскільки висновок про права та обов’язки сторін, які стосуються збереження майна комітента, в кінцевому рахунку не залежить від того, за чий рахунок мало здійснюватись страхування. Із спеціального правила ч. 3 ст. 1021 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким за межами гіпотези правової норми, сформульованої в цій частині, комісіонер не відповідає за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента, що сталося внаслідок вини комісіонера. Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 3 ст. 1021 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому він не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правовим нормам ч. 1 ст. 1021 ЦК («комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента») і ст. 22, 623 ЦК, які покладають на особу, яка порушила цивільні права іншої особи, обов’язок відшкодувати завдані порушенню збитки (за наявності її вини).

9. «Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю

1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

2. Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті».

Використовуючи висновок a contrario, слід виявити логічно закріплену у ч. 4 ст. 250 ЦК правову норму, згідно якої у решті випадків (при порушенні представником зобов’язання перед особою, яка видала довіреність, якщо це порушення не підпадає під дію ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК), представник не несе обов’язку відшкодувати збитки. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 4 ст. 250 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може застосовуватись усупереч загальним правовим нормам, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК (якщо відносини між представником та особою, що видала довіреність, є цивільними). Отже, представник несе обов’язок відшкодування збитків, завданих особі, яка видала довіреність, не тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 250 ЦК, а й в інших випадках, передбачених ст. 22, 623 ЦК.

10. Невелика за обсягом ч. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними») може використовуватись як методичний матеріал для вивчення правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario.

По-перше, якщо прямо зазначається на нікчемність правочину, то висновок a contrario із цього зазначення може означати, що в решті випадків правочини є або оспорюваними, або дійсними. Якими вони є насправді, — це вирішується шляхом постановки поняття, із якого робиться висновок a contrario, в систему понять. Якщо нікчемність правочину розглядати як видове поняття, то родовим стосовно нього буде поняття недійсності правочину. Це родове поняття охоплює собою два видових поняття — нікчемні і оспорювані правочини. Цими двома видовими поняттями, що виокремлюються за відомим критерієм, вичерпується родове поняття недійсності правочину. Отже, із текстуально закріпленої в ч. 9 ст. 1109 ЦК правової норми, відповідно до якої умови ліцензійного договору, які суперечать положенням Цивільного кодексу, є нікчемними, за допомогою висновку а contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої правочини, які не суперечать Цивільному кодексу, є оспорюваними. Але ця правова норма, яка логічно закріплена у ч. 9 ст. 1109 ЦК і при тлумаченні виявляється за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 215 ЦК («підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу»). Отже, умови ліцензійних договорів, які не підпадають під ознаку, передбачену ч. 9 ст. 1109 ЦК, є не оспорюваними, а дійсними.

Із текстуально закріпленого у ч. 9 ст. 1109 ЦК правового припису, що визнає нікчемними умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу, висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої суперечність умов ліцензійного договору іншим актам законодавства тягне за собою оспорюваність таких умов. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки він не суперечить загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Спробуємо дати аналіз умовного законодавчого положення, яке утворимо із ч. 9 ст. 1109 ЦК шляхом заміни в ній слова «нікчемним» на слово «недійсним». Видовому поняттю недійсності протистоїть видове поняття дійсності правочину, а родовим стосовно цих понять є поняття правочину, що розглядається під кутом зору породження ним цивільно-правових наслідків. У такому випадку слід зробити висновок a contrariо, відповідно до якого в решті випадків умови ліцензійних договорів є дійсними. Але цим висновком виявляється правова норма, яка непрямо випливає із наведеного умовного положення законодавчого акту, а тому вона не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК, згідно з якими суперечність умов правочину актам цивільного законодавства тягне їх недійсність.

11. Ч. 1 ст. 1050 ЦК встановлює: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Зауважимо, що проценти якраз і не належать позикодавцеві, оскільки у разі передання позичальникові речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається безпроцентним (ч. 2 ст. 1048 ЦК). Тому положення про належні в таких випадках позикодавцеві проценти відповідно до ст. 1048 ЦК отримує предмет правового регулювання тільки у випадках, воли в договорах позики речей, визначених родовими ознаками, передбачена сплата позичальником процентів на користь позикодавця. Що стосується видів відповідальності позичальника, то із спеціального правила ст. 1050 ЦК, яке тут розглядається, непрямо випливає і висновком a contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої позичальник не несе перед позикодавцем відповідальності у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. І все ж позичальник таку відповідальність несе, бо правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст 1050 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, текстуально закріпленим у ст. 22 і 623 ЦК. Крім того, слід враховувати, що принципіальна можливість стягнення збитків за порушення грошового зобов’язання підтверджується законодавцем у ст. 229 ГК, що спеціально присвячена вирішенню таких питань стосовно сфери дії Господарського кодексу.

