Судова практика як джерело права

Усталена судова практика поряд із позитивним правом (законодавством) також набуває обов’язкового значення з урахуванням: 1) ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» («суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»); 2) ст. 360 ЦПК, ст. 111²⁸ ГПК, ст. 22⁴² КАС, ст. 458 КПК. Із цих статей випливає, що обов’язковість рішень Верховного Суду полягає в обов’язковості того варіанта тлумачення і застосування норм матеріального права, неоднакове застосування яких стало підставою розгляду справи Верховним Судом, який (варіант) сформулював Верховний Суд; 3) сформульованого Європейським Судом з прав людини положення про те, що «закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами» (рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»). Останнє стосується як усталеної практики судів у конкретних справах, так і роз’яснень вищих судів, у яких виражається усталена практика. Ці роз’яснення називаються рекомендаційними (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів»), але вони віддзеркалюють усталену судову практику і в силу викладеного вище положення, сформульованого Європейським Судом з прав людини, набувають обов’язкового значення. При цьому, у випадках, передбачених ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», ст. 360⁷ ЦПК, ст. 111²⁸ ГПК, ст. 244² КАС, ст. 458 КПК, у судовому рішенні слід зазначати на обов’язковість судової практики, на яку посилається суд. У випадках, коли йдеться про врахування іншої судової практики, в тому числі вираженої в рекомендаційних роз’ясненнях вищих судів, слід акцентувати увагу на тому, що ця практика є усталеною, а тому обов’язковою. Тому посилання на одиничне судове рішення (його мотивувальну частину), хоч би це було рішення Конституційного Суду, було б недостатнім. А посилання на ч. 3 ст. 150 Конституції, яка встановлює обов’язковість рішень Конституційного Суду, як на підставу обов’язковості тлумачення правових норм, наданого Конституційним Судом лише один чи два рази, в таких випадках є помилковим, бо це конституційне положення передбачає обов'язковість резолютивної частини рішення Конституційного Суду, а не того тлумачення, яке дане в мотивувальній частині рішення на його обґрунтування. Слід визнати припустимими відступлення від судової практики, що склалась, у тому числі і від практики Верховного Суду України, від усталеної практики вищих судів, проте тільки у разі невідповідності цієї практики законодавству (стосовно конкретної справи). Слід також визнати право Конституційного Суду і Верховного Суду України відступити від раніше сформульованих ними правових позицій з метою забезпечити наближення судової практики до об’єктивного змісту актів законодавства.

1. Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав на те, що задача тлумачення внутрішнього права покладається на суди^[64]. Суди відповідно до ч. 1 ст. 1 і ч. 1 ст. 5 Закону «Про судоустрій і статут суддів» здійснюють судову владу, правосуддя. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права (ч. 1 ст. 6 того ж Закону). У цих фундаментальних, як і інших положеннях Закону «Про судоустрій і статус суддів», немає будь-якого зазначення на повноваження судів здійснювати правотворчість. Правотворчість здійснюється уповноваженими державними органами (тут не зачіпається проблема безпосередньої демократії). Як пише О. Ф. Скакун, правотворчість — це владно-вольова діяльність^[65]. Це не виключає інтелектуальної складової у змісті правотворчості, але підкреслює, що в тій частині, в якій правотворчий орган використав наявний інтелектуальний потенціал, на заключному етапі правотворчого процесу він своєю волею приймає нормативно-правовий акт і надає йому обов’язкового значення. Пов’язаність правотворчого органу Конституцією, законом, іншими нормативно-правовими актами не виключає власної волі правотворчого органу.

