Окремі види нормативних формулювань, із яких прямо випливають правові норми

Необхідно мати на увазі, що в нормативно-правових актах, у тому числі законодавчих, часто використовується описова форма викладення нормативного матеріалу («суд… зменшує розмір збитків та неустойки» — ч. 1 ст. 616 ЦК). У такий спосіб переважно одночасно закріплюються і права і обов’язки відповідних осіб, але інколи у такий спосіб закріплюються тільки права (якщо відповідні нормативні положення стосуються фізичних осіб або юридичних осіб приватного права). Правові норми із таких положень випливають прямо. Прямо випливають правові норми також із положень нормативно-правових актів, в яких використовується пасивний зворот («особа… звільняється від відповідальності» — ч. 1 ст. 617 ЦК), встановлюється правовий режим об’єктів («майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників» — ч. 2 ст. 134 ГК), встановлюється правовий режим об’єктів з використанням пасивного звороту («прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками...» — ч. 2 ст. 370 ЦК).

1. У положеннях актів законодавства часто зазначається на те, що особа діє в певний спосіб. Із таких формулювань прямо випливає або право особи (відповідно до ч. 4 ст. 613 ЦК «боржник не сплачує проценти за час прострочення кредитора»), або обов’язок учасника правовідносин (згідно з ст. 618 ЦК «боржник відповідає за порушення зобов’язання іншими особами...»), або і права, і обов’язки відповідних осіб. Так, ч. 3 ст. 791 ЦК встановлюється, що «капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець...». Згідно з ч. 1 ст. 1037 ЦК «управитель управляє майном відповідно до умов договору». Управитель так діяти і вправі, і зобов’язаний. У публічному праві такі формулювання зустрічаються значно частіше. Слід, однак, враховувати, що належного розуміння такого роду формулювань у правотворчій практиці немає. Те, що ч. 1 і 3 ст. 315 ГК у первісній редакції («до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії… Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянути протягом сорока п’яти днів»), за змістом були вкрай невдалою, виправдовувались величезним обсягом роботи щодо підготовки проекту цього Кодексу. Але законодавець раптом виявляє недоліки зазначеної статті і Законом від 23 червня 2005 р.^[109] замінює в ч. 3 ст. 315 ГК слова «зобов’язаний розглянути… і повідомити» на слова «розглядає і повідомляє», а слова «мають бути розглянуті» — на слово «розглядаються». Мета законодавця, якої він прагнув досягти внесенням наведених змін, є зрозумілою: треба було уникнути тих формулювань, які суперечать рішенню Конституційного Суду, який визнав неконституційними раніше чинні положення законодавства щодо обов'язкового претензійного порядку вирішення деяких категорій спорів^[110]. Але після внесення змін до ст. 315 ГК у змісті цієї статті лише була пом'якшена категоричність формулювань, оскільки слова «розглядає», «повідомляє», «розглядаються» слід тлумачити так же, як і формулювання, що раніше використовувались у цій статті («зобов’язаний розглянути», «зобов’язаний...повідомити», «мають бути розглянуті»).

Часто із тексту нормативно-правового акта чітко не видно, що формулюванням описового характеру встановлюється тільки право чи тільки обов’язок особи. Так, положення частини першої ст. 11 КЗпП «колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи» має тлумачитись так, що сторони і мають право на укладення колективного договору, і зобов’язані його укладати. Це тлумачення підтверджується контекстом ст. 11 КЗпП, в частині другій якої встановлюється: «Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів». Тому, коли до ч. 7 ст. 64 ГК було включене положення про те, що «між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатись колективний договір», то в регулюванні відповідних відносин нічого не змінилось. Інша справа, чи відповідають положення ст. 11 КЗпП і ч. 7 ст. 64 ГК Конвенції Міжнародної організації праці № 98 «Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів»^[111], яка дійсно не допускає покладення на сторони обов’язків укладення колективного договору, маючи на увазі, що вони зобов’язані на вимогу іншої сторони вести колективні переговори, але укладається колективний договір на основі вільного волевиявлення його сторін.

Однак у листі Міністерства юстиції від 5 квітня 2006 р. № 21-5-197^[112] з посиланням на ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», що за змістом тотожна ст. 11 КЗпП, роз’яснювалось, що чинним законодавством України «не передбачене положення щодо обов’язковості укладення колективного договору, а передбачається, що колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання...». Така консультація є правильною тільки в силу того, що згадана вище Конвенція ратифікована Україною, а тому положення ст. 11 КЗпП, ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», ч. 7 ст. 64 ГК, що встановлюють обов’язковість укладення колективних договорів, застосуванню не підлягають.

2. В актах законодавства дуже часто використовується мовна конструкція, що позначається в граматиці як пасивний зворот. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 КАСУ «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права». Звідси прямо випливає правовий припис, відповідно до якого суд зобов’язаний керуватися принципом верховенства права. Згідно з ч. 1 ст. 80 КК за певних умов «особа звільняється від відбування покарання». Із цього формулювання прямо випливає, що за таких умов особа не несе більше обов’язки, що випливають із вироку суду. Пасивний зворот використовується і в таких формулюваннях: «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство» (частина перша ст. 25 Конституції України); «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі» (частина друга ст. 25 Конституції України) та в численних інших випадках.

3. Близькою до пасивного звороту мовною конструкцією, із якої прямо випливають відповідні права та обов’язки, є речення, в яких підметом є не слово, що позначає суб’єкта відповідних правовідносин, а слово, що позначає їх (правовідносин) матеріальний об’єкт або правову конструкцію. Так, ч. 2 ст. 857 ЦК встановлює, що виконана за договором підряду «робота має відповідати» певним вимогам; згідно з ч. 2 ст. 186 ЦК «приналежність слідує за головною річчю».