12. Спеціальні правила про наслідки відмови продавця передати товар встановлені ст. 665 ЦК. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 665 ЦК у разі відмови продавця передати покупцеві річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право вимагати передання йому цієї речі. Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, відповідно до якої у випадках, коли договір купівлі-продажу укладено стосовно речей, визначених родовими ознаками, покупець не має права вимагати передання йому цих речей. Такий висновок підтверджується і ст. 620 ЦК, яка допускає витребування кредитором у боржника, зобов’язаного передати кредитору річ, лише речі, визначеної індивідуальними ознаками. Але правова норма, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 665 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в ст. 525 ЦК («одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом») і ст. 526 ЦК («зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться»). Отже, у разі відмови продавця передати товар — речі, визначені родовими ознаками, — покупець має право пред’явити вимогу про передання йому цього товару.

Задоволення такої вимоги покупця не може ставитись під сумнів з огляду на невизначеність можливості виконання судового рішення, яким така вимога задоволена. По-перше, виконання такого рішення суду може бути забезпечене шляхом арешту майна боржника. По-друге, питання про можливість виконання рішення суду не повинне вирішуватись при прийнятті такого рішення. Якщо позивач просить суд про захист його права у певний спосіб, і встановлено факт порушення, а спосіб захисту права, обраний позивачем, відповідає передбаченим законам способам захисту права, суд не може відмовити у позові з огляду на проблематичність виконання судового рішення.

13. «Якщо позичкодавець не виконує обов’язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків» (ст. 830 ЦК). В одній із дисертацій без будь-яких застережень зазначається на те, що правило ст. 830 ЦК є спеціальним, що виключає пред’явлення вимоги про виконання в натурі обов’язку передати річ у користування відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Видається, однак, що питання про застосування положень названих статей має вирішуватись у протилежний спосіб. Із ст. 830 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої користувач своє право захищати в інший спосіб, ніж це передбачено цією статтею, не може. Але це правило не підлягає застосуванню всупереч правовим нормам, що текстуально закріплені в п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Тому користувач на захист свого права може пред’явити як вимоги, передбачені ст. 830 ЦК, так і вимогу про примушення до виконання в натурі обов’язку передати річ у безоплатне користування, як це передбачено п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК.

14. Ч. 2 ст. 997 ЦК («якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором») встановлює підстави, за наявності яких у страховика та страхувальника виникає право на відмову від договору страхування. В абзаці першому ч. 3 тієї ж статті («страхувальник або страховик зобов’язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором») встановлюється порядок реалізації сторонами договору страхування права на відмову від договору. В абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК («страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом») законодавець повертається (досить нелогічно) до права страховика на відмову від одного із видів договору страхування — договору особистого страхування. Відмова страховика від такого договору забороняється без згоди страхувальника, який не допускає порушення договору. Із цього законодавчого положення при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої страховик може без згоди страхувальника відмовитись від договору страхування, який не є договором особистого страхування, хоч би страхувальник і не допускав порушення договору. Тим більше він має право на відмову, якщо страхувальник припустився порушення, хоч би воно і було неістотним, як того вимагає ч. 2 ст. 651 ЦК. Ця правова норма лише логічно закріплена в абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись переважно перед правовими нормами, які текстуально закріплені ст. 651 ЦК і встановлюють підстави розірвання договору.

15. За прострочення виплати ренти платник ренти несе відповідальність у вигляді сплати одержувачеві ренти процентів (ст. 736 ЦК). Звідси непрямо випливає, що інші види відповідальності на платника ренти не поширюються (зауважимо, що взагалі проценти, крім передбачених ст. 625 ЦК, до категорії відповідальності не належать, тому ст. 736 ЦК мала бути сформульована так: «За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти в розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, якщо інший розмір процентів не передбачений договором». При такому формулюванні виключаються сумніви в тому, як визначати розмір процентів). Але правило, що непрямо випливає із текстуально закріпленого спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити загальним правилам ст. 22, 623, 625 ЦК. Тому не виключається індексація суми ренти, як це передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК, а також стягнення з платника ренти збитків, завданих простроченням виплати ренти (зауважимо, що ч. 1 ст. 535 ЦК до таких відносин застосовуватись не може в зв’язку з відмовою законодавця від категорії неоподатковуваного мі