Суди у правовій системі України правотворчими повноваженнями не наділяються навіть тоді, коли опрацьована ними правова позиція законом визнається обов’язковою для інших судів, інших суб’єктів владних повноважень, що здійснюють правозастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цитує словник Блека С. В. Шевчук, терміни «судова правотворчість» і «суддівське право» означають, що рішенням суду «шляхом тлумачення змінюється зміст законодавства або встановлюється значення, яке законодавець ніколи не закладав при прийнятті нормативно-правових актів»^[66]. Це — настільки чітке визначення судової правотворчості і суддівського права, що, навівши його на початку своєї монографії, присвяченої судовій правотворчості, С. В. Шевчук повинен був, як здається, відмовитись від подальших розвідок у вибраному напрямку. Але ж — ні. Тут немає необхідності розглядати усі аргументи pro і contra судової правотворчості, бо, як пише М. М. Марченко стосовно Росії, офіційне невизнання правотворчої функції судової влади компенсується неофіційним, академічним її визнанням^[67]. Та ж ситуація існує і в Україні. Отже, проблема судової правотворчості і суддівського права — це сьогодні для України суто академічна проблема, що виходить за межі змісту цієї книги.

Про суто академічний характер ідеї судової правотворчості свідчать невдалі спроби показати це явище як реально існуюче. Зокрема, С. В. Шевчук наводить два приклади судової правотворчості із практики Конституційного Суду України і один приклад із практики Конституційного Суду ФРН.

Конституційний Суд України, як вважає С. В. Шевчук, у рішенні у справі щодо внесення змін до Конституції України^[68] сформулював нове правоположення про обов’язковість для Верховної Ради висновків Конституційного Суду щодо законопроектів про внесення змін до Конституції. «Така норма (правоположення) не містилась у тексті Конституції України, а була сформульована судом у результаті тлумачення»^[69]. Перша частина цього твердження відповідає дійсності: такої норм немає. Але ж якщо норми немає, то із засади правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права випливає, що відповідні відносини регулюються за аналогією. Конституційна норма, яка підлягає застосуванню за аналогією до відносин, про які йдеться, є. Вона встановлена частиною другою ст. 150 Конституції і передбачає обов’язковість рішень Конституційного Суду, що передбачені частинами першою та другою ст. 151 і ст. 159 Конституції. Отже, правовий режим цих висновків слід визначити із застосуванням за аналогією частини другої ст. 150 Конституції.

Інший приклад формулювання Конституційним Судом правоположення шляхом розширеного тлумачення Конституції С. В. Шевчук побачив у висновку Суду про те, що у разі повторного розгляду Верховною Радою пропозицій Президента і внесення при цьому додаткових змін до закону; Президент може знову застосувати право вето. Але і ця правова норма логічно закріплена у ст. 94 Конституції і випливає із її контексту.

Що стосується одного із рішень Конституційного суду ФРН, то С В. Шевчук сам пише про те, що рішення суду загальної юрисдикції, що суперечило Цивільному кодексу, Конституційний суд виправдав «на підставі Основного Закону ФРН»^[70].

Л. Д. Бринцев високо оцінив рішення Конституційного Суду, яким визнано, що народний депутат не має права звертатись до судів з вимогами та пропозиціями. С. В. Шевчук і в цьому випадку побачив прояв судової правотворчості. Але ж це рішення Конституційного Суду ґрунтується на формально чітко визначеній правовій нормі, що закріплена у частині другій ст. 126 Конституції: «Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».

Отже, правоположення, які начебто формулюють суди, — це міраж, який виникає унаслідок того, що фахівці не вміють професійно працювати з нормативними текстами.

Правотворчість в Україні не здійснює навіть Верховний Суд України. Його завдання — не правотворчість, бо він не має повноваження змінювати зміст законодавства чи встановлювати таке значення законодавчих положень, які законодавець ніколи в них не закладав. Що стосується забезпечення однакового застосування одних і тих самих норм матеріального права до подібних правовідносин, то воно забезпечується Верховним Судом не вольовими, а суто інтелектуальними методами. Тому справи у Верховному Суді розглядаються більшістю складу палат, а до здійснення правосуддя залучаються фахівці Науково-консультативної ради при Верховному Суш України. При цьому Верховний Суд застосовує Конституцію, закони і підзаконні акти, а у відповідних випадках прямо застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права, але нові правові норми ніколи не створює.

2. У той же час в окремих випадках судова практика визнається обов'язковою. Раз вона набуває обов’язкового значення, вона стає джерелом права. Які б теоретичні доводи не наводились на користь визнання судової практики джерелом права в України чи проти такого визнання, є припис законодавця судам застосовувати практику Європейського Суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»). Цей припис має виконуватись.