Прямо тут встановлюється правовий режим матеріального об’єкта правовідносин, а звідси прямо випливають відповідні обов’язки та права сторін цих правовідносин. «Недійсний правочин не створює юридичних наслідків...» (ч. 1 ст. 216 ЦК) — підметом у цьому реченні є термін, що позначає правову конструкцію, а правовий припис, згідно з яким сторони недійсного правочину не набувають передбачених ним прав та обов’язків, прямо випливає із цього законодавчого положення.

4. В актах законодавства широко використовуються такі речення, в яких поєднується використання в якості підмета слова, що позначає об’єкт правовідносин або правову конструкцію, з пасивним зворотом.

Так, ч. 2 ст. 369 ЦК встановлює: «Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників». Тут пасивний зворот використовується для формулювання припису щодо порядку розпоряджання майном. Звідси прямо випливає правовий припис, що покладає на співвласників певні обов’язки та надає їм відповідних прав.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» «строковий інститут спільного інвестування створюється на певний строю). Із цього положення прямо випливає, що при створенні інституту спільного інвестування відповідні особи мають право прийняти рішення про те, що цей інститут є строковим.

Ч. 3 ст. 216 ЦК встановлює, що збитки і моральна шкода «відшкодовуються» винною стороною. Із цього формулювання прямо випливає, що винна сторона несе обов’язок відшкодувати збитки та моральну шкоду, а інша сторона правочину має право на таке відшкодування (формулювання «має право вимагати відшкодування» має розглядатись як тотожне формулюванню «має право на відшкодування», оскільки слова «вимога», «вимагати» в чинному законодавстві використовуються для позначення не тільки моменту набуття суб’єктивним правом ознаки вимоги, а й самого права. Правда, часто «право вимоги» означає, що прямо формулюється таке суб’єктивне право, а обов’язок, що кореспондує цьому праву, виникає не одночасно з останнім, а тільки після отримання вимоги).

5. В актах законодавства часто використовуються безособові речення. Так, ч. 2 ст. 370 ЦК встановлює: у відповідних випадках «вважається, що частки кожного із співвласників… є рівними». Коли використовуються подібні формулювання, то також прямо не зазначається на права та обов’язки суб’єктів відповідних правовідносин, але права та обов'язки із таких формулювань прямо випливають.

6. Пряме випливання правових приписів із тексту нормативно-правових актів має місце і в тих випадках, коли правотворчий орган зазначає на певне явище, за наявності якого діє відповідна диспозиція чи застосовується санкція, але при цьому не вказує прямо, що це явище є умовою, без якої відповідні права та обов’язки не виникають чи за наявності яких ці права та обов’язки виникають. Так, відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК на боржника покладається обов’язок відшкодувати завдані порушенням зобов’язання збитки. Неправильним було б стверджувати, що тут прямо встановлюється, що кредитор має право на відшкодування збитків, завданих кредитору, за умови наявності причинного зв’язку між порушенням зобов’язання, якого припустився боржник, та збитками, що виникли на боці кредитора. Але таке прямо випливає із ч. 1 ст. 623 ЦК, оскільки тут йдеться про відшкодування збитків, які «завдані». Викладене стосується і формулювань «особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування» (ч. 1 ст. 22 ЦК), «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав» (ч. 1 ст. 23 ЦК).

Подібно до цього у ч. 2 ст. 216 ЦК зазначається на те, що збитки і моральна шкода підлягають відшкодуванню «винною» стороною. Неправильним було б твердження про те, що тут прямо формулюється правовий припис, згідно з яким умовою покладення на сторону обов’язку відшкодувати збитки і моральну шкоду є наявність її вини. Але ж таке випливає із ч. 2 ст. 216 ЦК прямо.

7. Ще один спосіб прямого випливання правових приписів із актів законодавства — це їх пряме випливання із контексту — логічного зв’язку між положеннями актів законодавства. Покажемо це на наступному прикладі. Відповідно до частини третьої ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» «умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі». Із цього положення, що має граматичну форму пасивного звороту, прямо і чітко випливає диспозиція, відповідно до якої сторони договору зобов’язані включати у відповідний договір умову про проведення розрахунків із застосуванням векселів. Гіпотеза цієї норми встановлена не досить чітко, але прямо випливає із наведеного законодавчого положення: зазначений обов’язок сторони мають виконати при укладенні договору або при внесенні змін до нього. Так інколи і тлумачиться це положення судами. Але при тлумаченні частини третьої ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» необхідно враховувати частини першу та другу цієї ж статті, якими встановлюється, що «видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги», і що «на момент видачі переказного векселя особа, зазначена в векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем». Отже, сторони мають обов’язково відображати в договорах умову про проведення розрахунків із застосуванням векселів не у всіх випадках, коли вони укладають договір чи угоду про його зміну або доповнення та коли сторони домовились про використання векселів, а включення до договору такої умови не є достатнім для виникнення у сторін права здійснювати розрахунки з використанням векселів. Із логічного зв’язку між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, і частинами першою та другою цієї статті, — з іншого, прямо випливає, що для розрахунків векселями необхідні також умови, на які зазначається в частинах першій та другій ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні».

У ч. 2 ст. 790 ЦК («плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю») викладена тільки диспозиція правової норми. Гіпотеза цієї норми прямо випливає із логічного зв’язку частини другої з частиною першою цієї ж статті, яка надає наймачеві право у будь-який час відмовитися від договору прокату та повернути річ наймодавцеві. Отже, підставою зменшення плати за прокат речі є дострокове повернення цієї речі наймачем наймодавцеві.