Значення звуження гіпотези загальної норми і розширення гіпотези спеціальної правової норми

Після здійсненого правотворчим органом поділу предмета правового регулювання з метою спеціального правового врегулювання його частини правотворчий орган може звузити гіпотезу загальної норми або/і розширити гіпотезу спеціальної правової норми шляхом встановлення додаткової умови, чи виключення певної умови із гіпотези загальної правової норми, але це не може вплинути на кваліфікацію відповідних норм як загальної і спеціальної.

1. Розмежування поділу правових норм на загальні і спеціальні шляхом виокремлення із роду суспільних відносин їх виду з метою спеціального правового врегулювання цього виду суспільних відносин, з одного боку, і явища звуження чи розширення гіпотези однієї із конкуруючих правових норм, — з іншого, має істотне практичне значення. Воно дозволяє встановити межі застосування правила «lex spesialis derogat generali». Виокремлення виду суспільних відносин із роду з метою їх спеціального правового врегулювання чітко помічається за структурою нормативного матеріалу. Так, немає жодного сумніву в тому, що майнові відносини у сфері господарювання як вид суспільних відносин виокремлені із роду (цивільних майнових відносин) з метою спеціального правового врегулювання зазначених відносин, що є видом. Ця думка підтверджується ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК і численними іншими положеннями Господарського кодексу. Також немає сумніву в тому, що відносини у сфері цивільного обігу товарів, робіт, послуг виокремлені як вид із цивільних майнових відносин як роду з метою їх врегулювання спеціальними нормами зобов’язального права. У подальшому законодавець відносини, що є предметом регулювання зобов’язального права, поділяє на види, кожен із яких регулюється спеціальними у відношенні до загальних норм зобов’язального права нормами. Цей другий поділ суспільних відносин як предмета правового регулювання здійснено за іншим критерієм, ніж той, за яким виокремлені майнові відносини у сфері господарювання. Використання двох критеріїв поділу (класифікації) цивільних майнових відносин з метою їх спеціального правового врегулювання призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. Колізії між такими нормами не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». Це стосується, зокрема правових норм, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов’язання і відповідальність, з одного боку, і правових норм, що встановлені Цивільним кодексом щодо окремих видів зобов’язань, — з іншого. Так, відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») усі господарські договори є консенсуальними. Згідно ст. 655 ЦК («за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму») договори купівлі-продажу можуть бути і консенсуальними, і реальними. Сфери дії правових норм, що встановлені цими законодавчими положеннями, частково співпадають. Вирішити колізію між цими правовими нормами за правилом «lex spesialis derogat generali» не можна. Для цього слід шукати інші засоби: застосовуючи ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, слід надати переваги при правозастосуванні правовій нормі, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 180 ГК і відповідно до якої господарські договори (отже, і господарські договори купівлі-продажу) не можуть укладатись як реальні.

2. З іншого боку, поділ правових норм на загальні і спеціальні за критерієм сфери їх дії не виключає того, що сферу дії спеціальної правової норми законодавець дещо розширить. У результаті цього конкуруючі правові норми залишаються у відношенні одна до одної загальною і спеціальною. Колізія між такими нормами вирішується за правилом «lех spesialis derogat generali», а не відповідно до правил вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають. Так, ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює правову норму про відшкодування ядерної шкоди, а ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» обмежує розмір відшкодування: Це — спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК і передбачає відшкодування майнової шкоди в повному обсязі. У той же час, гіпотеза зазначеної спеціальної правової норми дещо розширюється порівняно з гіпотезою загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК, за рахунок того, що відповідальність оператора за ядерну шкоду є абсолютною, тобто настає незалежно від встановлення його вини (ст. 72 Закону «Про використання ядерної шкоди та радіаційну безпеку»). Розширення гіпотези спеціальної правової норми, про яку йдеться, не порушує її зв’язок як спеціальної у відношенні до загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК.

3. П. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлює обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Диспозиція цієї спеціальної правової норми нічим не доповнює і нічим не змінює диспозицію загальної правової норми, що встановлена ст. 1187 ЦК: диспозиції і однієї, і іншої із названих правових норм зобов’язують відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану джерелом підвищеної небезпеки. З цього погляду у встановленні у п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК спеціальної правової норми ніякого сенсу не було. Але ж цей сенс все-таки був, бо п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК розширює сферу відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що створює підвищену небезпеку, і яка завдала моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, покладає таку відповідальність і у випадках, коли моральної шкоди завдано унаслідок дії непереборної сили. Проте таке розширення сфери дії спеціальної правової норми, встановленої п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, порівняно із сферою дії загальної правової норми, передбаченої ч. 5 ст. 1187 ЦК, не впливає на співвідношення цих двох правових норм як загальної і спеціальної.

4. Неврахування необхідності розмежування виокремлення із роду певного виду суспільних відносин з метою спеціального правового врегулювання останніх від розширення сфери дії спеціальної правової норми призвело до неправильного вирішення колізії між ч. 1 ст. 291 ГК («одностороння відмова від договору оренди не допускається») та ч. 1 ст. 782 ЦК («наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд»). У практиці господарських судів була опрацьована правова позиція, згідно якої правова норма, передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК, є спеціальною, бо стосується тільки випадків прострочення внесення плати за користування річчю, а правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, є загальною, бо стосуються усіх господарських договорів оренди. Відтак господарські суди застосовують до господарських договорів оренди ч. 1 ст. 782 ЦК. Це є неправильним вирішенням колізії, про яку йдеться. Справа в тому, що з метою спеціального правового врегулювання законодавець виокремив відносини у сфері господарювання, тому правові норми, що встановлені положеннями Господарського кодексу про оренду, завжди є спеціальними у відношенні до правових норм про найм (оренду), встановлених Цивільним кодексом. Звуження сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 782 ЦК, до випадків невнесення плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд не робить цю правову норму спеціальною у відношенні до правової норми, яка встановлена ч. 1 ст. 291 ГК. До того ж правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, визнається ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК особливістю правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що також є підставою для її переважного застосування перед правовою нормою, що передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК.

Вищий господарський суд в одному із своїх інформаційних листів визнав правову норму, що текстуально закріплена в ст. 715 ЦК, спеціальною у відношенні до правової норми, текстуально закріпленої у ст. 293 ГК: «При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається, чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною. Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське видання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте в Цивільному кодексі містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів»^[169]. Законодавець виокремив майнові відносини у сфері господарювання з метою їх спеціального правового врегулювання і легально визнав норми, встановлені Господарським кодексом з метою такого спеціального врегулювання, «особливостями» регулювання. Тому у Цивільному кодексі немає і не може бути норм, що були б спеціальними у відношенні до правових норм, що встановлені Господарським кодексом. Що стосується колізії між ст. 715 ЦК і ст. 293 ГК, то про спосіб її вирішення йдеться в одній із наступних глав цього видання.