Разом з іншою практикою Європейського Суду має застосовуватись і опрацьована ним правова позиція, згідно якої «у сфері писаного права «законом» є чинний правовий акт, як він витлумачений компетентними судовими органами в світлі нових практичних обставин»^[71]. Пізніше цю правову позицію Суд повторив у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»^[72]. Не йдеться про те, що термін «закон» українські суди повинні тлумачити так, як він розуміється Європейським Судом. Йдеться про те, що судова практика (усталена) є джерелом права, і без достатніх підстав і належного мотивування суд не може відступити від судової практики, що склалась.

Нарешті, відповідно до ст. 360 ЦПК, ст. 111²⁸ ГПК, ст. 244² КАС, ст. 458 КПК те тлумачення, яке дав Верховний Суд України, є обов’язковим для всіх судів та інших державних органів, що здійснюють правозастосування.

Такими є межі значення в Україні судової практики як джерела права.

3. Варто нагадати і той припис, який дає суддям ст. 1 Цивільного кодексу Швейцарії: за відсутності закону і звичаю вирішувати справу на підставі такого правила, які суд встановив би, якби був законодавцем, слідуючи за традицією і судовою практикою. Це законодавче положення активно не використовувалось. Проте, як пишуть Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, мали місце навіть такі випадки, коли судді штучно знаходили прогалини в законодавстві, щоб використати надане їм ст. 1 ЦК Швейцарії право^[73]. Тут не рекомендується українським суддям використовувати цей досвід, а просто наводиться інформація, що такий досвід є. Рекомендацію вирішувати колізії в законодавстві, якщо спосіб їх вирішення не є очевидним, виходячи із уявної волі абстрактного, «правильного» законодавця, задаючи себе питання «як буде краще?», дає А. М. Мірошниченко^[74]. Але ця рекомендація є сумнівною, оскільки не зазначає на будь-яку правову підставу для неї. Український законодавець дає суб’єктам правозастосування досить чіткі приписи щодо того, як діяти за відсутності правового акту, що регулює відповідні відносини. Можна знайти у законодавстві України і правові приписи, які допомагають вирішити «невирішувані» колізії. Тому все-таки судді в Україні не повинні претендувати на роль законодавця.

В. С. Бігун пише про те, що в США існує таке явище, як судовий активізм^[75]. Судові активісти надають власне тлумачення тому, що позначається як право, на противагу тому, що слід вважати правом з позиції сторонньої, неупередженої людини^[76]. Здається, що проблема судового активізму набула в США політичного значення, раз її помітив свого часу президент США Д. Буш. С. В. Шевчук з цього приводу пише: «Коли президент Д. Буш здійснював призначення на посаду судді, він казав, що планує призначити тих, хто буквально тлумачить юридичні тексти, відчуваючи себе відданими праву, а ніж суддівських активістів, хто законодавствує із свого крісла, оскільки нам потрібні судді, котрі тлумачать закони, а не ті, хто створює їх або їх пише»^[77].

Судовому активізму в США протистоять інші концепції: 1) концепція судової стриманості, що визнає пріоритет законодавця у визначенні того, що є правом, необхідність слідування попереднім судовим прецедентам, відстоювання принципу stare decisis (стояти на вирішеному)^[78]; 2) концепція судового мінімалізму, що робить наголос на дотриманні судових прецедентів і принципу stare decisis; 3) концепція текстуалізму, що характеризується В. С. Бігуном як формалістична теорія юридичного тлумачення, що поширена в судово-прецедентній правовій системі і не допускає врахування при тлумаченні інших джерел, ніж тексти законів і судові прецеденти^[79].

Слід визнати, що судовий активізм як правозастосовне явище має місце і в Україні. Воно обумовлене переважно відсутністю розуміння меж прерогатив судової гілки влади. Так, Конституційний Суд не у повній відповідності з Конституцією і законами України дійшов висновку про те, що «у законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін («законодавство» — Авт.) вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, переду сім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, а в деяких випадках — також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади»^[80]. Наш досвід роботи з нормативно-правовими актами дає підстави стверджувати, цю під законодавством у них розуміються як закони, так і підзаконні акти Президента, Кабінету Міністрів і центральних органів виконавчої влади. А наведена вище констатація розмаїття розуміння терміну «законодавство» лише відкрила Конституційному Суду шлях до прийняття того рішення, яке він вважав доцільним, тобто до виконання де-факто правотворчої функції. Так з’явилось рішення, відповідно до якого термін «законодавство», який використовується у частині третій ст. 21 Кодексу законів про працю України, «треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України». Законодавство, чинне на час прийняття цього рішення Конституційним Судом України, не давало підстав для такого тлумачення терміну «законодавства», але критерію доцільності це тлумачення відповідало.

3. Щоб якось визначитись стосовно змісту правозастосовної діяльності суддів, необхідно усвідомлювати наявність проблеми щирості правосуддя. Правосуддя не може ефективно здійснювати своє суспільне призначення, якщо воно не тримається на моральному підґрунті, яке inter alia полягає у щирості. Для України ця проблема є загальною, бо впродовж 70 років люди в нашій країні піддавались агресивній ідеологічній обробці, яка доповнювалась використанням літератури і мистецтва для цілей формування духовного світу людини майбутнього комуністичного суспільства. Навіть і стаття В. Померанцева «Об искренности в литературе», що була опублікована 1954 р. в журналі «Новый мир», не була щирою. Вкрай гострою є і проблема щирості юридичної науки, хоч, здавалося б, наука веде пошук істини, а тому нещирою бути не може за визначенням. Але ж практика — критерій істини — доказала, що — може. Але тут мова йде про щирість правосуддя.

Римське право заслужило того, щоб його вивчали і в наш час. Проте проблема нещирості правосуддя, якщо не виникла у Стародавньому Римі, то принаймні чітко позначилась. Російський дослідник римського права С. А. Муромцев писав: «Як до видання Законів XII таблиць, так і після їх видання, судове рішення мало творче значення; воно перетворювало сам закон — через судове тлумачення. Буква закону залишалась без змін, але в неї вкладався новий зміст, що відповідав новим вимогам життя»^[81]. «Юридичні норми, — писав далі С. А. Муромцев, — переживали час своєї практичної придатності у формі норм мертвих, таких, що вийшли із вживання. Але їх мертвий характер не визнавався офіційно, і старими юридичними нормами користувались для того, щоб прикрити новації, які допускались у практичному порядку речей. Не треба визнавати цей процес особливо свавільним. Слідуючи йому, юрист вводив в оману перш за все самого себе. Його власна свідомість відставала від явищ правового життя і він сам не вповні усвідомлював ту суперечність, яка дійсно існувала між його ідеями і практикою. Як вірний послідовник церкви прагне знайти вирішення всіх питань, які його цікавлять, у священному писанні, так і юрист думав, що він знайде у XII таблицях відповіді на всі питання юридичного життя»^[82]. Додамо, що ці характеристики діяльності юристів у Стародавньому Римі С. А. Муромцев доповнював вказівкою на три ознаки праці римського юриста: реалізм, індивідуалізм, моральність^[83]. Отже, було таке явище як застосування мертвих правових норм, надання їм нового змісту. Проти цього заперечень немає. Але ці новації юрист не визнавав офіційно, прикривав їх посиланнями на ці мертві норми. Ці вочевидь нещирі дії поєднувались з високою моральністю римського юриста.

4. Здається, що історія здатна повторюватись. Стосовно сучасної континентальної правової системи зазначається на принципову важливість того, щоб суддя не перетворювався у законодавця^[84]. Але ті ж автори такими рисами характеризують тлумачення законодавства в романо-германській правовій сім’ї:

1) практика тлумачення має емпіричний характер і диференціюється за критеріями суддів (суб’єктів тлумачення), епохи і галузі права. Отже, практика тлумачення не має добротного наукового підґрунтя;

2) тлумачення починається від «писаного права»;

3) писані тексти є лише основою, вони не є системою норм, а тільки більш-менш точними рамками юридичних конструкцій, які необхідно доповнювати через тлумачення. Законодавчі тексти розглядаються переважно як своєрідні путівники у пошуках справедливого рішення, а не як суворі накази тлумачити і вирішувати у певній спосіб;

4) судді люблять маскувати свою роль у розробці права і створювати враження, що їх роль зводиться до застосування норм, створених кимось іншим^[85].

Викладена тут характеристика правотлумачної діяльності суддів у країнах романо-германської правової сім’ї також викликає запитання, що стосуються щирості судового правотлумачення і щирості правосуддя в цілому. Отже, необхідна пряма постановка питання про можливість судової правотворчості і необхідна відповідь на це питання — ґрунтована на науці і щира.

5. Загальновизнаною є думка про те, що Європейський Суд з прав людини виконує правотворчу функцію. Не маючи можливості наводити численні цитати із творів вітчизняних і зарубіжних авторів, пошлемося на одно із авторитетних видань, що буде багато разів цитуватися у цій роботі: 1) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є своєрідним «символічним текстом»; 2) «право, розроблене Страсбурзьким судом на основі Європейської Конвенції про захист прав людини... все більше і більше набуває характер справжнього jus commune (загального права) у сфері прав людини»^[86]; 3) «...досвід останніх сорока років показує, що в Європі гуманітарне право є за своєю сутністю правом, створеним судовою практикою»^[87]. Сам Європейський Суд з прав людини визнає Конвенцію про захист прав людини відкритою для тлумачення. Це не викликає будь-яких заперечень, а навпаки, повністю відповідає характеру зазначеної Конвенції: вона складається не з конкретних правових норм, а з принципів. Принципи — це нормативні положення високого рівня узагальнення, що вміщують у собі правові норми і декларації. Тому судове тлумачення положень Конвенції є необхідним уже для встановлення межі між правовою нормою та декларацією у змісті відповідного положення Конвенції за допомогою такого не досить визначеного критерію як соціальний контекст. До того ж зазначена межа з часом може змінюватися (на користь правової норми) під впливом того ж погано визначеного соціального чинника.

Справедливість цих останніх зауважень підтверджується практикою Європейського Суду з прав людини. Так, Суд неодноразово зазначав, що «право на суд», окремим аспектом якого є право на доступ до суду, «не є абсолютним і може бути піддане обмеженням, що мовчки допускаються»^[88]. Що це за явище — «обмеження, що мовчки допускаються»? Це — визнання того, що в п. 1 ст. 6 Конвенції формулюється не тільки правова норма, а й декларація, тому право, закріплене в цьому положенні Конвенції, і не є абсолютним, знає обмеження.

Але і з урахуванням викладеного Європейський Суд з прав людини відводить для себе вельми скромне місце: «... Йому (Суду — Авт.) потрібно також слідкувати за тим, щоб будь-яке тлумачення, яке ним дається, відповідало основним цілям, що переслідуються договором, і зберігало логічність (послідовність), яку повинен мати договір як система захисту прав людини»^[89]. Не дивлячись на те, що Європейський Суд досить часто вживав терміни «розширене» і «обмежене» (тлумачення), він чітко розуміє межі свого права тлумачити Конвенцію: «Суд не може виводити (із Конвенції — Авт.), через розширене тлумачення, право, яке не було до неї первинно включене»^[90]. Зауважимо, що ці думки сформульовані стосовно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положення якої формулюють принципи, що потребують еволюційного тлумачення.

Отже, Європейський Суд з прав людини не претендує на здійснення правотворчої функції. Він тільки інтерпретує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повністю підпорядковуючи свою правотлумачну діяльність змісту цієї Конвенції.

Алгоритм правотлумачення

Алгоритм правотлумачної діяльності складається із низки послідовних стадій: 1) текстуальне опрацювання положень законодавства, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин; 2) логічне тлумачення (врахування контексту); 3) виявлення правових норм, які текстуально не закріплені в актах законодавства, а закріплені лише логічно і стосовно яких необхідно вирішити питання про їх застосування до правовідносин, що є предметом судового розгляду; 4) системне тлумачення з метою уточнення змісту нормативних положень та вирішення колізій між правовими нормами; 5) історичне і телеологічне тлумачення; 6) виявлення підстав для застосування аналогії закону; 7) перевірка зроблених висновків на предмет їх відповідності принципу верховенства права і виявлення можливості застосування цього принципу; 8) викладення результатів тлумачення в мотивувальній частині судового рішення в обґрунтування цього рішення (його резолютивної частини).

1. Правотлумачна діяльність судів — це повсякденна діяльність тисяч суддів (тільки в Україні). Та і наука готова допомогти практиці. То, здавалося б, алгоритм тлумачення має бути опрацьованим у деталях, і ніяких питань такого змісту виникати не повинно. Насправді виходить дещо інакше. І практика не опрацювала алгоритм тлумачення. І теорія не поспішає на допомогу. До того ж виявляється, що проблема алгоритму тлумачення не є суто національною, українською. Є свідчення того, що вона має міжнародний характер.

Так, Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі пишуть, що деякі французькі судді «визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення, а потім шукають його обґрунтування в праві. Інші з обуренням заперечують такий підхід, вважаючи, що це суперечить їх суддівській совісті»^[91]. Дискусії з українськими суддями, спілкування в суддівському середовищі дає підстави стверджувати, що українським суддям не є чужим такий, з дозволу сказати, «алгоритм» тлумачення (спочатку шукаємо справедливе рішення, а потім — законодавчі положення, що можуть його обґрунтувати).

Як видається, такий алгоритм тлумачення проявився і в практиці Конституційного Суду України. У цілій низці рішень, що стосувались відповідності Конституції України законодавчих положень, якими призупинялись дія правових норм, якими встановлювались пільги для певних категорій громадян, Конституційний Суд на самому початку мотивувальних частин судових рішень посилався на ст. 1 Конституції, відповідно до якої Україна є, зокрема соціальною державою. Але ж були конкретні правові норми, з аналізу яких потрібно починати мотивування судових рішень.

2. Ретельне текстуальне опрацювання положень нормативно-правових актів, що підлягають застосуванню до правовідносин, які є предметом розгляду у суді, є першою стадією правотлумачної діяльності. Яким би незручним для тлумачення чи невдалим був нормативний текст, він має бути належно опрацьований. Між тим, поверхневий підхід до нормативного тексту став повсякденним явищем. Його слід долати. У процесі текстуального опрацювання положень нормативно-правових актів виявляється необхідність звернення до інших джерел, щоб з’ясувати зміст термінів, що вживаються у тексті відповідного нормативного положення.

3. Після текстуального опрацювання нормативних положень вони піддаються логічному опрацюванню шляхом врахування найближчого контексту. Так, врахування найближчого контексту ст. 66 Конституції («кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки») дає можливість для наступних висновків: 1) слово (частка) «не» не відноситься до слів «відшкодовувати завдані ним збитки». В іншому випадку результат тлумачення буде мати безглуздий характер; 2) слова «відшкодовувати завдані ним збитки» у контексті цієї статті слід тлумачити як обов’язок відшкодовувати збитки, завдані природі і культурній спадщині, а не як обов'язок кожного відшкодовувати будь-які завдані ним збитки.

4. На наступній стадії тлумачення слід виявити в положеннях нормативно-правових актів, що опрацьовуються на предмет їх застосування до правовідносин, що розглядаються судом, правові норми, що логічно закріплені в цих положеннях. Виявлення таких правових норм здійснюється за допомогою висновків ступеню (a fortiori), від протилежного (a contrario), від попереднього правового явища до наступного або навпаки. У такий спосіб можуть бути виявлені якраз ті правові норми, що підлягають застосуванню. В інших випадках такі правові норми не будуть застосовуватись за правилами вирішення колізій, але вони допомагають краще зрозуміти зміст текстуально закріплених у відповідних нормативних положеннях правових норм. Якщо ж не опрацьовувати нормативні положення на предмет виявлення логічно закріплених у них правових норм, то суддя не зуміє розкрити весь їх юридичний зміст. Не розкривши весь юридичний зміст відповідних нормативних положень, не можна переходити до системного тлумачення, виявлення системних зв’язків правових норм, що текстуально і логічно закріплені у цих положеннях.

5. Системне тлумачення є засобом вирішення ієрархічних, змістовних і хронологічних колізій. Часто при цьому виникає необхідність з'ясувати, чи не можуть бути застосовані до правовідносин, що розглядаються судом, положення Конституції, у тому числі конституційні принципи, положення міжнародних договорів. Системне тлумачення передбачає вирішення колізій не тільки між текстуально закріпленими правовими нормами, а й між правовими нормами, що лише логічно закріплені в актах законодавства.

6. Звернення до історичного і телеологічного тлумачення не кожного разу є необхідним. Але численні помилки при правозастосуванні пов'язані з тим, що не використовувались такі методи тлумачення, дають підстави рекомендувати завжди звертатись до таких методів, маючи на увазі, що якраз за їх допомогою будуть вирішені питання, що мають центральне значення для справи. За допомогою історичного і телеологічного тлумачення може бути виявлений такий зміст положень правових актів, який не вдалось установити до цього (за допомогою раніше використаних методів тлумачення). Цьому змісту може бути надана перевага при правозастосуванні перед раніше виявленим змістом. Телеологічне тлумачення використовується також з метою вибору для цілей тлумачення положень нормативно-правових актів того чи іншого визначення поняття (розуміння терміну), що вживається в цих положеннях.

7. На наступному етапі нормативні положення, які передбачається застосувати до правовідносин, що є предметом розгляду в суді, аналізуються на предмет наявності в них прогалин та виявлення тих правових норм, що можуть бути застосовані в порядку аналогії закону, чи тих принципів (основних засад), що можуть бути застосовані в порядку аналогії права.

8. Отримані на попередніх стадіях тлумачення результати необхідно перевірити на предмет відповідності принципу верховенства права. При цьому мається на увазі, що засади, які входять до змісту цього принципу, можуть виключити можливість застосування конкретних правових норм, що поширюються на правовідносини, які розглядаються судом, із-за грубої і очевидної невідповідності цих норм вимогам верховенства права. Якщо зроблено висновок про наявність такої невідповідності, необхідно вирішити питання про спосіб заповнення прогалини, що утворилася. Існує три таких способи заповнення таких прогалин: 1) аналогія закону; 2) аналогія права (оскільки вона визнається чинним законодавством); 3) пряме застосування принципу верховенства права. Слід дотримуватись цієї послідовності. Перевага при правозастосуванні попередніх способів заповнення прогалин перед наступними обумовлена тим, що попередні вносять більшу визначеність у відповідні правовідносини. Якщо ж застосування аналогії закону чи права також дає незадовільний результат, тобто грубо і очевидно суперечить принципу верховенства права, підлягає застосуванню цей принцип. Він підлягає застосуванню також тоді, коли застосування аналогії закону і права є неможливим із-за відсутності правових норм чи принципів, які можуть бути застосовані в порядку аналогії закону чи права.

9. Оскільки тлумачення правових актів, як це є загальновизнаним, охоплює собою не тільки з’ясування змісту положень таких актів, а й роз’яснення цього змісту, на заключній стадії тлумачення, що збігається з однією із заключних стадій судового процесу (написанням судового рішення), суд викладає результати тлумачення у судовому рішенні. Тлумачення положень законодавства у судовому рішенні з метою його мотивування повинне здійснюватись у послідовності, що відповідає викладеному тут алгоритму. Неприйнятною є практика, коли на самому початку аналізу положень законодавства у судовому рішенні зазначається на те, що суд виходить із положень ст. 1, 3, 8, 21, 22 і т. д. Конституції. Це — лише фон. Він у судовому рішенні недоречний. Можливе звернення до цих статей Конституції, але ж або за відсутності конкретних правових норм, що можуть бути застосовані до відповідних правовідносин, правових норм і принципів, що можуть бути застосовані в порядку аналогії права, або у випадках, коли відповідні конституційні положення підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що поширюються на відповідні правовідносини. Не дивлячись на вельми нестрогі правила процесуальних кодексів щодо обґрунтування у судовому рішенні, чому певні правові норми підлягають застосуванню, а інші — ні, слід мати на увазі, що право на справедливий суд, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод включає і право сторін судового процесу отримати у судовому рішенні відповіді на основні їх доводи, що мають центральне значення для вирішення справи, у тому числі і доводи, що стосуються положень законодавства, що підлягають застосуванню, та їх змісту.